10 лютого виповнилось 105 років Костянтину Пестушку, одному з наймолодших отаманів українських визвольних змагань минулого століття.
Народився він у заможній селянській родині с. Ганнівки на Катеринославщині (нині Кіровоградщина). Батько Костя, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковно-приходської школи; мати, Олександра, була малописьменною. Кость мав трьох братів (Івана, Федора, Миколу) та три сестри (Поліну, Віру, Уляну), які згодом стали вчительками.
«Дитинство Костя мало чим відрізнялось від дитинства інших сільських дітей, — пише Олена Несіна, племінниця отамана, — грав з хлопцями на вигоні у війни, ходив до школи, допомагав батькові по господарці. В міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища».[ Але навчання закінчити не вдалося.
«Кость дуже добре вчився, особливо з математики, — розповідала сестра Віра. — Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость ставив запитання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні стосунки тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.
— Теперь вы материал знаете, — заявив вчитель і поставив йому «відмінно».
— Вы действительно так думаете? — перепитав Кость.
— Конечно, — відповів учитель.
— Так вот что, господин профессор, я за целое лето книги в руки не брал, — заявив Кость, а увечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт».
Майже два роки воював український юнак на турецькому фронті за російські інтереси. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю його направили до офіцерської школи в м. Горі. Закінчивши школу, Кость отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію. Брат Федір оповідав, що на заклик Тимчасового уряду Кость зголосився добровольцем до т. зв. ударних батальйонів смерті. Тут його захопила жовтнева революція. Незабаром Кость повернувся додому…
У 1918 р. Пестушко підпав під гетьманську мобілізацію. Служив у Маньківському полку в Білій Церкві. Як стверджував брат Федір, Кость дослужився до полковника. Під час протигетьманського повстання Пестушко приєднався до військ Симона Петлюри.
У червні 1919 р. місцевість, де жила родина Пестушків, зайняли денікінці. «Кость, — стверджує Олена Несіна, — не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м. Олександрівська, де ще з студентських років мав багато знайомих. У них він й переховувався до січня 1920 року».
Олена Несіна повторює легенду, яку Кость Пестушко вигадав для своїх рідних і односельчан. Насправді він організував загін і воював проти білогвардійців. Про це свідчить, зокрема, начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна В.Ф.Білаш: Він розповідає про отамана Шубу, загін якого роззброїла бригада 14 совєтської армії. Із залишком у 200 бійців Шуба сховався у Чорному лісі, де зустрівся з отаманами Блакитним, Калібердою та «петлюровцем Скирдой». Об'єднаний загін отаманів силою в 500 бійців виїхав назустріч махнівцям коло Нової Праги. БІлаш пише: «…я отпустил Блакитному 1000 винтовок й передал один батальон (1000 штыков) 5-го Гуляйпольського полка под командованием Кацюры. Таким образом выросла Среднеднепровская группа под командованием Блакитного…».
Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Ново-Георгіївськ, Знам'янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. У листопаді Блакитний доформовує групу в районі Чигирина. 20 листопада 1919 р. він звільнив ст. Знам'янку, яку охороняв гарнізон білогвардійського генерала Слащова.
Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав Республіканським військом, чим викликав бурхливе невдоволення у штармі. Нестор Махно гнівався на Білаша за те, що свого часу той виділив 1000 гвинтівок Блакитному.
В цей час у штарм прибув Юрко Тютюнник. Він теж просив партію зброї для формування повстанських загонів у Київському районі. Його прохання викликало гнів Махна. Махно закричав: «УНР — наш классовый враг. Ни одной винтовки я не позволю отпустить из армии для этого империалистического вассала!»
Нестор Махно наполягав, щоб Блакитний підлягав махнівському командиру Гладченку. Але Блакитний не визнав Гладченка за начальника. Кость Блакитний прийшов до категоричного висновку, що Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою.
У січні 1920 р. Пестушко повернувся до Ганнівки. Тієї ж ночі до села вступила Латишська дивізія Красної армії. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ дивізії, що додому повернувся «білий офіцер». Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок Військова Рада Латишської дивізії зібрала схід села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості.
На цій посаді Кость перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись посадою, Пестушко творив підпільну українську організацію. У той час у Криворізькому повіті майже одночасно утворилися дві підпільні організації, одна — під керівництвом Сергія Клепача і Скляра, друга — під керівництвом Костя Пестушка. Перша створила повстанком, до складу якого входили переважно боротьбісти. Активністю він не відзначався. Повстанком під керівництвом Костя Пестушка був активним від самого початку. До нього звернулись погляди повстанських ватажків Іванова, Гниненка, Петренка та інших. У розпорядженні повстанської організації Пестушка була, як зазначали пізніше катеринославські чекісти, «крупная реальная сила». Субсидував її голова Весело-Тернівського виконкому Олексій Литвиненко.
Підпільна організація Клепача та Скляра незабаром була розкрита чекістами. Це змусило їх змінити форми боротьби. Створивши повстанський загін, Клепач і Скляр виступили проти совєтської влади. Частина підпільників з Повстанкому Клепача-Скляра, побачивши, що їхні керівники поступаються організаційними здібностями Костю Пестушку, пішла до нього. Зокрема, до Пестушка перейшли сестри-зв'язкові Віра та Паша Бабенки, майбутній зрадник Кравченко та інші.
Яким був Степовий? «Це чоловік вище середнього зросту, — описував Костя молодший брат. — Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва — пляншетка, а через шию — далекогляд».
Найбільшою проблемою було: де дістати зброю? Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, «помощи не хотел получать».
У підпільників визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію. На мобілізаційний пункт у Кривому Розі 12 травня 1920 р. повинні були з'явитися юнаки 1898–1900 років народження. Новобранцями — згідно з розпорядженням більшовиків — мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Юрович Пестушко та голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко.
12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кривого Рогу…
«…Пролунав захриплий голос воєнкома:
— Товарищи новобранцы! С этого дня вы становитесь настоящими воинами рабоче-крестьянской Красной армии. Это, товарищи, не шутейное дело, а дело ответственное, товарищи, я думаю, что вы сознательный народ и понимаете это. Это очень важное дело…
Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою… А коли воєнком замовк, він витягся на команду «струнко»… Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олова в повітрі і ввігнався у скроню воєнкома. Той снопом повалився на землю… Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.
І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:
— За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!
Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання».
«За весьма непродолжительный период времени, — писав ворог, — отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек, при 2-х орудиях й пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны». Повстанці зупинили також потяг із сіллю, яку роздали селянам довколишніх сіл.
Потяги з червоноармійцями Степовий пускав під укіс. Особливому відділу 6-ї армії і ОРТЧК Кременчуцького вузла було наказано терміново провести «строжайшее расследование случая с отправкой й ограблением эшелона (автомобилей, мотоциклов й нефти)», захопленого повстанцями 28 серпня на ст. Лікарівка. Окупанти почали перевірки залізничників на ст. П'ятихатки, ст. Знам'янка та інших станціях, розташованих недалеко від Катеринослава і Кременчука, небезпідставно підозрюючи їх у сприянні повстанцям.
Незабаром до Степової дивізії приєднався і загін Сергія Клепача. Чекісти у своїх звітах зазначали, що «лозунгом Степового была «Самостійна Україна»». Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки-Варварівки-Водяної-Петрової. Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розливалося Херсонським степом. Про це свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцької губЧК: «…В районе Павлыш-Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа — по дополнительным сведениям повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд». … «…Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого… вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалери и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит».
У цьому бою повстанці Степового захопили дві гармати та кілька кулеметів. Чекіст-історик Борис Козельський писав, що «в районі діяльності Олександрійської (Степової — Р.К.) дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки — вони зробили з деяких повітів кип'ячий казан. …Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх херсонців… З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу. Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків. Херсонці вбачали в своєму отаманові-землякові справжнього командира, батька і товариша».
Успішно воювати з ворогом допомагала й висока дисципліна у Дивізії. Блакитний ввів строгу відповідальність за окремі випадки бандитизму. Про це свідчить Наказ №2 Олександрійського повітового Повстанкому від 26 вересня 1920 року. В повстанську армію, говорилося в наказі, влились комуністичні провокатори, які з метою дискредитувати повстанців в очах населення, ведуть погромну агітацію і провокують козаків на бандитизм, мародерство, незаконні реквізиції. За таких обставин армія існувати не може. Вона або буде розбита, або розійдеться, як юрба. Селянство чекає від нас чесної святої праці, а не бандитизму. Тому будь-які вияви бандитизму слід розглядати як провокаційну роботу комуністів.
…Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру. 24 вересня 1920 р. пополудні вся Медведівка заповнилася колонами Степовиків. «Штаб отамана Блакитного примістився у вищій початковій школі, — згадував Юрій Горліс-Горський. — Постать отамана Степовиків, що прибув у супроводі штабу на конях, імпонувала… Кремезний чоловік, із помітною військовою виправкою, одягнений в простеньке вбрання військового крою, але з цивільного темносинього матеріалу. Мав на собі лише револьвер, далековид і пляншета з мапою».
Розташувавши дивізію в Медведівці, отамани Холодного Яру зібралися на нараду, на якій Костя Блакитного було обрано Головним Отаманом всіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.
З Наказу №2 Першої Дивізії Повстанських військ Олександрійського повіту від 28 вересня 1920 р. видно, що Степова дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, Штаб, контррозвідка, політична прибудова — Повстанський комітет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторсьий відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, Дивізійний Суд, Дивізійний госпіталь, господарчі частини.
10-11 жовтня в районі Онуфріївського манастиря відбувся семигодинний бій об'єднаних повстанських сил з частинами Красної армії… Повстання розгорялося. В його полум'ї зникали окупанти та їхні посібники.
Згідно з підрахунками чекістів від 11 жовтня 1920 р. в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту «банды с каждым днем увеличиваются, количество бандитов доходит до 8000 чел. вместе со стариками й подростками. Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета, бандой вырыты также окопы».
Але тут до Степовиків надійшли чутки, що будьонівці палять рідні села.
Повстанці почали вимагати від отамана вести їх назад — виручати рідних. Блакитний спочатку не погоджувався, але під тиском прийняв рішення повертатись в Херсонські степи.
Блакитний прислав до штабу Холодноярської організації начальника контррозвідки Житкевича з повідомленням, що складає з себе обов'язки командира об'єднання і вирушає з Дивізією на Херсонщину. На нещастя маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка з польського фронту переправлялася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова загін Чорного Ворона вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. Не знаючи добре місцевості. Чорний Ворон не зміг вивести свого загону. В смертельному бою, рятуючи Степову дивізію, весь повстанський відділ Чорного Ворона разом з командиром загинув.
Наступила пізня осінь… Літнє обмундирування вже не гріло, а зимового майже не було. Чимало повстанців були босі. Це змусило отамана прийняти ріщення про демобілізацію Дивізії. Перед тим як на зиму демобілізувати свою армію, Степовий розбиває її на полки за територіальною ознакою. Кожен полк, відходячи до своєї місцевості, забирав зброю, ховав її в місця, відомі лише командному складу. Частина повстанців знову повернула до Холодного Яру. Не демобілізувався й кінний полк Іванова. Він продовжив боротьбу.
Кость Блакитний і його соратники згідно з вказівкою штабу Юрка Тютюнника, перебуваючи у підпіллі, готували широке повстання. В березні 1921 р. в Тарнові, де на той час знаходився штаб Юрка Тютюнника, побувала зв'язкова Костя Блакитного Віра Бабенко. Вона успішно повернулася на Катеринославщину і передала відповідні інструкції отаману.
На Катеринославщині з'явився й уповноважений Симона Петлюри, видатний організатор українського підпілля доктор Гелєв. Симон Петлюра призначив його, серба за національністю, уповноваженим з організації повстання на Катеринославщині, Північній Таврії та Західній Херсонщині.
Серед підпільників слід також згадати добрим словом Пашу Бабенко, Лютого, Олексу Литвиненка, Порфирія Приволоцького, Огника-Микитенка, Івана Шпонька, Йосипа Безрідного, Івана Горобця, Кедровського, Юхима Ільченка, Загуменного, Охрімовича, Даниленка, Марію Радько та інших українських патріотів.
Плани українських підпільників, як свідчить ворог, були грандіозними. Чекістів вразила широта размаха задуманного. І це не були плани на піску.
Революціонери Півдня України провели величезну роботу — була створена потужна підпільна мережа. 5-й з'їзд Совєтов Катеринославської губернії, враховуючи нетривке положення окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив «фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский».
У зв'язку з цією постановою губвиконком оголосив на час кампанії «по борьбе с бандитизмом» «всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями».
Показово, що совєтська Росія поклала керівництво «борьбой с бандитизмом на Украине» на Раду Оборони, конкретно, на командуючого російськими окупаційними військами в Україні М.Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці-наддніпрянці зустрічали з хлібом-сіллю.
Повстання мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації 1921 року, керувати якою повинен був видатний військовий організатор Андрій Гулий-Гуленко. Але плани повстанців перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Його дивовижна необережність призвела до розкриття повстанської підпільної організації і, як наслідок, — до численних людських жертв. І дата повстання була перенесена на 1 червня.
Завдяки — спочатку злочинній необережності отамана Зірки, а потім і зраді — були знищені сотні українських патріотів, в тому числі й провідники: Кость Блакитний, доктор Гелєв, Холодноярський отаман Юхим Ільченко, на той час командуючий повстанцями Верхньодніпровського повіту і частини Криворізького, та й сам Андрій Олександрович Зірка-Рибалко… Тільки 25 серпня 1921 р. в Жандармській балці з вини Андрія Зірки було розстріляно Катеринославською ЧК 52 повстанці, і серед них Віра Лук'янівна Бабенко, Параска Лук'янівна Бабенко, Марко Кикоть, Микитенко-Огник, Аврам Огій, Ганна Уманська та інші підпільники. Сестри Віра та Паша Бабенки, за словами очевидців, йшли на розстріл, співаючи «Ще не вмерла Україна»…
Через зраду Андрія Зірки був розкритий і Центральний Український Повстанський Комітет у Києві, все керівництво якого було виарештуване.
«Так была, — пишуть чекісти, — ликвидирована попытка петлюровцев организовать грандиозное восстание на Украине, причем большую роль в зтой ликвидации сыграла Екатеринославская губЧК». Перенесення дати повстання на 1 червня мало для Степового-Блакитного фатальне значення… Зрадник видав місцезнаходження отамана.
Будинок, в якому знаходились Кость Блакитний та Лютий (Ялисей Черевик), був оточений. Але товаришам з боєм вдалося прорватися. Кравченко, колишній повстанець, а тепер зрадник, намагався зупинити Блакитного, «крича ему, что повстанцы не правы, что они заблуждаются, что Чека — не такой страшный орган, каким его рисовали, что ЧК не стремится вовсе истреблять как можно больше людей, как они раньше думали». Кравченко вигукував: «Дивись, адже я працюю, і ти будеш працювати разом зі мною». Але Степовий не зупинявся і продовжував — разом з Лютим — відстрілюватись.
«Подвернувшийся по пуги бегства Степового какой-то красноармеец, будучи возбужден стрельбой… выстрелил из винтовки й попал убегавшему Степовому в спину. Степовому была тут же оказана первая медицинская помощь, с целью остановить кровоизлияние, но усилия спасти его жизнь оказались тщетными, и он умер, произнеся слова: «Вмираю за рідну Україну». Лютый же убежал в горы, а так как дорога в горах ему была хорошо знакома, то он и скрылся».
Все це відбувалося на очах у молодшого брата отамана — Федора, який згодом описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці «В Херсонських степах». Федір свідчить, що потрапивши в оточення, отаман застрелився. Останніми словами Костя Блакитного були: «Як буде Україна вільною, передайте привіт!».
«Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, — буквально за кілька днів до смерті сказав Кость братові. — Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу — дуже страшно… За таку смерть нащадки проклянуть… Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором — вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду».
Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Україну.
Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя Пестушка. На четвертий день його батько, Юрко Пестушко, пішов до комісара просити дозволу поховати сина.
– Хорошого же ты сынка воспитал, — з насмішкою промовив комісар.
— Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, — похмуро відповів батько.
Комісар дозволив поховати Костя, але на другий день його відкопали і повезли до Кривого Рогу. Батько також поїхав. Труну в Кривому Розі відкрили, труп Отамана сфотографували, а потім дозволили батькові забрати сина і вже вдруге могили Костя не чіпали.
…Костя Блакитного можна уподібнити до міфічного героя. Він повторював: «Воюючий мечем — від меча загине».
Кость підняв руку з мечем на ворога і не опустив її до останньої хвилини. І помер героєм…
Свою історичну місію покоління виконає лише тоді, коли запалить себе бойовим духом Костя Блакитного, благоговійною любов'ю до України і спопеляючою ненавистю до російського окупанта.
Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина — Костя Степового-Блакитного.
Україно, чуєш?!
Роман Коваль