Половина мешканців нашого міста колись танцювали або танцюють тепер. Чи не перебільшення це? Принаймні, у знаючих колах наше місто вважається столицею української хореографії. “Юність”, “Весна”, “Пролісок”, “В гостях у казки” і, звичайно ж, “Ятрань”, свого часу всесвітньо відомий колектив, який тріумфально славив наше мистецтво народного танцю мало не по всій земній кулі. І це тільки найвідоміші. А скільки ми маємо дрібніших, не таких помітних, але від цього не менш цікавих колективів! Звідки ж корені такої популярності танцювального мистецтва у нашому степовому краї?
Корифей сценічного танцю на Кіровоградщині, народний артист України, почесний громадянин міста Кіровограда Анатолій Кривохижа переконаний, що витоки цього явища беруть початок від створення у нашому місті українського професійного театру. Обов’язковим елементом тодішніх вистав був танець. Анатолій Михайлович навіть пам’ятає людей, що брали участь у масових сценах із танцями, і які, коли він починав свій творчий шлях у Кіровограді, ще були живі. І якщо українську мову вистав не раз забороняв царський уряд, то мову танцю він заборонити не міг. Саме в ньому й за радянських часів найбільш вільно та розкуто почувалася українська душа. Отож, коли у наше місто на початку 30-х приїхав Микола Анкудінов, учень Ростислава Захарова, ґрунт уже був підготовлений. І він, цей ґрунт, дав і добрі паростки — досить сказати, що в ті роки у нашому місті ставились балети, зокрема “Бахчисарайський фонтан”.
Пізніше, після війни, учні Анкудінова започатковували свої танцювальні школи, в одній із них — у Ганни Дунаєвої-Чуракової розпочинав свій творчий шлях і Борис Кокуленко, пізніше — учасник легендарної “Ятрані”, керівник народного танцювального ансамблю “Юність”, балетмейстер. Чимало років віддав Борис Григорович мистецтву танцю, працював не лише в нас, а й у Хмельницькій філармонії. Поступово, викристалізувавшись із професійного досвіду, з’явилася ідея підсумувати його у книзі. Паралельно, усвідомивши багатство історії сценічного танцювального мистецтва на Кіровоградщині, почав збирати матеріали і для музею. У 1999-му вийшла у світ його книга “Степова Терпсихора”. На той час кількість зібраних матеріалів уже доходила до трьох тисяч. Той імпровізований музей тулився і в міському літературно-меморіальному музеї І.Карпенка-Карого, і у дитячій музичній школі №3, і в обласному музично-драматичному театрі, і у тодішньому міському Палаці культури імені Компанійця.
Свого часу у малому залі обласного музично-драматичного театру відкрили виставку, вона мала певний розголос і громадську підтримку. Це окрилило Бориса Кокуленка, дало надію, що його праця не пропаде даремно. Разом з народним артистом України Анатолієм Кривохижею Борис Григорович писав листи про необхідність створення музею хореографії та надання йому необхідного приміщення. Після відкриття цього унікального музею у 2004 році став його науковим консультантом.
29 вересня 1994 р. йому присвоїли звання заслуженого працівника культури України, а у 2000 році він став лауреатом обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова. У 2010 році – присвоєно звання кандидата мистецтвознавства. За вагомий внесок у збереження та популяризацію культурної спадщини у 2018 році Бориса Кокуленка нагородили обласною премією «Духовний скарб Кіровоградщини».
Мені Борис Кокуленко запам’ятаався тим, що першим відгукнувся на матеріал «Своя мова – чужа?», опублікований у газеті «Молодий комунар» ще у вересні 1988-го. Той текст став початком широкої дискусії на цю тему в суспільстві. Борис Григорович тоді вважав, що піднімати її – зайве, вона тільки розділяє людей. Та з часом він кардинально змінив своє ставлення до значення і ролі української мови.
Його любов до танцю та бажання зберегти пам’ять про танцювальні колективи краю, втілене у тисячах експонатів музею хореографії, безперечно будуть оцінені нащадками.
Світлана Орел