Село Рахнівка, що на Вінничині, занепадає. Тут залишилось близько 400 мешканців. І було б воно не примітне нічим, але тут народився і провів свої перші дитячі роки видатний поет, дисидент, політв’язень радянського режиму, символ української совісті Василь Стус.
Музей поета-дисидента розташовується в приміщенні Рахнівської загальноосвітньої школи імені Василя Стуса. Власне школи, як такої, уже нгемає. Торік її закрили через відсутність учнів. Але приміщення добротне. Недавно відремонтоване. Музей тут відкрили у 1997-му році. Неподалік – селянська садиба, де Стус народився у 1938 році та провів перші роки життя до переїзду родини на Донеччину. Донедавна там мешкали родичі Стусів.
Коли підїздиш до музею, найперше впадає у око гарний просторий парк. Його посадили у 2008 році односельці поета, як пам’ять про земляка. За півтора десятиліття тут виросли міцні дуби, затишна калинова алея, ясніє березовий гай. У парку – кілька дерев’яних, прикрашених різьбою бесідок, такі ж лавки, усе виготовлене сільськими умільцями.
Цікава сама поява музею, який завідуючий ним Дмито Омельянчук з гррдістю називає народним. І не тому, що хтось прсвоїв чи надав музею таке звання, а тому, що створений він і наповнений завдяки ініціативі мешканців Рахнівки. Коли на початку 90-их відкрилися архіви і Україна дізналась про духовний подвиг і незламність Василя Стуса, мешканці села зібралися на мітинг. Тоді й постановили – створити народний музей. Серед експонатів музею – вишита сорочка Стуса, його дитяча колиска, старовинний патефон та інші речі родини Стусів. Загалом понад 500 експонатів. На подвір'ї збереглася криниця, яку викопав батько поета.
У становленні музею і впорядкуванні території навколо нього у ті роки дуже допоміг тодішній начальник обласної Вінницької міліції Віктор Тяжлов. На думку Дмитра Омельянчука, він, як представник радянської правоохоронної системи, відчував провину перед дисидентом-політв’язнем. З його ініціативи умільці з виправної колонії із селиша Стрижавка, що неподалік, створили перший пам’ятник поетові, який встановили біля школи. Він простояв кілька років. Але дружині поета Валентині та синові Дмитрові він не сподобався. Тож нині тут – робота скульптора Сергія Довганя.
Крім книг, фотографій та особистихз речей поета, тут, в одній з кімнат, відтворили карцер №3 – місце, де закінчилось його життя. Музей виграв гшрант на 100 тисяч гривень і нині пан Дмитро та його колега Світланга Кобзар працюють над розширенням експозиції.
Хоч Рахнівка село й невнличке, але відвдувачів у музеї не бракує. Щотижня відбувається дві-три великі екскурсії. Туристів сюди направляє Вінницьке бюро туризму, та й ім’я Василя Стуса говорить саме за себе – відвідували музей гості і з Європи, і із США.
Хочеться вірити, що Рахнівка ще розквітне. Після перемоги знайдуться молоді українці-господарі, адже земля тут – добірний чорнозем.
Зустріли ми у музеї і земляка. Пан Дмитро похвалився нещодавно виданою книжечкою журналіста із Гайворона Олексія Павличука про перебування Стуса у селі Таужному, де він перед армією працював. Та виявилось, що значна частина цього видання – просто переписаний нарис Василя Бондаря «…Поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона, там витеплів душею…», написаний і опублікований ще у 1990-му році, коли були живі колеги Стуса, з якими він починав свій трудовий шлях. Але у виданні Павличука – жодного посилання на першоджерело…
Світлана Орел