Знайома зателефонувала мені 8 березня зі сльозами. У їхньому невеликому містечку на Кіровоградщині того дня хоронили нашого захисника. До райцентру, де живе близько десяти тисяч людей, похоронки приходять мало не щотижня. Часто хоронять в один день кілька військових. Це не просто багато, а дуже багато. Але якщо раніше попрощатися із захисниками приходили сотні людей, то зараз це десятки.
Того ж дня містечко просто переповнювали тюльпани, святкові натовпи на вулицях та місцевому ринку. Бо прийшов “великий день” – 8 березня. А поряд за кілька кварталів старенькі батьки та кілька сусідів проводжали в останню дорогу солдата. Моя знайома, подивившись на тих згорьованих простих людей, які віддали цьому світу найдорожче, на той напівпорожній двір, та на оберемки тюльпанів, які пропливали по вулиці, ридма ридала кілька днів.
Тож чи маємо право ми – ті, хто спить щоночі в теплому ліжку, забувати хоч на хвилину про своїх рятівників? Не кожен може стати поруч з ними в стрій, не кожен може пожертвувати копійку на ЗСУ. Але не знайти часу у вихідний, щоб прийти вшанувати пам'ять воїна, який захистив твоє життя ціною власного... Що з вами, люди?
Це вражає тим більше, що в таких містечках практично всі одне одного знають. Та навіть якщо це й велике місто, і ти бачиш, що хоронять полеглого захисника, якого не знаєш особисто... Ми ж все одно розуміємо, що ця людина для нас не чужа, принаймні ми для неї не були чужими, якщо вона готова була віддати своє життя заради нашого порятунку. А також, що якби не такі, як ця людина, ми сьогодні мали б у кожному місті свою криваву Бучу. Бо навіть багато любителів “русскаго міра”, роздивившись на нього зблизька на окупованих територіях, повтікали від цього жаху подалі.
Так, сьогодні всі страшенно втомилися від війни, у всіх свої проблеми. Але влаштовувати гулянки або незворушно проходити повз, коли хоронять воїнів, які захистили нас та наші родини... Навіть якщо ми далекі від віри в Бога, любові до ближнього та усвідомлення того, що в цьому світі все взаємопов'язане (на зразок ефекту метелика), і що чужого горя не буває.
В цивілізованих країнах не просто розуміють такі речі, там культивують це розуміння, як і толерантність, повагу та співчуття до іншої людини. Приміром, в Ірландії на вулиці можна зустріти бігборди зі словами : “Кожна людина, яку ти зустрічаєш, переживає битву, про яку ти нічого не знаєш. Будь добрим. Завжди.” Або натрапити на заклик привітатися з незнайомцем, запитати його про справи, вислухати, обговорити його проблеми, підтримати. “Маленька розмова може багато чого змінити”, – переконані автори цієї ініціативи.
Зрозуміло, що багато українців роками, та що там роками — століттями перебували під впливом російських соціальних норм, російської культури. З її “загадковою душею”, яка вимагає від своїх і чужих так званої поваги – без найменшого уявлення про те, що таке справжня повага. З її кіно– та телеіндустрію, куди вкидалися і вкидаються величезні гроші. І все це з єдиною метою: загорнути в привабливу обгортку дикунські уявлення “русскаго міра” про світ, про призначення людини в ньому, про сутність добра і зла.
З початком війни, коли з нього злетіла тоненька плівка цивілізованості і проступило жахливе нутро, увесь світ нарешті побачив, з чим має справу. Коли з екранів центрального телебачення та високих трибун ерефії з виряченими від ненависті очима можна закликати топити українських дітей, знищувати людей тільки тому, що вони належать до іншої нації. Коли можна, не соромлячись, викидати в мережу відео холоднокровного розстрілу беззбройного українського бійця, і захлинатися від садистського задоволення в своїх пабліках від цього печерного звірства. Як і від іншого відео, яке не забулося та й не забудеться ніколи – із каструванням нашого воїна. Також це про голки під нігтями, електроди на геніталіях, побої до втрати свідомості та інші жахіття, про які розповідають наші полонені.
Всі, хто рішуче повстав проти цього зла, пішли захищати від нього нас із вами. І помирати не хотів ніхто. Просто вони також не хотіли, щоб помирали інші, щоб гвалтували та викрадали дітей, закатовували до смерті тільки за те, що ти українець. І так, вони ризикували й ризикують заради цього власним життям.
Це я нагадую для тих “діячів культури”, які сьогодні насмілюються записувати на камеру, що вони втікають з України, бо не хочуть помирати. Для тих “сердобольних”, які після 24 лютого поспішно пооформляли “опікунство” над чужими людьми, до яких перед мобілізацією їм ніколи не було діла. А зараз несподівано заграли почуття співпереживання, а заодно й з'явилася законна підстава уникнути мобілізації. Для інших, хто чомусь вважає, що це не їхня війна. Незрозуміло, як ці індивіди можуть дивитися в очі родичам тих, хто на фронті, чи своїм сусідам і знайомим?
Може, частина суспільства аж надто піддалася “заспокійливому” у вигляді єдиних марафонів та заяв деяких експертів і знову, як у 2014 році, поступово відгородила себе від війни? Бо ЗСУ, яким ми довіряємо, мовляв, окремо, а ми, маленькі й сірі, можемо розслабитися і займатися своїми буденними справами. Бо ж “воювати повинні ті, хто хоче”. Де тільки набрати тих, хто хоче сидіти під кулями й снарядами, по коліна в багнюці, в холоді, а інколи і в голоді?
Ні, тут мова про інше: воювати йдуть ті, хто має совість, порядність, почуття відповідальності за свою родину, за Батьківщину. Хто живе в цьому світі не тільки для себе. Хто розуміє, що сьогодні інакше не можна. Але, на жаль, їх стає все менше...
Війна рано чи пізно закінчиться. І ще не одна родина покладе на цю страшну плаху найдорожчих людей. Хтось втратить дім і все нажите. А хтось – тільки якісь невеликі фінанси. Знайдуться й ті, хто їх примножить (яким чином, то вже інше питання).
Нам усім треба буде жити поряд. Ми будемо різними — хтось багатим, хтось бідним, хтось здоровим, а хтось скаліченим – морально чи фізично.
Ми можемо заробляти багато грошей, розвивати економіку та підтримувати ЗСУ. Але як сьогодні, так і після війни хизуватися своїми статками, демонструвати свій лакшері лайфстайл повинно стати моветоном. Хоча б тому, що поряд будуть ті, хто втратив найдорожчих людей, ті, хто втратив здоров'я, ті, хто втратив усе.
Але ми будемо переможцями, якщо ніколи не залишатимемо без уваги як живих, так і полеглих своїх захисників, їхніх батьків, дітей, їхні родини. Якщо між купівлею нового плаття і підтримкою того, хто опинився в скрутних обставинах, ми обиратимемо останню опцію. Якщо питання – влаштувати багате застілля чи допомогти за ці гроші сироті – перед нами навіть не стоятиме.
На щастя, бацила “русскаго міра”, його лицемірних скрєп вразила небагатьох українців. Але за сотні років співіснування дещо до нас таки причепилося. Нам важко дається повага до чужої думки, поглядів, орієнтації. Ми можемо толерантність сприймати за слабкість, а хамство – за вміння постояти за себе. Нам видається прийнятним зверхнє ставлення до того, хто нібито в чомусь гірший від нас. Тому нам є над чим працювати.
Нещодавно прочитала, як одна землячка зробила комплімент українській б'юті індустрії, мовляв, куди там тій Європі. Це правда, але не тому, що вони не можуть, а тому, що в них немає великого попиту на “ідеальну” зовнішність, дорогі ганчірки, лімузини та палаци.
Там повагу і визнання намагаються заслужити не показухою, а добрими справами, безкорисливою допомогою, щирою підтримкою тих, хто її потребує. Сподіваюся, війна нас всіх навчить цінувати подібне, зробить добрішими і людянішими. І це буде ще одна наша велика Перемога.
Наталя Селецька