Панує золотий жовтень. Осінь несамовитими дощами оплакує загиблих героїв – захисників і захисниць. Багато горя і біди принесла війна, але не зігнула нас у дугу. Хіба може хтось зламати українців, тим паче сільську жінку, яка звикла тримати на собі весь світ?
З мамою і без неї
Про що б не говорили, а війна не сходить з уст, вона обпалила крила мрій і сподівань молодих, забирає спокійну старість у літніх, та все ж і загартовує нас, робить сильнішими до страшних викликів сьогодення. «Якби не старенька ще й лежача мати, пішла б обов’язково до війська», – впевнено говорить пані Наталя, – а що, на війні теж без жіночих рук не обійтись: і куховарила б, і прала, і в медичних пунктах допомагала б, якщо треба, то і навчилась би володіти зброєю – зір поки що не підводить». Тож з перших днів повномасштабного вторгнення росіян всіляко допомагала продуктами харчування для потреб війська чи тероборони, чи для родин біженців – це вже як вирішували волонтери. Говоримо про те, що жінки разом із чоловіками творили нашу багатовікову історію, а весь час залишалися в тіні чоловічих досягнень. У цьому, як мені здалось, Наталія до певної міри феміністка.
Життя з ранніх літ загартувало її, навчило міцно триматися на землі, адже разом з молодшими своїми сестрами виховувалась у дитячому будинку. Мати Раїса залишилась без чоловіка, треба було працювати, заробляти, як кажуть, на хліб. А дітей віддала з умовою, що обов’язково поверне їх до себе при першій зручній нагоді. Та не складалось. Робота в будівельних організаціях тяжка, вимагала частої зміни місць проживання. Кіровоградське БУ-138 виконувало роботи з будівництва автомагістралей, летовищ, різних промислових об’єктів на території колишніх республік «єдиної, неділимої». Це були і Грузія, й Молдова, й великі міста України. Діти підростали, молодших свого часу розподілили в дитячі будинки за межі області, а старшеньку Наталку у трирічному віці взяла до себе бабуся Ганна Струк, у якої бігало четверо своїх дітей. Так і росли укупі в селі Грузькому; бабуся всіх любила, жаліла й привчала до роботи. Доводилось із бабусею пасти громадську череду за три карбованці, щоб купити хліба на весь тиждень для великої сім’ї, тож змалечку знає ціну хлібові. «Не було кращої їжі за кусень хліба, намазаного смальцем або пахучою олією, а ще якщо притрусити сіллю – такий собі бутерброд, хоч тоді й слова такого не чули», – розчулено згадує жінка. Щонеділі дівчинка мазала в хаті долівку, щільненько втирала глину, розгладжувала, шпарувала і мріяла про власну хату з дерев’яною підлогою. Тримали невеличке господарство, і тут Наталя була першою помічницею: годувала курей, поросятко, пасла козу, напувала її та доїла – тож не бідували, вистачало всього на велику сім’ю.
Влітку, коли була така можливість, мама Раїса брала з собою Наталку. Дотепер пам’ятає, як їздила з нею до Кишинева, Очамчире (Грузія) – чи не справжнє диво для сільської дівчинки. В Херсоні, де будували аеропорт, таких кавунів, якими пригощали господарі баштанних ланів, ніколи пізніше не куштувала: смак дитинства, та ще й з мамою, незабутній. Якщо були в Умані, то обов’язково відвідували у вихідні Софіївський парк, що теж у пам’яті з тих далеких літ. «Чомусь мені часто снились пальми, можливо, ті привабливі грузинські краєвиди, що запам’ятались із дитинства, хотілось ще хоч раз, хоч одним оком поглянути на ту красу моря та Кавказьких гір», – згадує Наталя.
Наш рідний інтернат
Найкращі, найсвітліші спогади Наталії Миколаївни про навчання в Бобринецькій загальноосвітній школі-інтернаті. Можливо, хтось із читачів теплим словом, як пані Наталія, згадає вчительку початкових класів цього навчального закладу Валентину Францівну Григор’єву, виховательку Марію Іванівну Лахно, яка багатьом була за маму, організовувала цікаві екскурсії берегами річки Бобринки, влаштовувала короткочасні походи на Сугоклію, де побіля струмків на схилах збирали лікарські трави, особливо багато плодів шипшини. Вчила шити, кроїти найпростіші моделі, в'язати крючком та шпицями, вишивати – всі ці навички, безумовно, пригодились у житті. А на випускний вечір Марія Іванівна саме Наталці запропонувала одягти парчеву (тоді дорогу й модну) сукню її доньки Тамари, а коли згодом дізналася, що її мама готує вже сюрприз – бальну сукню, то більше нікому те вбрання не пропонувала, бо найбільше любила цю активну дівчинку, але ж і розуміла добрий вчинок матері, яка весь період навчання дитини була на відстані. Переглядаємо шкільні альбоми – це історія життя у світлинах, з яких зрозуміло, що навчання і виховання, дозвілля дітей було цікавим, різноманітним. Зізнається, що все найкраще їй далось від виховання в інтернаті.
Колектив учителів був творчим, відповідальним. Дотепер Наталія Миколаївна пам’ятає пісню – гімн школи «Наш рідний інтернат» та її авторів – учителя літератури П.П.Гієвського та вчителя музики, директора школи І.Т.Незоленка (світла їм пам’ять). Любила учениця літературу, географію, музичне мистецтво. «Слухання музики було живе, Іван Трохимович на баяні виконував складні твори, особливо запам’ятався «Танець маленьких лебедів» П.Чайковського. Приємні спогади надихнули жінку, враз почала співати партії казкових персонажів з дитячої опери «Коза-дереза», художнім керівником – постановником якої був теж І.Т.Незоленко, а костюми готували спільно з вихователями в шкільній швейній майстерні. Відвідувала гуртки за інтересами, брала активну участь у проведенні Шевченківських вечорів, знає дотепер напам’ять чимало віршів Т.Шевченка, Л.Українки, прозових уривків із творів українських письменників (про російських згадувати не хочеться).
Пам’ятає себе активною в учнівському самоврядуванні; тоді за велику честь вважалось бути комсоргом класу, а пізніше і всієї школи – саме цій активній, справедливій учениці довіряли таку справу. Часто згадує Наталія і гордиться тим, що семикласницею була піонервожатою в учнів третього класу, в якому навчався Леонід Кравченко, нинішній мер міста. Чи пам’ятає Леонід Григорович, не знає, але для неї це незабутнє. Головним було дотримувались правил співжиття в інтернаті: один за всіх – всі за одного, а хто їх порушував, то отримував покарання від своїх же товаришів. Не любили тих, хто займався крадіжками, обманом чи «прославлявся» іншими негативними вчинками. Діти не сумували за домівкою, у кого вона була, а ті решта відчували в закладі тепло і родинний затишок, якого не зазнали вдома. Але діти є діти, завжди люблять побешкетувати, і Наталія теж інколи потрапляла в те коло, скажімо, можна було за гуртом утекти з шостого уроку на перегляд кінофільму «Чингачгук – Великий Змій», побігти без дозволу в центр міста за морозивом, непомітно проскочити через дорогу на хлібозавод та насмакуватись досхочу запашною випічкою або ж утнути якісь кумедні штуковини в позакласний час, щоб потім усім разом посміятись над собою.
Бабуся Ганна завжди виділяла внучці 40 копійок на тиждень, щоб заплатити за проїзд в автобусі (з Грузького до Бобринця і навпаки), але тих копійок не вистачало, бо ж кіно, морозиво; тоді доводилося йти пішки до села. Був такий добрий чародій, водій автобуса, що курсував з Кіровограда до Витязівки пізнього вечора, дядьо Гриша Чайковський, його добре пам’ятають наші краяни, колишні пасажири незмінного рейсу. Він нікого з дітей, які намагались пішки дійти до села, не залишав на дорозі. А на автостанції бачив, хто не може купити квитка, бо розтринькав усі гроші, добре знав, хто ще не доїхав до автовокзалу з іншого напрямку, то тих треба почекати, – всіх обігрівав своєю турботою.
Вірними шкільними друзями були хлопці С.Сидоренко, В.Гречаний, І. Фадєєв, які завжди виручали, приходили на допомогу цій непосидючій однокласниці.
В селі над Грузькою
Після закінчення школи – інтернату Наталія Крячун здобула професію маляра. Можливість була залишитись у місті або ж заїхати десь далеко і працювати в будівельному управлінні матері, та ні ж, кликало село, душа рвалася до зеленої вулиці над Грузькою балкою. Так тоді хотілось бути вдома, нікуди не їхати, мати свою родину. Спочатку було нелегко: заміжжя, діти, робота, слід було встигати скрізь, давати лад усьому. Збудували хату, щоб мати свій родинний куточок. Життя вирувало, поступово наповнювалось усіма барвами, приносило і радість, і розчарування. Нестримна енергія цієї жінки, сила мужності у протистоянні фізичному і психологічному насильству з боку чоловіка допомогли вистояти у нерівній боротьбі. Відтоді Наталія вважає, що кожна жінка може бути самодостатньою у своєму виборі, мусить знати собі ціну, уміти протистояти суворому жіночому досвіду: залишатись у тіні чоловіка. На моє запитання, чи могла б жити в місті, ствердно відповідає, що могла б, тільки десь на околиці, щоб обов’язково були сад, город і багато простору. «Селянка я, у мене сільська кістка», – підсумовує жінка, і цим все сказано.
Працювала в радгоспі на різних роботах: і дояркою, і телятницею, і на запарнику, і нянею в дитячому садочку. Взимку нарівні з чоловіками в кузні розкручувала і закручувала борони до сівалок. Щось прикрутити, забити чи скосити – це їй і по силі, і до душі. Любила виконувати будь-яку роботу бездоганно, вчилася у старших жіночок, що були в її бригаді. Добрим словом згадує бригадира Погорілець Олександру, старших своїх наставниць Надію Шлопаченко, Юлію Петрович, Катерину Неживу, яка жартома повчала: «Ти, Наташко, не напружуйся, роби так, щоб тільки спідниця теліпалася». На роботі багато співали, жартували, не відставали від чоловіків, намагалися все роботи ще краще за них – отакі в нас сільські жінки, перед чоловіками не пасують. Жили в селі всі дружно, толокою мазали хати – це вже були добротні будинки з дерев’яними підлогами та високими дахами. Старші жінки вчили молодих «гладити» дощечками стіни, найуміліших ставили вирівнювати відкоси на вікнах – це найвідповідальніша робота. Наталія з цим успішно справлялась і виконувала залюбки.
З теплотою і ніжністю Наталія Миколаївна згадує покійних свекруху Євгенію та свекра Івана Крячунів – справжніх сільських трударів, з якими дружно жили, навіть побудувались у їхньому дворі й спільно вели господарство. Свекруха навчила пекти хліб у печі на 12 хлібин, куховарити, годинами могли ділитися своїми жіночими секретами, давала цінні поради невістці. Намагалася мати Євгенія всіма способами зберегти подружнє життя сина, та клята горілка завадила цьому. «Убивав у мені Микола людину, особистість. Бог не дав мені долі, зате наділив найціннішим – сильним характером, волею до боротьби за гідне життя», – зізнається жінка.
У складний період реформ і суцільного безробіття в селі доводилось викручуватись, хто як міг. Тримала корови, велосипедом з Грузького до Бобринця возила продавати домашню продукцію, і цим родина виживала. Син Микола служив у внутрішніх військах, закінчив у Кривому Розі школу міліції, служив у Бобринці, але на жаль, рано полишив цей світ. Донька Леся мала вже свою сім’ю, подарувала бабусі двох онучок – Лілію й Тетяну, з появою яких і світ подобрішав, і душа помолодшала.
Хоча вже 15 років Наталія Миколаївна живе в Бобринкі, та все ж таки її душа болить за Грузьким. «Там моя родина, близькі мені люди, куми, донька з сім’єю, тітка Роза – моя опора, мій захист ще з часів босоногого дитинства», – розповідає з іскринкою в очах співрозмовниця і додає: – Грузьке мені пахне свіжим хлібом, тим незабутнім ароматом, що линув вулицями пообідньої пори».
«Я не покличу щастя не своє…» (Ліна Костенко)
Кожна жінка прагне бути щасливою в шлюбі, тож у пошуках жіночого щастя Наталія, ще молода, загартована першим шлюбом, рішуча жінка, ризикнула переїхати до сусідньої з Грузьким Бобринки. Побралась із вдівцем, намагалась бути справжнім другом вже дорослим дітям чоловіка, тримали господарство, а головне – їй запропонували посаду кухаря в агрофірмі «Рось», а що то значило тоді знайти роботу. Скрізь треба було встигнути. Та знову сімейне життя не склалось, але нікуди не поїхала, залишилась в Бобринкі й продовжувала працювати, бо нас, жінок, біди загартовують, роблять сильнішими. «З чоловіками мені тяжко, вони були зі мною на різних хвилях. Люблю читати, переглядати фільми, розгадувати кросворди, співати, інформативно удосконалюватись, спілкуватися з цікавими людьми, а все це сильну стать дуже дратувало», – зізнається жінка. Проживала на квартирі в доброї жінки Ганни Сороки, яка її підтримала у тому невезінні. Працювала в дві зміни: і куховарила, й сторожувала, й виконувала різні роботи на току господарства. За кілька років придбала будинок, зробила ремонт, зі зручностями облаштувала. Агрофірма надала кредит, щоб підвести газове опалення. Наталія Миколаївна щиро вдячна керівникам АФ «Рось» Д.В.Кравчуку та М.К.Бойку (світла йому пам’ять), які допомогли їй стати міцно на ноги, пройти нелегку одинадцятирічну школу виживання у чоловічому колективі. Це були своєрідні уроки життя від справжніх чоловіків: вчитися давати відсіч кривдникам, відстоювати свою думку, уміти себе захистити; ніколи не здаватися, самостійно приймати рішення в усьому. А якщо помилишся, то помилки будуть твої; живи своїм життям, злі язики завжди знайдуться.
Пані Наталія зриває грона винограду, подає до столу, що так зручно примостився побіля старого горіха, й повторює ці вивчені напам’ять правила, якими користується і по сьогодні. Зізнається, що ті повчання ніяк не йдуть із голови, стали формулою виживання у гіркі хвилини розпачу: «Тепер я сильна жінка, з перцем, а таких чоловіки не люблять». Дивувались керівники агрофірми, коли замість квітів на жіноче свято їй захотілось отримати в дарунок секатор, пилку для саду, комплект ключів і викруток – щось із цього. А на ювілейний день народження до її двору закотився добротний велосипед, що й дотепер є надійним помічником у господарстві.
Бобринка стала другою домівкою, тут є друзі – однодумці, з якими можна вирішити всі проблеми, серед них дві літні жіночки, яких Наталія називає «двоюрідними мамами», – Надія Кузьмич (Арапу) та Ганна Сорока, які підтримували тоді, коли її обсіли негаразди, а тепер вона стала їхнім надійним помічником. І гостинців принесе, і розрадить, і комунальні послуги сплатить, і пожаліється. А якщо день-два не приходить, то зусібіч виглядають, переживають, адже в Наталії лежача мама.
За чашечкою кави поговорили і про жіноче щастя, про його вибрики, примхи; про жіночі печалі і радості. Наталія каже, що ключі від її жіночого щастя десь загубились, а чужого не треба, бо то біда; справжнє щастя її – в дітях та внуках. Вдячна Богу, що донька Леся з чоловіком Володимиром завжди поруч, допомагають в облаштуванні обійстя, не залишають у біді, часто навідуються, щоб мама не відчувала самотності. Радіє і бабця Раїса внукам та правнукам, надолужує те, чого не дала колись своїм дітям. Довго спілкуються, на всі лади сварить старенька кровожерливого путіна, розповідає про те, що вже перечитала майже всі книжки, які є в сільській бібліотеці, мовляв, тепер взялася
за глянцеві журнали. Частенько по обличчю збігає покаянна сльоза: життя виставляє ціну сповна за кожну прожиту мить – беззаперечна мудрість. І як добре, що має таких співчутливих, чуйних дітей.
Від старшої внучки Наталія із нетерпінням чекає правнуків, молодша – вірна помічниця та консультант із користування гаджетами. Також Тетянка ділиться з бабусею своїми дівочими секретами, шкільними новинками. Талановита дівчинка займається художнім фото, обожнює живопис, малює, стала переможницею творчого бібліотечного конкурсу, до якого її залучила сільський бібліотекар Любов Петренко. Кілька своїх робіт подарувала бабусі. Бувало, їдуть удвох велосипедами з Бобринки до Грузького, милуються чудовими краєвидами, раптом онучка зупиняється і робить кілька знімків, вона бачить те, чого простим оком і не побачиш. Найщасливіші миті, коли збирається вся родина, часто влаштовують літературні читання – звучить у хаті поезія Ліни Костенко, а як же інакше, адже діти й онуки теж Костенки, можна трішки й похизуватись.
Наталія бере активну участь в аматорських колективах філії сільського будинку культури: і декламує, й співає, й виступає як актор у драматичних постановках, і посмішить гуморесками; знає і пропагує різноманіття народних традицій та обрядів, що прижились у нашому краї. У її домашній колекції кілька товстих зошитів із записами народних та календарно-обрядових пісень. Ще одна особлива риса, про яку мало хто знає, – захоплення старожитностями. Зберігає старовинну різьблену лавку, казанки ще від прабабусі, ціп та кам’яну молотарку, знає, що таке жорна, бо приходилось орудувати й ними; має колекцію українських хусток. У коморі – аромати висушених лікарських трав, що уперемішку із запаморочливим запахом сіна створюють атмосферу якогось шикарного фітозалу: вдихай і лікуйся.
– Навіщо сіно, корівки ж немає?– запитую.
– Була така травичка в садку, хоч сам рви та їж. Який же двір в селі без сіна? Узимку комусь згодиться, чиїсь кози насмакуються.
Подобається жінці творити добро за покликом свого серця. Когось наділити розсадою помідорів, когось – насінням квітів чи квасолі, іншим – якийсь сорт картоплі, щоб розводили на своїх городах.
P.S. Між усіма чотирнадцятьма ділянками картоплі, що вже зібрана і чекає свого призначення, підсвічують вечірню темінь різнокольорові айстри, межу із городом сусіда Славка вартують червоні та бурякові жоржини; де були огірки, – розрослась і буяє на всю силу рання зірка, інші грядки в обрамленні майорів та чорнобривців. А це що? То між головками капусти височіє екзотична канна, а попід ягідником – принадливі у своїй красі хризантеми. Жоден клаптик землі не пустує ні на квітнику, ні на городі, ні в садку між молоденькими саджанцями. Велике задоволення і щастя від того, що створюєш красу для себе і для людей, ти цим живеш. З усього стало зрозумілим, що це життєве кредо жінки. Інколи щоденна метушня змушує не помічати того, що перед твоїми очима чи під ногами, не дає потішитися маленьким дивом, що нас оточує звідусіль у таких невеличких, на перший погляд непривабливих селах, до яких прикипіли серцем і душею.
Щасливим бути ніхто не заважає: хочеш бути ним – будь, внутрішньо відчувай щастя у собі, твори добро і будь на позитиві, хоч інколи буває дуже гірко, як нині у час жорстокої війни. Як усі українці, як увесь світ добрих людей, моя співрозмовниця бажає, щоб якнайшвидше закінчилась війна, щоб Україна перемогла ненависного ворога і залікувала свої рани.
Валентина Ревва, село Бобринка