Начерк про художника Юрія Вінтенка хочеться почати фразою «Я був приречений жити в мистецтві…» Цю фразу я не видумав, а почув її з уст художника. І не здивувався такому, на перший погляд, бахвальству чи й зухвальству. В житті я не раз зустрічався з Юрієвим батьком, заслуженим художником України Борисом Вінтенком, захоплювався його творчістю і не міг собі уявити, щоб син опинився поза впливом батькової мистецької магії. Хоча ми знаємо, що не завжди діти йдуть у батьків, навіть прислів’я популярне існує: на дітях видатних природа відпочиває… Але це не про Вінтенків.
В Ермітаж Юрій потрапив у вісім років, коли навчався в другому класі середньої школи. В Ленінграді (нинішній Санкт-Петербург) жили їхні родичі, й батько, провідуючи їх, брав у дорогу сина. З тієї першої поїздки народилось іще одне захоплення на все життя: колекціонування. Листівки з репродукціями відомих майстрів світового живопису склали першу колекцію.
…Ми сидимо в тісненькій кімнатині його родинної квартири на першому поверсі невисокого комунального будинку, що майже на березі Інгулу, і я навіч пересвідчуюсь у що вилилось те дитяче захоплення мистецькими поштівками: полиці з книгами й альбомами про творчість Рєпіна і Глущенка, Рафаеля й Кустодієва, Захарова й Пимоненка, Мікеланджело й Васильєва…
– Листівки, альбоми – то вже стало потребою пізніше, – говорить художник, – а безпосередній вплив, звичайно, від батька: я жив фактично у майстерні…
Сьогодні на фасаді будинку обласної бібліотеки імені А.Гайдара можна побачити меморіальну дошку заслуженому художнику: тут він жив у 1958-1968 роках. Чому в бібліотеці? А тому що мама Юрієва, Шипілова Валентина Панасівна, приїхала в наше місто з Харкова в 1953 році, була призначена директором бібліотеки, яка ще зводилась, ось тут і знайшлося приміщення для проживання безквартирній керівниці майбутньої дитячої книгозбірні. Єдиний син художника й директриси народився 15 квітня 1955 року у Харкові. І досі вважає слобожанську столицю своїм рідним містом. Щонайменше – дивно, правда? Бо яке воно рідне, якщо ти міг його бачити хіба з колиски? Але в художників своя логіка.
У Кіровограді малий Юрко ходив у перші шкільні класи через дорогу. Власне, через дорогу від бібліотеки знаходились дві міські школи: українська десятирічка №5 і російська восьмирічка №19 навпроти, з якої незабаром через її реформування змушений був перебиратись у російську десятирічку №6, що знаходилась обіч тодішнього обкому партії – елітна школа.
(Чому в російськомовних школах вчився син патріотично налаштованих батьків? Відповідь напрошується така: це був кінець 60-их – роки брєжнєвізму, період творення єдиної в СРСР національності – радянський народ. Хоча ця відповідь кульгає. Бо з уст самого Бориса Михайловича року 1997-го я почув буквально таке: «Сина виховував в українському дусі. В Київ їздили: купив на Бесарабці волошок і жовтих квітів і поклав до пам’ятника Шевченку. І Юра клав. Він уже тоді це знав. А потім ми слухали поетів, які дуже різко виступали проти комуністичної влади: пам’ятаю – закликали комуністичні пам’ятники трощити. Віршами закликали, по-російськи. А от хто саме читав – не можу пригадати». Власне, це батькове твердження зовсім не відповідає на моє питання).
Після дев’ятого класу поїхав вступати до Центральної художньої школи у Києві. Республіканська школа імені Тараса Шевченка на Сирці, відомий заклад, в якому вчились, як правило, з п’ятого класу. Юрій склав іспити за дев’ятий клас. З першого разу не вийшло. Довелось другий рік вчитись у дев’ятому класі кіровоградської школи. Вийшло з другого заходу.
Важкий старт у мистецтво? Але в батьків була й друга причина наполегливого просування сина в столичний навчальний заклад. Якраз на цей час припадає захоплення юнака зарубіжними, «загниваючого заходу», світоглядами (хіппі – неадекватна музика – джинси – довге волосся). Батькам було чим перейматись.
Але захоплення несуттєвим минулось, а пристрасть до кольорів, яку йому підсилили художні школи (київська, а згодом Кримське художнє училище імені Миколи Самокиша – три плюс три роки), лищилась на все життя.
Сьогодні про Юрія Вінтенка в багатій на творчі течії кіровоградській художній палітрі говорять як про імпресіоніста, творця світлих і теплих пейзажів та етюдів. Він нелегко шукав себе. Хоча й не навпомацки. Мав насамперед ухилятись від впливу батька, художника зі своєрідною, неповторною стилістикою кольоротворення, якій Борис Михайлович сам дав назву: серпанкова. Їздив багато разів у творчий будинок на Чернігівщині, славнозвісний Седнів, де мав радість і від творення («Хіть до пленерів звідти»), і від цікавого спілкування зі знаними митцями: Миколою Захаровим, Галиною Яблонською, Сергієм Шишком… А то враз зривався з батьком, уже дорослий, уже митець, і квапився в столицю: на виставку Тишлера!.. На Хрещатику – зустріч із Віктором Зарецьким, Аллою Горською… Сьогодні ці спогади – мов сон.
– Основні жанри твої, Юрію Борисовичу, – пейзаж і натюрморт. Не втомився множити статичні видива?
– Втомлювався і не раз. Точніше: мав сумніви – чи потрібне комусь усе це? Ну, ще одне дерево на сонячному вітрові! Ну, ще одна ваза з рожевими айстрами чи вільховими котиками… І кидав пензлі, і відступався від палітри… Батько на перших порах також переживав за мене: що, мовляв, з нього вийде? І сам я переживав. А потім проходив час і пензлі знову просились на косогори, у байраки… І так без кінця-краю. Чи художник я? Навіть якщо живописець, то це вже чогось варте, а художник… Не мені про це судити.
Хай слово візьме мистецтвознавець. Заслужений художник України Андрій Надєждін: «Виразом образу природи в творах Юрія Вінтенка став швидкий, "короткий" етюд, сповнений логіки реалістичного споглядання. Його твори емоційно спокійні. Це тиха, повільна розповідь про побачене і пережите, в якій знаходять втілення і душевні хвилювання художника. Митець не шукає яскравих ефектів, швидше, навпаки, балансуючи між живописністю і графічністю, звертає нашу увагу на видиме ним особисто в конкретний момент часу. Таким чином, ховаючи емоції в собі, він хоче залишити ефект співпереживання на розсуд публіки. В той же час у його творах часто присутній момент декларативності. В пейзажах – мотив дороги, мотив води, в натюрмортах – присутність народної іграшки, старого фото, іншої конкретної атрибутики, яка використовується для відтворення в свідомості глядача психологічного стереотипу як провокативного моменту подальшого розвитку ситуації. Душевним щемом звучить в творах Ю.Вінтенка ностальгійна нота. Це не конкретний спогад, а невловима туга за чимось втраченим і вже недосяжним».
Ми постійно щось втрачаємо і чим довше живемо, тим більше виявляється недосяжного. Юрій Борисович спокійно сприймає цю життєву сентенцію. І не просто сприймає, а старається передати її підростаючим митцям, працюючи два десятки літ викладачем Кіровоградської дитячої школи мистецтв. Врешті, ділиться цією філософією не тільки з майбутніми митцями, а й з усіма, хто цікавиться красою: недавно виставку творів його вихованців відвідали три тисячі мешканців селища Нового, де знаходиться школа – фактично це кожен третій, хто проживає в переважно робітничому колись районі міста.
В Кіровограді у мистецьких колах Юрія Вінтенка, лауреата премії імені Олександра Осмьоркіна, знають як щедрого, благодійного митця: не раз дарував художнім музеям і власні полотна, і батькову спадщину, і твори відомих майстрів, які надбала родина за багато років спілкування з ними. Але знають і як принципового водночас: усі пам’ятають його заяву в пресі про небажання передавати обіцяні раніше графічні роботи батька в один із закладів міста, коли виявилось, що той поряд із виставкою влаштував у своїх стінах «нічний шабаш представників тоталітарної секти».
…З його легкої руки уже третій десяток літ гуляє фраза «Я останній з тих, хто зріс у Седневі, коли Седнів ще був українським Барбізоном» (каталог «Барви степу», Кіровоград, 1994). «Українським Барбізоном» (за подібністю до колонії французьких художників середини ХІХ століття неподалік Парижа) сьогодні називає себе не одна мальовнича місцина нашої землі. І не один митець може мовити щось подібне. Але і Седнів, і Юрій Вінтенко зробили це першими.
Василь Бондар