Опівдні Семен Гернич повів пару батьківських гнідих коней на водопій до Інгулу. По дорозі додому, на центральній вулиці Лелеківки, назустріч скакали вершники. Це було більше десятка григор’євців.
– Ти куди ведеш коней? – запитав один з вершників у підлітка.
– Додому, – злякано відповів хлопчина. – З водопою, – додав з паузою.
– Та бреше цей тип! – вигукнув інший, бородатий вершник. – Це ти, мабуть, поставляєш коней комуністам? – запитав у Семена. – Так ми самі їх у тебе реквізуємо на потреби армії отамана Григор’єва. Чув про такого?
Хлопчина стояв наляканий, не знаючи, що відповідати незнайомцям.
А ті відібрали у Семена коней і поскакали з ними у бік сусіднього села Підгайці. «Тепер батько мене уб’є, коли дізнається, що коней у мене відібрали», – думав Семен, йдучи додому.
Але Іван Гернич, спокійно вислухав схвильовану розповідь сина, а потім сказав:
– Нічого страшного не сталося. Головне, що вони тобі не нашкодили. А коні… Можливо, ще й вдасться їх повернути.
– Батьку, а чого вони мене якимось типом обізвали? Хто такий тип?
– А хіба я знаю, у церковно-приходській школі я такого слова не чув. Та зараз стільки навкруги нових і чужих слів, що я не знаю як їх пояснити тобі.
Уранці наступного дня Іван Гернич вирушив шукати свої коней. У селі Северинці, що за Підгайцями, йому сказали, що григор’євці базуються у сусідній Оситняжці.
Та Іван трохи запізнився туди. Невеликий загін григор’євців, який стояв у селі, якраз виїжджав з нього на військову раду до Сентового. Стоячи на узбіччі курної сільської дороги, Гернич упізнав у валці вершників своїх коней.
«Піду і я у Сентове, – вирішив чоловік. – Може там впаду у ноги якомусь командиру і він змилостивиться наді мною та мені повернуть коней».
І Іван пішов услід за вершниками.
Близько години Гернич добирався до Сентового. Майже усе доросле населення села зібралося на центральному майдані. Люди зі зброєю стояли впереміжку з селянами. На підводі, по центру майдану, стояв якийсь чоловік у форменому одязі, як згодом Гернич зрозумів, то був отаман Никифор Григор’єв.
У своїй палкій промові Григор’єв довго переконував селян, що його військо проливає кров за їхні інтереси. Та селяни, які стояли навколо майдану, не стільки слухали оратора, як намагалися просунутися у перші ряди, бо у цей час по колу ходили солдати Григор’єва і роздавали вибірково чоловікам по 10 000 рублів.
Завершив свою палку промову Никифір Григор’єв тим, що дарує селянам племінного жеребця.
Після цього отаман хвацько зістрибнув з підводи, і передав вуздечко на цього коня найстарішому жителю села і попрямував під схвальні вигуки майдану з якимось молодим чоловіком, як сказав хтось із сусідів Гернича по натовпу, своїм зятем, до хати, у якій мав засідати «комітет».
А на підводу вибрався черговий оратор, на цей раз представник Центральної Ради, і мітинг продовжився.
Іван міркував, що йому робити даплі, до кого звертатися, щоб повернули його коней – до Григорєва, Махна, чи представника Центральної ради?
Ці невеселі роздуми перервали постріли, що пролунали у хаті-комітеті. За мить з неї вибіг п’яний Нестор Махно з пістолетом у руці, Усіл за ним вибіг Никифор Григорєв, стріляючи угору з двох пістлетів. Та на нього уже чккали, бо один з махновців спритно вибив з рук Григорєва пістолети і ті упали на землю, та скрутив руки отаману. Інший махновець вистрілив упритул у груди Григорєву, при цьому поранивши у руку товариша, який тримав отамана. У цей час третій махновець застрелив зятя Григорєва, який вибіг з хати за тестем. На майдані знялася стрілянина, та оскільки за кілька хвилин постріли стихли, стало зрозуміла, що вона була спланована. Це махновці оточили григор’євців, убивши при цьому близько 15 чоловік. І ті склали зброю. Зокрема і командира полку.
Далі Махно видряпався на того ж таки воза у центрі майдану і став умовляти григор’євців перейти на його бік, що власне згодом і сталося.
– Я зрозумів, що уже не бачити мені більше коней, Стану про них говорити – пришиють як муху, тож тихенько вибрався з натовпу, – розповів пізніше Іван Гернич. При цьому він зауважив, що чув, ніби хтось у натовпі у вбивці Григор’єва упізнав махновця, який був одним з чотирьох, що супроводжували на мітинг Нестора Махна. І звали цього махновця Іван Григор’єв.
Отакий збіг.
* * *
Убивство отамана Григор’єва у селі Сентове, яке сталося 27 липня 1919 року, описала єлисаветградська газета «Известия» у номері за 1 серпня, тобто через кілька днів після події. «Усе вище сказане Герничем, за його заявою, він бачив на власні очі. Друкуючи ці покази, ми, звісно, не можемо стверджувати достовірність перебігу подій, ці дані ще треба перевірити» – такими словами закінчувалася газетна публікація. Додамо, що село Лелеківка, з якого був Іван Гернич, сьогодні мікрорайон міста Кропивницького.