(обережно, дуже злий текст)
Нарешті і я відвідала хіт цього театрального сезону в театрі Корифеїв – супер розрекламовану та оспівану критиками, журналістами і гостями виставу «Перед волею» за п’єсою М.Л. Кропивницького. Розчавлена побаченим, після вистави вирішила почитати з сином перед сном повчальну казочку «Нове вбрання короля» Г.К. Андерсена. Не випадково саме цю!
Трохи процитую. Бо в казочці влучне кожне слово.
«У великому місті, де жив король, було дуже весело; щодня туди приїздило багато іноземців. Одного разу прийшли в те місто два ПРОЙДИСВІТИ. Вони УДАВАЛИ з себе ткачів і розголосили, що вміють ткати НАЙЧУДОВІШУ тканину, яку тільки можна собі уявити. Не тільки кольори й малюнки надзвичайно гарні, але й убрання, пошиті з цієї тканини, мають дивну властивість — вони невидимі людям, непридатним для своїх посад або надмірно дурним. «Та це ж чудове вбрання! — подумав король. — Одягну таке і відразу дізнаюсь, які люди в моїй державі непридатні для своїх посад. Я зможу відрізнити розумних від дурнів. Треба негайно ж наткати для мене цієї тканини!» І він дав обом шахраям великий ЗАВДАТОК, щоб вони могли почати роботу. Справді, вони поставили два ткацькі верстати й удавали, ніби працюють. Але на верстатах у них нічогісінько не було.
Одразу ж вони наказали дати їм найтоншого шовку і найчистішого золота. Все це шахраї поховали в свої ВЛАСНІ КИШЕНІ, а самі до пізньої ночі працювали на порожніх верстатах.
… У місті вже всі знали, яку чудесну силу має тканина, і всі хотіли швидше дізнатися, хто з їхніх сусідів нездібний або дурний. … Нарешті король захотів сам побачити тканину, поки вона була ще на верстаті. З цілим почтом найвизначніших царедворців… пішов король до хитрих шахраїв. Весь почет, що був з ним, дивився і дивився, і хоч ніхто нічого не бачив, як і решта, але всі казали, як і король: «О, ЦЕ ПРЕКРАСНО!» — і радили королю одягти нове вбрання з чудової тканини під час урочистої процесії, що мала незабаром відбутися.
— ЧУДОВО! ПРЕКРАСНО! НАДЗВИЧАЙНО! — передавалося з уст в уста. Здавалося, всі були щиро захоплені. Король НАГОРОДИВ ОБОХ ШАХРАЇВ ОРДЕНАМИ, наказавши носити їх у петличці, і надав їм титул «королівських придворних ткачів».
... Король скинув весь свій одяг, і шахраї почали удавати, що надівають на нього одне за одним усі вбрання, які приготували, потім ніби накинули мантію з довгим шлейфом, а король повертався на всі боки перед дзеркалом.
— Як чудово облягає, як прекрасно сидить! — казали всі. — Який візерунок! Які кольори! От дорогоцінне вбрання!
Так виступав король у процесії під розкішним балдахіном, і всі люди на вулиці і з вікон кричали:
— О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!
НІХТО НЕ ХОТІВ ПОКАЗАТИ, ЩО НІЧОГО НЕ БАЧИТЬ. АДЖЕ ЦЕ ОЗНАЧАЛО Б, ЩО ВІН НЕПРИДАТНИЙ ДЛЯ СВОЄЇ ПОСАДИ АБО СТРАШЕННО ДУРНИЙ. ЖОДНЕ ВБРАННЯ КОРОЛЯ НЕ МАЛО ТАКОГО УСПІХУ, ЯК ЦЕ.
– Та він же зовсім голий! — закричав раптом якийсь маленький хлопчик.
– О небо, ти чуєш голос невинності! — сказав батько, і всі почали пошепки переказувати один одному слова дитини.
— Він голий. Дитина каже, що на ньому зовсім нічого нема.
ТА ВІН ЖЕ ЗОВСІМ ГОЛИЙ! — закричав нарешті весь народ».
Ось така казочка. Скажіть, що не сучасна? Надсучасна! Я навіть бачила її втілення в життя! В театрі Корифеїв, на виставі «Перед волею». Одразу скажу, все, що напишу нижче, виключно моє суб'єктивне оціночне судження, не претендую на розуміння прекрасного. Але і кривити душею не стану.
До вистави я була готова. Я прочитала твір М.Л.Кропивницького. Перечитала всю славословно-медову (*словоблудну) критику. Я не вперше в театрі. Я не вперше в ЦЬОМУ театрі. Я бачила акторів театру Корифеїв в різних амплуа, поважаю їх недооцінений талант, натхнення і працю, ніяким чином не хочу нікого образити, бо все розумію. А ще я раніше бачила, коли прем’єрний показ вистави збирав скільки глядачів, що були зайняті всі місця навіть на самому верхньому ярусі глядацької зали. Тому з нетерпінням чекала і цієї прем’єри.
АЛЕ!!! Виявилось, що до побаченого готовим бути не можна. Сказати, що то був абсурд – нічого не сказати! На сцені всі талановито грали … ПРИДУРКІВ різного ступеня придуркуватості (за винятком Орисі, Підгайного і Няньки, їх ролі Бог милував). Вибачте, але для мене це мало саме такий вигляд. Показане і побачене має значно більше спільного з клінічною психіатрією, ніж з мистецтвом. Не знаю, який вигляд має ломка, можливо це була вона. Бо Дося, Яшка, підпанки та інші нерозпізнані мною персонажі точно не справляли враження психічно адекватних. Один істерично кричав, другий тужився, третій іржав, Дося весь час стрибала, розкидаючи ноги в різні боки, до кінця вистави прямо помітно підкачалась. Якась, теж не схожа на здорову, жіночка (?) всі дві години вистави з різними інтонаціями кликала Анатолія (хочу сподіватись, що у них таки все склалось). Юрко марив, порожні очі в зал, добре, то був задум такий, проїхали.
Окремим хітом були поромники, які перевозили Юрка через річку. Знані, шановані, любимі глядачем три поважні актриси театру Корифеїв з веслом, ножицями і гучномовцем виїжджали на сцену на овочевому (чи то будівельному?) візку, в балетних пачках, з пір'ячком на голові, і вигукували навмисно спотворений до невпізнаваності текст М.Л. Кропивницького (знущання над текстом взагалі не може бути виправдане нічим, ніяким «високим» сенсом). Я так і не зрозуміла, хто з них за задумом був поромник Андрій, це вже неважливо в масштабах загального безладу.
Зніяковілий оркестр раптом викочувався на такому ж візку з намету, встановленого на сцені, при цьому у них були обличчя, як у в’язнів концтабору, які грають свій останній концерт гестапівцям. Чого там тільки не було, з неба сипалось каміння, перед нами поставали і падали дешеві пластикові китайські манекени (а коли вони заважали акторам в наступній сцені, ті їх просто відпихали ногами, так "няшно" виходило).
О, все це символи, образи, нове бачення! А то як інакше?! Глибокий сенс несла пародія на руській балєт на сцені українського музично-драматичного театру, коли всі актори театру незалежно від статі та віку! зображали, хто як може, білих лєбєдєй. (Не підтримую ейджизм, але поважаю зрілість і досвід, що б не завадило і режисеру). Смерть капельмейстера – окремий відвертий глум. Підгайний, піднявши палець, промовляє: «Капельмейстер – корифей!», і померлого Діброву накривають банером із зображенням М.Л.Кропивницького. Я розумію, що це було. Не розумію... навіщо???
Костюми і декорації коментувати не буду, їх фактично не було. Мейк – смокі айз) Вау))
Що ж зігріло? Була музика. Як завжди прекрасна! Були актори і оркестр. Як завжди на висоті! Саме вони з усіх сил тягнули на собі цю хвору фантазію. І скромно та інтелігентно вийшли на поклон. Дякую Вам!
І ось при всьому вищеописаному глядачі в залі мали повірити, що все, що відбувається на сцені – ні що інше, як ВИСОКЕ (та що там високе, ВИСОЧЕННЕ) мистецтво. Бо ж режисером сам!!! Євген Лавренчук. (Недостатньо обізнані з культурним життям України (і росії, де відбулось становлення цього знаного митця) можуть прочитати список регалій цього метра в Вікіпедії. Мене особисто цей список не вразив. Досить складно вразити ним українця, в країні якого Янукович – проффесор, Кива і Коля – Котлета – народні депутати, міністр освіти – плагіатор, а президент … загалом теж гарна людина і піаніст непоганий. Тому, хто знає, де правда, де брехня, вірю лише своїм очам. Хоча визнаю, в одному Є. Лавренчук точно геній – це в самопіарі).
Журналісти на розігріві у Є. Лавренчука переконували, що кропивницькому глядачеві прямо таки пощастило з режисером, який явив світу черговий шедевр: «Мабуть, так склалися зірки на небі. Ті зірки, які колись, на чолі з Марком Кропивницьким, уславили це місто на всю тодішню імперію першим українським театром, в коридорах якого здається, і зараз блукають невидимі тіні Марії Заньковецької, Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Садовськоі-Барілотті… Людей знатних шляхетських родів, які десь там на небесах БОЛІСНО СПОГЛЯДАЛИ, ЯК ЗАНЕПАДАЄ ЇХНЄ ДІТИЩЕ…».
Так от що воно було, а я голову ламаю! То це – ВІДРОДЖЕННЯ!!! Вже дітище не занепадає!!! Від дати прем'єри вже нарешті спить М.Л.Кропивницький спокійно!?? Сюр якийсь!
Пані та панове, які кричали «Браво! Бравіссімо! Геніально!». Я Вам заздрю! Ви – дуже розумні і на своєму місці. А ось я так і не зрозуміла сплетіння тонких "візерунків". А, може, їх і не було?
І про окремі незабутні враження від виходу на поклон. Не ображайтесь на мене, скажу, що бачила, а, скоріше, відчула. В залі – пан з почтом, а на сцені – лакеї (а пани любили театр, пам'ятаєте, це вже було). Дехто радів – пан похвалив! Квіти режисеру, поцілунки, обійми. Букет розпадається, квіти падають на підлогу, режисер піднімає їх з підлоги, тикає ці квіти акторкам як сіно-солому… Он де символізм, незрежисований.
Погоджуюсь з думкою, що назва вистави промовиста – «Перед волею». Тільки до героїв Марка Лукича вона не має жодного стосунку. У фіналі дійства – актори-кріпаки, заручники високих мистецьких ідей, прихованих сенсів, нового прочитання, звучання, бачення.... (на місці трьох крапок можете вставити будь-які літературні прикраси, суті вистави вони не змінять). Але буде ВОЛЯ! ОБОВ’ЯЗКОВО! І хоча завжди є ті, хто готовий, як буфетник, панові ручку цілувать, це не привід брехати хоча б собі.
Тетяна Кириченко
P.S. Це перша вистава, де не було спільної подяки ЗСУ. Неактуально уже. Воно й зрозуміло, нарцисизм не потерпить згадки про інших Героїв поряд з собою.