Паросток «націоналістичної сім’ї»

Вероніку всі вважали щасливицею. Вона – онука Михайла Старицького – корифея українського театру, драматурга, серед численних творів якого улюблена мільйонами п'єса "За двома зайцями" та слова пісні "Ніч яка місячна", і єдина донька відомої письменниці Людмили Старицької та професора медицини Олександра Черняхівського.

"Я впевнена, що зі мною нічого поганого в житті не станеться..."

Світле дитинство наповнило її вірою в гармонійність цього світу. Й не дивно – спілкуванням з життєрадісною Ронею, Ронечкою до її чотирьох років тішився дід. В їхньому привітному домі не раз гостювали Леся Українка, М. Лисенко, І. Франко, М. Грушевський. Сама лише присутність цих людей виховувала дівчинку.

Талановита, витончено вродлива спадкоємиця славетного роду блискуче закінчила гімназію. І в трепетну пору своєї юності, сімнадцятирічною, закохалась в офіцера Костя Велігорського. Виявилось – на все життя. Та бути разом закоханим не судилось. Кость загинув на фронті. З того часу його очі назавжди стали для неї "лампадою, від якої безупинно ллється світло".

"Я не виню його ні за що – винна я, що зв'язала своє життя з чужою людиною..."

У 1920 році Вероніка вступила до Інституту зовнішніх відносин. А в 1921-му спробувала знову покохати і вийшла заміж за поета Івана Євлашенка. Сподівання не справдились, залишився тільки душевний біль: "Мені краще, щоб мене ображали, ніж самій ображати, і ледве вистарчило сили, щоб сказати йому, що ніколи я не вернуся до нього."

Коли через п'ять років професор Черняхівський вирушив у п'ятимісячне відрядження до Берліна, чарівна донька супроводжувала його в якості перекладача. Там вона несподівано отримала пропозицію руки і серця від службовця Теодора Геккена. За два роки погодилась.

"Любий котичок! Де ти? Де?.."

Перебуваючи в чужій країні в той непростий, тривожний час, Вероніка постійно писала листи матері, аби впевнитись, що вона в безпеці: "Я дуже не люблю такого стану, коли не знаю точно де ти і що з тобою". І, хоча серце було не на місці, намагалась максимально наповнити своє життя. Вступила до Берлінського університету, розвивала свої знання з іноземних мов. Все ж в 1929 році повернулась до Києва. І опинилась під арештом.

"Я дуже рада, що ти за мене радієш, але сама я радію за себе дуже мало. Що мені воля без тебе і тата?.." Її звільнили через кілька місяців за браком доказів. Проте ув'язнили обох батьків за нібито приналежність до вигаданої організації "Спілка визволення України". В одному з листів до матері Рона писала в розпачі: "Тато зовсім посивів, ну зовсім білий. Я йому принесла гостинців, але він просив нічого не купувати". Після "слідства" батьків на шість років відправили в заслання.

Попри все, життя тривало. Вільно володіючи п'ятьма іноземними мовами, вона перекладала медичні праці та шедеври літератури – романи Ч. Діккенса, Д. Лондона, Е. Золя, Стендаля. Писала чудову ліричну поезію. У віці 36 років пов'язала своє життя з математиком Миколою Ганжею.

Та сталінські кати вже приготували покарання паростку "націоналістичної сім'ї". В січні 1938 року її зарештували вдруге і звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. Дика абсурдність звинувачення суддів не обходила.

Вона все заперечувала. Учасник дисидентського опору Б. Антоненко-Давидович писав, що Вероніка Черняхівська збожеволіла від знущань в Лук'янівській тюрмі. Її засудили до вищої міри покарання відповідно до протоколу від 21 вересня. Вирок виконали наступного дня.

Батькам повідомили, що донька десять років буде знаходитись в режимних таборах. Не знаючи правди, вони благали можновладців у своїх листах перерозслідувати справу. Мати майже рік шукала її в сибірських таборах. Серце змученого, невиліковно хворого батька не витримало.

Влітку 41-го року його вдову за звинуваченням в антирадянській діяльності вислали до таборів Казахстану. В дорозі Людмили Михайлівни не стало. Її тіло просто викинули з товарного вагона.

"На холодному небі блимають зірки... І так само сумно вони блиматимуть через тисячу років, коли щасливі люди забудуть про наші тяжкі часи. Як би я хотіла, щоб наш зболений крик долетів до тих щасливих, невідомих, щоб відчули вони, як мучимося ми..." З щоденника Вероніки Черняхівської.

Надія Зубченко


Надрукувати   E-mail