Свого дядька, Івана Івановича, як його у нас в родині називали, я пам’ятаю високим, ставним, у військовій формі, з рум’янцем на всю щоку та щирою відкритою посмішкою. У наше маленьке містечко Новомиргород, що на Кіровоградщині, він приїздив раз чи двічі, коли я була ще дошкільням. Але мама постійно підтримувала з ним зв’язок, вони обмінювались листами і посилками. Ми знали, що Іван Іванович має високе військове звання, працює у центрі підготовки космічних польотів. Час від часу він присилав свої книги із дарчими підписами, які на жаль уже загубились.
Але як йому, хлопцеві із куркульської сім’ї, висланої Радвладою на початку 30-их років із села Лозуватка Маловисківського району у Сибір, вдалося вижити, отримати освіту та ще й досягти професійних висот, залишалося загадкою.
Мої батьки ніколи про це не говорили, не здогадалася запитати й я, коли уже студенткою університету одного разу гостювала у його московській квартирі. За часів СРСР навіть у родинах про це не згадували. Старші боялись чіпати ці теми (мого діда теж мали вислати на Північ, але він втік і тільки щасливий випадок та милосердя людей допомогли вижити сім’ї з трьома дітьми, серед яких була й моя мама), ми, тодішня молодь, просто ні про що не здогадувались. Уже перед смертю, у 2004 році, мама у своїх спогадах написала про те, що пам’ятала: «Маминої (моєї бабусі Тетяни – С.О.) сестри Маші син – Іван Іванович, той, що жив у Москві, його батьків на Соловках погноїли. А він і ще його сестра Нюся і ще одна, як її звати не знаю, вони самі собі раду давали малими. Як він потрапив у Москву не знаю. Його діти Наташа і Андрій. Одна сестра його теж лікар, а друга бухгалтер. Як склалися їхні долі не знаю».
Отож, коли стали відомими жахливі факти про розкуркулювання та репресії, розпитувати уже не було кого: дядько відійшов у інший світ, з його дітьми зв’язок перервався.
Але в інформаційному просторі я час від часу зіштовхуюсь із згадками про дядька – Касьяна Івана Івановича. Він у 1944 році закінчив медичний інститут у місті Архангельську (нині – Північний державний медичний університет) став доктором медичних наук, полковником медичної служби, співробітником науково-дослідного інcтитyту aвіaційнoї та кocмічної мeдицини (1956–1975 рр..), досліджував проблеми aдaптaції opгaнізму до yмов нeвагомocті, брав участь у мeдичнoмy відбopі та підгoтoвці пepшиx гpyп кaндидaтів в кocмoнaвти, з 1977 року – зaступник керівника гpyпи мeдичнoгo забeзпeчeння в Цeнтpі yпpaвління пoльотaми.
Очевидно, цей професійний шлях він торував разом із колегою, випускником того ж медичного інституту Рудним Миколою Михайловичем, теж доктором медичних наук, професором, генерал-лейтенантом медичної служби, разробником наукових основ космічної медицини, системи відбору та підготовки першої групи космонавтів, директором науково-дослідного інституту авіаційної та космічної медицини. Судячи з прізвища – теж українцем. Схоже, вони знайшли спільну мову ще в студентські роки і серйозно зайнявшись новим на той час напрямком медичної науки, досягли неабияких висот.
Іван Іванович активно пропагував знання про космос та космічну иедицину. Виступав з лекціями, писав книги та статті, згадки про все це і зараз, через два десятки років після його смерті, не рідкість у інтернетпросторі. Але стаття на одному з Орловських сайтів, де згадується про лекційний візит Касьяна у цей край, привідкрила завісу таємниці його життя, точніше виживання.
Автор публікації Михайло Ізволов пригадує, що весною 1973 року Іван Касьян кілька днів читав лекції в Орлі, а потім попросив відвезти його на станцію Наришкіно, чим здивував відповідального секретаря обласного товариства «Знанння» Олександра Дарусенкова.
«Приїхавши в Наришкіно, – йдеться у публікації, – Іван Іванович відмовився їхати в райком партії, наказав кружляти вулицями пристанційного селища. Часто зупиняючись, Іван Іванович звертався до незнайомих перехожих. Виявилось, він шукав жінку, яка його, беспритульного, підібрала й обігріла. Він навіть прізвище її не міг згадати точно, тому сподівався зорієнтуватися на місці. Було йому в той час років 12, мав би пам’ятати матір і батька, місце народження – а все війна вибила у хлопця з пам’яті. Післе бомбувань боліла голова, і був він просто не в собі. У жінки, що підібрали його, беспритульного, на станції, він пережив зиму, поки не відправили в дитячий будинок. Але ні хати добросердної жінки, ні будь-кого, хто б пам’ятав історію з безпритульним, знайти не вдалось. Що було потім з Іваном Касьяном, де ріс і вивчився, Іван Іванович не розповідав, а від нашої пропозиції звернутися в райком чи райвиконком категорично відмовився. У нього явно не було бажання обговорювати свій душевний біль. Ми порнулись в Орел».
На відміну від автора публікації, я добре розумію, чому Іван Касьян не хотів звертатися в партійні чи радянські органи, адже насправді йшлося не про воєнний чи післявоєнний час (тоді він уже закінчив інститут!), а приблизно про 1931-32 роки, коли йому якраз було 12 років. І він прекрасно пам’ятав і батьків, і Україну, де народився, але тоді, на початку 70-их, хіба міг розповісти практично малознайомим людям, що він – син українського куркуля, родина якого, як і сотень тисяч інших, вислана була Радянською владою у Північний край фактично на загибель? І тільки його наполегливість, воля до життя та доброта невідомої жінки допомогли врятуватися.
Зате він щедро й детально розповідав орловським знайомим про свою роботу. Про те, як у 1961 році довелося визначати – кому першому летіти в космос? Звісно, з медико-психологічної точки зору. «До речі, – йдеться у публікації, – за кілька днів до старту корабля навіть генерал авіації М.П. Каманін сумнівався, хто кращий: Гагарін чи Титов? У членів урядової комісії думки ще більше розходились, тому вибирали із шести космонавтів. Касьян розповів, як визначили першим космонавтом саме Юрія Гагаріна: «Усе вирішили тести. Наприклад, шикуємо загін космонавтів у казармі навпроти довгого ряду умивальників, попередньо відкривши усі крани. Завдання просте: по команді закрити кран. Дивлюсь на годинник: почали! Усі кинулись навперейми закручувати крани – хто більше і швидше закриє. Тільки Гагарін зробив крок вперед, спокойно закрив один кран і повернувся в стрій: «Завдання виконав!».
– Розумієте, у чому фокус, – пояснював Іван Іванович. – Я дивився на годинник, але не ставив завдання на швидкість, не наказував закрити усі крани. А ось опинилась людина в космосі, у тісному просторі космічної кабіни… Ми не знали, що відбудеться з її психікою. Наприклад, як вплине на свідомість зміна дня і ночі протягом 45 хвилин на кожному витку? Чи не опиниться космонавт під владою непереборного почуття страху або нервової лихоманки? Уміння володіти собою у Гагаріна від природи було на порядок вищим, ніж у інших. Гагарін також спав перед польотом краще і міцніше, ніж інші: пульс, як у спортсмена – 54 удари на хвилину! А у Германа Титова – 101 удар. Кого я міг рекомендувати, як медик? Думка стрілочника, між іншим, буває вирішальною...
Щодо стрілочника Іван Іванович явно жартував, – резюмує Михайло Ізволов, – навіть у наші дні непросто отримати доступ до його досліджень з проведення хірургічних операцій в умовах невагомості, перших у світі досліджень, у тому числі на літаючих лабораторіях. Це був єдиний приїзд Івана Касьяна до краю, де його колись врятували. А от де народився, він так і не згадав, навіть з допомогою медицини, якій присвятив все життя».
Ясна річ, тут автор помиляється – Іван Касьян добре знав і пам’ятав, де народився, адже і у 70-ті роки, і пізніше, не раз приїздив у рідні краї, зустрічався з родичами, до смерті підтримував з ними зв’язки. Коли я оприлюднила на Фейсбуці посилання на орловський сайт, обізвався наш добрий і давній друг з Білої Церкви Олександр Мамалига. Виявляється, тітка його дружини колись жила на станції Наришкіно. Звісно, ймовірність того, що саме вона чи її близькі врятували Івана Касьяна, невелика. Але добре відомо, що українці, які жили у тих далеких від їхньої Вітчизни, краях, підтримували і допомагали один одному.
Скільки їх вимушено віддавали свій розум, талант, здібності, силу, енергію Радянській імперії. А ще більше загинуло у тайзі та болотах Сибіру!
Публікація на орловському сайті зветься: «Космонавтом номер один Юрія Гагаріна вибрав колишній безпритульний, якого врятувала від голоду жінка на станції Наришкіно під Орлом». Ні, не так! Його вибрав українець, син куркуля із самісінького центру України!
Світлана Орел