Виходячи з того факту, якими значимими у ряду народних свят є свята зимового та літнього сонцестояння, а також весняного рівнодення (відповідно: Різдво Сонця, Купала, Великдень) цілком логічно і природно стверджувати, що й осіннє рівнодення має знаходитися в тому ж таки ряду важливих свят. Хоч якраз етнографічних даних про це небагато.
Свято відоме під кількома назвами: Овсеня, Житника, Світовида.
Овсень – від вівса, цінної злакової культури. Назва рідко вживана і не всіма етнографами прийнята. Згадується у «Велесовій книзі», котру українофоби визнали підробкою.
Житник – від жита, котре на цей час уже в коморах і сіється нова озимина. Ця назва більше властива північним районам, що межують з Білоруссю. У них це єдина назва осіннього свята.
Світовид, уже ближче до солярної назви: сонце, що світу таки повидало.
Солярні свята в українців були найшанованішими. Осіннє рівнодення, як солярне свято, поза всякими сумнівами, було серед них. А чому не описане етнографами?
Осінь була часом дуже важкої і напруженої праці: чоловіками домолочувався сьогорічний врожай, оралося на новий, сіялися озимі, жінками спішно робилися заготовки на зиму, добілювалися полотна і тіпалися коноплі. І це тільки сказати: домолочувалося, оралося, добілювалося, тіпалося… Хто має хоч найменше уявлення про ту роботу, точно підтвердить: робота важенна і довготривала. За день чи за тиждень її не вхопиш. А ще ж незабаром мала бути гаряча пора засилань, сватань, а далі й весіль… Де тут було до масових свят? Отак вони й пішли в небуття.
Хоч, правди ради, останнє топтання вулиці – подекуди на християнського Семена, подекуди – на християнське новоліття (9 і 14 вересня н.ст.), перехід в цей час з вулиці на вечорниці, а ще весілля Свічки (з 9 по 23 вересня – як де), дякування землі за врожай (22-25 вересня) таки відомі з етнографічної літератури. Та й назви цих свят ні-ні – та й проковзують, бо, як уже сказано, збереглися на українському Поліссі і в Білорусі: Житник, (Жицєнь), Обілус (обильный?), Овсень (Вівсяна Велика і Вівсяна Мала), а й Світовид… Себто, щось таки залишилося.
Ніяк не наполягаючи на назві, скажу про головні обрядові дії, притаманні цьому періоду. Вони вже частково названі вище. А ще, часом, вони продовжують пізньоспасівські обрядові дії. Одна з них – прощальне топтання вулиці:
«Ой була я колись вулиця, а тепер уся минулася,
бо сонечко мене випекло, буйну силу мою випило».
Відома і обрядова дія прощання з пташками:
«… а вже тая зимонька недалечко,
зосталося сиротою гніздечко».
Ще одна обрядова дія – це дякування за врожай:
«Сиве сонечко, сиве, житечко докосило»,
або
«Дякуєм, земле, за твої щедроти, тобі спочивати нині без роботи…».
А ще на цей час припадає початок вечорниць, першими з яких часто було весілля Свічки, і початок т.з. оденок – посидінок, коли жінки сходилися на вишивання і прядіння.
Крім того, мали місце ще ритуальне засівання клаптика землі озиминою та ритуальний обмолот одного снопа на зерно для першого засіву. Впевнений, що й трудові обряди, як-от: перша борозна і перший засів мали місце, бо вони органічно впліталися в це солярне свято.
Та все ж найпомітнішим у цьому всьому було згадане вже весілля Свічки.
Люди бачили, як невблаганно скорочується день, як невпинно холоднішає, і, будучи дітьми природи, прагнули цей процес хоч би уповільнити. Колись це було цілком щирим намаганням втрутитися в хід природи, а вже згодом перейшло в традицію. Люди хотіли зберегти тепло, літо, сонце, достаток. А як?
Перераховані категорії: тепло, літо, сонце, достаток – видимо вміщалися в снопові-Дідухові, в свічці, в пічному коминові і макогонові… Отак і виник ритуал поєднання свічки, у якій – іскра від Сонця, з пічним комином – осередком тепла і таки якимсь символом достатку і затишку. Так було на більшості територій України.
Відомі також поєднання свічки з макогоном (бо він теж – символ достатку). Знаю про це від знайомих киянок, старших мене. Але у нас з макогоном «одружували» кухарку третього дня весілля, тобто, тут маємо змішування двох обрядів.
У моїй малій батьківщині (крайнє Східне Поділля, захід нашої області) мав місце обряд одруження свічки з обжинковим снопом – Дідухом, Дідом Духом. Це було звичайнісіньке весілля, властиве цьому регіонові, тільки адаптоване до дуже специфічних молодят: свічки і снопа.
Їх прибирали, садили на кожух, обсипали зерном, виряджали до шлюбу, дарували… – словом, як на звичайному весіллі.
Чи не єдиним, що справді вказувало на осінність свята було випікання спеціального весільного короваю – сивого сонця. Подекуди воно так і звалося: Овсень-Світовид. «Сивину» йому робили у вусах, бровах і кучерях прісним тістом, яке після випікання залишалося білим і на фоні коричнево-рум’яного «обличчя», випеченого зі здобного тіста, і здавалося сивиною.
Як ви гадаєте, чи не внесло б це у ваш побут якоїсь певної романтики і доброти? Чи не стали б ваші серця теплішими, а дії – людянішими, якби ви в своїй сім’ї та спекли оте сиве сонечко та подякували щиро землі за врожай, та засвітили воскову свічечку біля пучка колосків?
А втім… Скоріш за все, – це дивно-марення наївного селюка, що ніяк не вирветься з полону своєї дитячої солом’яної романтики…
А може, і не такого наївного…
А може, – не такі вже й марення…
Подумайте.
* * *
Упродовж всіх наших зустрічей я намагався донести до вас, що нікому і нічого не нав’язую, але ж і настійно закликаю у нашій обрядовості не плисти тріскою за течією, не бути всеїдними і бездумними.
Певна річ, кожен сам собі обирає, у що вірити, у що не вірити. Але ж усяка віра має триматися, все таки, хоч трохи на знаннях, на інформації, а не бути простою (і, даруйте, тупою) позицією: «Як усі, так і я».
Так само я настійно кличу всіх не забувати, звідки ми, яких батьків чиї діти.
Дивлюся підручник для шостого класу із зарубіжної літератури про міфологію. Там дві третини сторіночки – про міфи українські і двадцять вісім – про грецькі, індійські та єгипетські. Розумію: це – зарубіжна література. Але де ще викладено українські міфи? А ніде. І оце ми хочемо зберегти у цьому суперечливому світі своє обличчя?
Наші хлопчаки на жіночі свята ким тільки не вдягаються, вітаючи жінок: і Амурами, і Еросами, і Посейдонами… А спитайте їх про Леля? Про Ярила? І вони вас засміють, і ви оце зараз плечима знижете… Мовляв, про що автор оце торочить?
А звідси, дорогі мої, починається самоповага. А за самоповагою ступає повага від інших. Ото поки самі себе не почнемо поважати – нічого чекати, щоб інші нас хвалили.
Тому, за великим рахунком, збереження або, хоч би, таке-сяке розуміння української календарної обрядовості – це питання ще й, грубо кажучи, шкурне. Ніхто нас не любитиме, поки ми не полюбимо себе самі.
От і вибирайте.
Володимир Яремчук