На початку вересня виповнюється 145 років з дня народження Ростислава Лащенка, українського правознавця і громадського діяча, одного із основоположників історико-правової науки в діаспорі та ідеологів українського національно-визвольного руху початку ХХ століття.
А народився він у нашому місті, тодішньому Єлисаветграді, закінчив місцеву гімназію (1896) та юридичний факультет Київського університету (1905). В наступні роки працював на різних посадах у судових установах Києва. За Центральної Ради – голова 1-го департаменту Київського апеляційного суду, викладач історії українського права в Київському народному університеті. З приходом Директорії – член верховної слідчої комісії. З 1920 – в еміграції у Львові, де виконував обов’язки голови Наддніпрянської допомогової секції при Українському громадському комітеті. У 1921-му переїхав до Праги. Викладав історію українського права в Українському вільному університеті, послідовно очолюючи посади доцента (з 1921), надзвичайного професора (з 1923) і звичайного професора (з 1925). Викладав також в Українській господарчій академії в Подєбрадах. Був активним членом багатьох емігрантських науково-культурницьких осередків, зокрема співзасновником і головою правничого товариства в Празі, членом історико-філологічного товариства. Помер в Празі, де і похований.
Історико-правові погляди Лащенка сформувалися значною мірою під впливом М. Владимирського-Буданова, лекції якого він слухав в університетські роки. Від свого вчителя Лащенко перейняв інтерес до державно-правових інститутів литовсько-руської доби, ретельність у вивченні вітчизняного права, специфічний юридичний погляд на розвиток історичних подій. Однак, на відміну від старших учнів Владимирського-Буданова, Лащенко не пристав до т. зв. школи західноруського права, оскільки спершу обрав шлях юриста-практика, а ґрунтовну наукову роботу почав лише в еміграції, коли ідеї цієї школи вже оцінювались в світлі історичних праць В. Антоновича, М. Грушевського та інших істориків народницького напрямку і новітніх історико-юридичних досліджень М. Василенка, М. Слабченка та їхніх однодумців. У сучасній політологічній літературі (В. Потульницький та ін.) укріпилась оцінка Лащенко як представника народницького напрямку в українській зарубіжній історико-політичній науці з неодноразовим застереженням, що в ряді випадків йому притаманний синтез народницької і державницької ідеології.. Правові погляди Лащенка відзначались послідовним демократизмом, оцінкою правових явищ крізь призму української ідеї.
Сучасники, особливо з числа представників юридичних установ ВУАН, неодноразово докоряли Лащенку, що захоплення національною ідеєю призводить до втрати об’єктивності, ідеалізації певних правових інститутів старої України. Лащенко не залишився у боргу, і з цього приводу відбулась окрема наукова дискусія на сторінках другого і третього випуску академічного збірника “Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права”. Слід підкреслити, що Лащенко до кінця свого життя не втрачав зв’язку з ВУАН, і всі його праці досить ретельно (здебільшого критично) вивчалися в Україні.
До творчого доробку вченого належать фундаментальні монофафічні розвідки: “Литовський Статут як пам’ятник українського права” (Наук. збірник Українського вільного університету в Празі. Т. 1. Прага, 1923); “Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем Московським” (Ювіл. збірник на пошану Ст. Дністрянського. Прага, 1923); “Ідея права власності на землю на Україні” (Наук. ювіл. збірник Українського вільного університету в Празі, присв. Т. Г. Масарикові. Ч. 1. Прага, 1925); “Цивільне право”. Ч. 1. (Подебради, 1925); “Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій” (Збірник правничої секції Наук. товариства ім. Шевченка. Ч. 1-2. Львів, 1926-1927); “Український копний процес (по карній справі) на одному прикладі” (Записки Української господарчої академії в ЧСР. Ч. 1. Подебради, 1927); “Вінець дівочій (сгіпііе) як інститут литовсько-українського права” (Записки Української господарчої академії в ЧСР. Ч. 2. Подебради, 1929). Окремо слід відзначити один з перших в українському правознавстві курс “Лекції по історії українського права”, два томи якого побачили світ у Празі в 1923-1924 рр., а також видання Академічного списку Руської Правди, що вийшла під редакцією Л. в Празі 1927 р.
Разом з тим йому належить певний пріоритет у спробах визначити засади державно-правового життя, традиційно найбільш притаманні українському етносу. До їх числа в різних своїх працях він відносив ідеї народоправства, децентралізації влади, домінування приватно-юридичних принципів у сфері державного управління, рівноправ’я та відсутності становості. Досліджуючи Руську Правду, Литовський Статут, “Березневі статі”, звичаєве право та практику українських копних судів, Лащенко шукав аргументи, своєрідну історико-правову підставу для формування власної державності українського народу. При цьому він, продовжуючи традиції М. Костомарова та М. Драгоманова, які взагалі мали значний вплив на його погляди і творчість, послідовно обстоював федералістсько-автономістську концепцію. Якийсь час Лащенко навіть входив до української партії соціалістів-федералістів, але згодом вирішив, що вчений має стояти на позапартійних позиціях. В основу майбутнього федеративного або конфедеративного зв’язку України з Росією, на його думку, мали бути покладені три основоположні принципи – добровільність, політична самостійність і державність. Витоки такого підходу Лащенко вбачав у договорі України з Росією 1654 р., котрий розцінював як персональну унію, що не перекреслила політичну і державну самостійність України.
Після смерті вченого праці його піддавались нищівній і далеко не завжди справедливій критиці. Нині розпочався процес очищення ім’я Лащенка від ярликів тоталітарної доби і наклепницьких звинувачень, який теж проходить неоднозначне і не вільний від певної ідеалізації його творчості і значення в розвитку української науки. Лащенко дійшов до розуміння глибинного взаємозв’язку держави і нації, вагомості етнонаціонального виміру суспільства. На його думку, лише при вільному виявленні всіх своїх творчих сил народ може високо піднести і своє культурне життя, а свобідне виявлення всіх творчих сил народу нашого може забезпечити лише така форма суспільного ладу, яка відповідає правним думкам, правним традиціям і взагалі правним ідеалам українського народу. Він особливо наголошував на доконечній потребі “пильнування… інтересів національних, при одночасній відсутності інтересів шовіністичних”.
Саме тому Лащенко вивчав будь-яке явище з точки зору його зв’язку з народними, державними інтересами, зосередивши увагу на історії народу, історії української державності, поставивши народ, державу в центр усіх інтересів. Саме тому Лащенко ввів у науковий обіг поняття “історико-етнічна державологія” (до речі, В. Липинський вживав поняття “етнологічне державознавство”).
Цікаве дослідження про родину Лащенка свого часу опублікував краєзнавець Вололдимир Босько. Ось що він писав: «Його донька Галина Лащенко (1911-1999) – громадська діячка і письменниця – народилася в Києві. Емігрувала з батьком спочатку до Польщі у 1920 році, потім до Чехословаччини у 1921 році. Студіювала філологію в Українському високому педагогічному інституті у Празі. Доктор славістики (1936). У грудні 1941 року Галина Лащенко заприятелювала з самим Олександром Олесем (1878-1944). Більше того, попри величезну різницю у віці (33 роки!) стала останнім захопленням поета-лірика. Молода жінка подарувала йому блокнот для записів з обкладинкою жовтого кольору. Олександр Олесь назвав подарунок жовтою книгою і не розлучався з ним до кінця життя. У нього немов відкрилося друге поетичне дихання. Дивовижно, але факт: від 25 грудня 1943 року до 14 березня 1944-го Олесь записав близько 120 поезій, які склали збірку «Книжка без назви». Згодом про цей «роман» Галина Ростиславівна згадувала: «Почалась і тривала аж до самої смерті поета, тоді вже хворого, найліпша, найніжніша приязнь мого життя». Галині Лащенко Олесь присвятив чимало віршів. Після Другої світової війни Галина Ростиславівна емігрувала до США. Вона автор надзвичайно цінних і цікавих спогадів про Олександра Олеся та його родину: «Молодість Олександра Олеся», «Спогади про Олександра Олеся» «Олег, син Олеся» та ін. Єдиний прозовий твір Галини Лащенко – збірка оповідань «Діти» (1943). Була вона членом головної управи громадсько-допомогової жіночої організації «Український Золотий Хрест». Її молодший брат, уродженець Києва, Олег Ростиславович Лащенко (1914-1998) у 1939 році, як і сестра, здобув докторат у Карловому університеті в Празі. У 1935 році став членом ОУН. Восени 1941-го у складі Похідних груп ОУН відвідав Київ, був учасником українського підпілля ОУН, наприкінці того ж року повернувся до Праги. У 1944-1949 роках очолював Культурну референтуру ОУН. Згодом мешкав у Німеччині, 1951-го виїхав до США. Олег Лащенко – автор розвідки «Культурне життя на Україні» (Прага, 1941). Уклав і видав «Поезії – книжка перша» О.Ольжича (1956), упорядкував зб. поезій «Вперед, Україно!».