Назва поселення Новокозачин виринула з глибини трьох століть наприкінці 90-х років минулого завдяки дослідженням історика за фахом, заслуженого журналіста України Юрія Матівоса.
Знайшов він її у кількох публікаціях позаминулого сторіччя, зокрема у «Мальовничій Україні». Паралельно були відомі назви окремих маленьких поселень навколо фортеці: Пермська Слобода, Грецька Слобода, Пулківська Слобода на правому березі. Кущівка, Ковалівка, Криничувата Балка на лівому. Та найчастіше згадувався у багатьох джерелах лівобережний Поділ. А от відкриття поселення Новокозачин стало несподівакою. Приблизно на місті того Новокозачина і виникла Грецька Слобода, або як писалося пізніше Чечора та Биківське поселення. Пізніше два останніх топоніми замінили у вжитку перший.
Описи академіка з Санкт-Петербурга Йоганна Антона Гільденштедта, які датуються 1773-1774 роками, констатують, що у ті часи ніякого Єлисаветграда насправді не існувало. Згадується у його описі багато чого: і назва фортеці, і поселення навколо нього, але Єлисаветграда нема. Поміркувавши кілька років, один місцевий історик-науковець з освітою російського філолога, таки надрукував у ЗМІ свій висновок, нібито історик Юрій Матівос у своїх публікаціях використав неправдиві або недостовірні джерела. Саме ці «геніальні висновки» певний час слугували промосковськи вихованим представникам влади підставою нехтувати дослідження Матівоса.
А що доводили записки академіка? А лише наявність російської фортеці з поселеннями навколо та відсутність на той час міфічного міста з іменем святої Єлисавети. Більше того, сам імператор підписав указ про герб міста, в якому було чітко сказано, що там зображено не що інше, як вензель імператриці Єлизавети ІІ. Та однак і нині знаходяться особи, які намагаються заперечувати таке чітке історичне документування.
Та не лише відкриття топоніму Новокозачин, яке відбулося практично більше ніж двадцять років тому, є у активі Юрія Матівоса. У його творчому доробку туристичні путівники та з десяток книжок з історії рідного краю. На цих книжках виховано вже ціле поколінння патріотів рідного краю та повернуто віру в українську справу людям старшого віку. А держави без патріотів, як відомо, немає. Без них земля стає пусткою вільною для зайд і пройдисвітів.
Юрій Миколайович присутній у місцевій журналістиці: майже щодня з-під його пера з’являються нові статті, дослідження, нариси та памфлети. І це свідчить, що справжній журналіст колишнім не буває. Статті, під якими стояло його прізвище, ніколи не були нудними чи не цікавими, не актуальними або прісними. Для багатьох відомих журналістів краю він залишається прикладом та зразком, адже його творчий досвід сягає більше пів століття.
А років п’ять-шість тому Юрій Миколайович самостійно вийшов у мережу Інтернет. Самостійно, бо там і раніше рясніло його матеріалами. Свого часу його прихильники створили два сайти з назвою «Український Новокозачин», які неодноразово атакувалися хакерами. Один із них, хоч і у пошкодженому вигляді, але діє.
Тож, історична правда незнищенна.
Анатолій Авдєєв