«Отак, тов. Сталін, сто день на одну пару чобіт…»

На Покрову у Бабанці храмове свято. До Бабанки з’їжджалися того дня родичі та друзі з сусідніх сіл. А коли подібне свято було у них, бабанчани їхали туди у гості.

Ось і жителі села Полонисте, що за Перегонівкою на річці Ятрань, Маркіян Пастушенко разом з дружиною Югиною та сином Максимом, поїхали підводою у Бабанку, де проживав брат дружини Григорій з родиною. Виїхали опівдні і ще засвітла добралися до Бабанки.

Після третьої чарки жінки пішли поговорити про своє, а чоловіки вийшли на подвір’я перекурити. Спершу обмінялися сімейними новинами, враженнями від цьогорічного урожаю, та як перезимують і зустрінуть зелену весну.

А потім 20-річний Максим, який лише кілька місяців тому закінчив навчання в Умані і повернувся в рідне село шкільним учителем, перевів розмову в інше русло:

— Скажіть, дядьку Григорію, як ви думаєте, — Сталін знає про те, яким каторжним є життя селян в Україні?

Від цього запитання дядько Григорій враз протверезів і став оглядатися навкруги, чи бува ніхто не почув, що ляпнув племінник.

Жили Максименки на околиці села, і до ближньої хати, в якій жеврів вогник, було метрів з п’ятдесят. Тож навряд чи хто міг підслуховувати розмову родичів.

— Думаю, що не знає, Максиме. Якби знав, то навряд таке свавілля допустив би. Я ось голова робітничого контролю району, і такі вказівки отримую зверху, що іноді волосся дибки стає, — пожурився дядько.

Помовчавши трішки, дядько додав:

— Але ти, Максиме, ні з ким не розмовляй на цю тему. Пожалій батьків — тебе відправлять ліс валити у Сибір, і не буде кому батькам на старість води подати.

— Та я ж тільки вам, дядьку, це кажу. Ось дивіться, раніше шість днів робили на пана, а сьомий — неділя, в яку не можна було робити, бо це свято. А зараз — щодня на роботу в артіль. Коло дому нічого, крім будівель, а ти податок із дому дай за те, що робили в колгоспі, самообкладання віддай, позику підписався в колгоспі на 40 рублів — віддай із дому.

Тут у розмову втрутився батько Максима:

— У Полонистому прошлий рік урожай був середній, і то ледве прожило село. А план тоді був 38 тисяч пудів хліба. У цьому році урожай ще гірший, а план — 57 тисяч пудів. Як до весни дотягнемо — один Бог знає!

— Я он учитель у школі, а ходжу у домотканій сорочці, бо немає де і за що купити ліпшу. Та що там сорочка! Трудодень обійшовся в артілі у 37 копійок, а пара чобіт — 36 рублів, пачка папірос — 35 копійок. Отак, сто день на одну пару чобіт.

— Хлопці, давайте уже до хати, – гукнула чоловіків Югина. — За годину треба уже виїжджати до Полонистого – узавтра ні світ, ні зоря на роботу в артіль треба йти…

…Наступного дня Максим Пастушенко відніс на пошту у Перегонівку листа до Сталіна, якого написав кілька днів тому. Під підписом «комсомолець, секретар осередку, член бюро РКМ Пастушенко» були мокрий відтиск печатки та слова «З оригіналом згідно: Голова Бабанського РК (робітничого контролю) і КРСІ (комісії робітничо-селянської інспекції) Г. X. Максименко». Максим примудрився підсунути п’яному дядьку цього листа, щоб він поставив на ньому свою печатку. Відіславши листа, комсомолець став чекати на відповідь з Москви.

Та до Сталіна лист не потрапив. З секретаріату вождя його переадресували для розгляду до Харкова у ВУЦВК. А звідти — до Бабанського райвиконкому з супровідною запискою: «...розслідувати справу та вжити заходів до поліпшення стану колгоспу». Перевірку проводив той же Максименко. Автора листа він на диво (!) не встановив, назвав листа анонімним.

***

У Центральному державному історичному архіві України зберігається лист комсомольця Пастушенка, жителя села Полонисте (нині Голованівського району Кіровоградської області). Надісланий він у 1932 році Сталіну.

«Добрий день, шановний секретар ВКП(б), товариш Сталін!

До Вас пишу листа з України, з глухого закутка села. Візьміть військову карту і знайдете село на річці Ятрань, зветься Полонисте на Уманщині Бабанського району.

Ось таке вислухайте, тов. Сталін! Село має 317 дворів, колективізоване на 100%. А що, тут думаєте радянська влада? Ні, не радянська, а чисто буржуазний строй. Пригадайте панщину, 6 днів роби панам, а 7-й — неділя, в яку не можна робити, бо свято. Так і на селі, щодня роблять в артілі.

Коло дому нічого, крім будівель, а ти податок із дому дай за те, що робили в колгоспі, самообкладання віддай, позику підписався в колгоспі на 40 крб. – віддай із дому.

Третій рік в колгоспі усуспільнено все, та ще й хлібозаготівлю дай за ту землю, що здав у колгосп за З роки. Не йди до колгоспу за хлібом, бо ще й сам здай пудів 45 з 3 дес. поля, ну і пай у кооперації 28 крб., аванс і будівництво теж до 15 крб. здай з дому, а за продукти за три роки – копійки грошей, отаке життя.

Село виконало план на 65%. Колгосп вивіз весь хліб до фунта, всі культури. Зараз коням ні в зуб, лише пшенична січка і кроплять мелясом, вже загинуло 56 коней.

На селі щоденно гине з голоду 3-4-6 коней, нема ні зернини. Свиней було розвели 500 штук, вже подохло з голоду 184 штуки, їдять жом за січку. Лише мається 60 корів, з яких у м'ясо йде 46 штук, а на все село лишається на 1932 р. 14 штук.

Оце вам розплід скота, бо район буряково-скотарський і є передбачення, що протягом двох місяців погине вся худоба, і починають вмирати з голоду люди, пухнуть, діти кажуть – „хліба, хліба“.

Не думайте, шановний керівник, що не робили люди (і вдарно), але був недорід, який до уваги ніхто не бере. Прошлий рік урожай був середній і то ледве прожило населення і план був 38 тис. пуд., а зараз 57 тис. пуд. Зараз буксир над буксиром, бригада 86 осіб ходить три місяці і нічого не зроблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії уже перешпарили разів 60 кожну хату. Забрали до фунта всі городні культури, в колгоспі, в колгоспників залишили на душу 2 пуда картоплі, а всю до фунта – в заготівлю.

Ніякого передбачення на весняний посів, насіння ні фунта немає, ніякої культури – ні картоплі, ні квасолі, ні віки, ні чечевиці, ні гороху, ні гречки, ні проса, ні ячменю, ні вівса, ні сої – все до фунта, і буряки, і капусту квашену забрали, і забирають курей. І здають селяни, бо нічим годувати, іде таємний забій кролів. Оце таке, товаришу Сталін.

Трудодень обійшовся 37 коп., а пара чобіт — 36 крб., пара черевиків — 26-22 крб., костюм — 80 крб., який був 25 крб. прошлий рік. Ви розумієте, що і пачка папірос 35 коп. розкурочних.

Отак, тов. Сталін, сто день на одну пару чобіт, урівнялка, довели владу рад. Керують не робітники і селяни, а поміщики та буржуї, тому що робітник не буде висисати останньої крові з серця, тому що він розуміє голод і холод. Фунта соломи не дають, в хатах холод, розкуркулюють бідняків, колгоспників викидають з колгоспу за те, що хліба не дають.

Зажим — не дають селянинові балакати на зборах, садять в БУПР. Кажуть, «ми тюрем не будуємо, а руйнуємо“, а в нашому районі уже 9 кулацьких хат повних. З будинка збудували нових, садять і судять нізащо. Що захотіли активісти, то й зробляить, а маса ні при чому. Сільраду вибрали, але й жодного члена вибраного, всі нові й нові чужі люди, не вибрані, і та ж кооперація, і все.

Маса населення підбурена проти радвлади, немає ніякої культроботи, одна хлібозаготівля й годі, сільбуд закритий, ніхто не йде, чекаючи з дня на день смерті. Робітникам, які працювали колись у колгоспі, а зараз пішли на промисловість, їх дітям і дружинам нема спокою. Пайок, який привозять, забирають голодні. Вечором не можна вийти в село, б’ють каміннями, скидають чоботи, в кого є, населення босе, голе, голодне, діти не відвідують школи, тоже босі, голі і голодні, без гарячих сніданків не один місяць і хліба, лише чай без цукру. В селі ні гасу світить, ні мила, про жири, то й не згадуй, нема соняшника, ні фунта з 40 га не залишилось, все в заготівлі.

Отак-то, про те, що нема й не говори, бо стільки розікрали, не шукай ніде, щоб купити хліба, бо звуть опортуністами. Отаке-то на селі, хоч суди і кажи, що опортуніст. Ні, я радянський, сам щодня по хліб хожу.

Комсомолець, секретар осередку, член бюро РКМ Пастушенко».

Підпис автора листа завірений печаткою «З оригіналом згідно: Голова Бабанського РК (робітничого контролю) і КРСІ (комісії робітничо– селянської інспекції) Г. X. Максименко».

У Полонистому проживало на той час троє Пастушенків. Припускають, що автором листа міг бути Максим Маркіянович Пастушенко.

Володимир Поліщук


Надрукувати   E-mail