Минулого понеділка попрощалися ми із старшим колегою і другом Юрієм Миколайовичем Матівосом. Ще одна втрата для регіональної журналістики і краєзнавства.
Юрій Миколайович був потужною особистістю – і як професіонал, і як краєзнавець, і як громадський діяч, і як цікавий співбесідник, друг. Він прожив часом трудне, але яскраве і насичене життя.
Народився в Азербайджані, якраз у тих місцях, де вже у 90-ті розгорілася азербайджансько-вірменське протистояння у Нагорному Карабаху. Туди життя занесло дочок його діда, куркуля із Сасівки, який рятувався від червоного терору на Донбасі, і лиш пізніше повернувся у рідні краї. Його батька, будівничого місцевого каналу, НКВС за якесь необережне слово арештувало, коли Юрію було лиш кілька місяців – йшов кривавий 38-ий рік. Мати від гріха подалі, щоб і її не арештували як дружину ворога народу, повернулася з немовлям в Україну, до батьків. Уже пізніше, будучи літньою людиною, дізнався, що батька його разом з іншими політичними в’язнями кинули у 41-му на захист москви, бо німці вже от-от могли взяти столицю. Ясна річ, зеків ніхто не збирався озброювати, як слід чи вчити воювати. Відступати їм теж не було дозволено. Абсолютну більшість тих «вояків» просто розчавили, пропрасували німецькі танки на Волокаламському шосе. Ні останків, ні могили.
Але школярик Юрко Матівос про це не міг навіть здогадуватися, і коли дядько із своїм товаришем повернулися з війни, за їхньою порадою написав листа Сталіну, мовляв, батько ні у чому не винен, його слід розшукати і повернути, бо Юркові він дуже потрібен, Чи треба казати, що жодної відповіді хлопчик не одержав?
Ріс він здібним, гострим на розум і витівки, тож завжди мав незадовільну поведінку. Мав талан до слова писаного й читаного. Вже у зрілому віці в одному зі своїх матеріалів розповів, як на шкільному концерті замість прославляння Сталіна читав уривок про діда Щукаря, який купив напівздохлу коняку. Зал падав від сміху. Тоді його за це ледь не виключили зі школи.
Друга світова далася йому взнаки: коли наші звільняли Сасівку, була команда селянам евакуюватися. Вони з матір’ю їхали на возі, в який потрапив снаряд, матір поранило, а малий залишився фактично сам у хаосі і паніці обстрілу. Жив кілька місяців у родичів, поки мати одужала.
Мало хто знає, що перед тим, як вступити до університету Юрій Матівос працював на міських будовах. У ті роки зводилось чимало з того, що зараз становить центр Кропивницького. Зокрема майбутній журналіст працював на будові приміщення готелю «Україна» (нині – Подільський районний суд), де познайомився з іншим тоді будівельником, а пізніше відомим поетом Валерієм Гончаренком.
Якраз коли Юрій Матівос вступив на історичний факультет Кіровоградського педінституту, цей факультет підлягав реорганізації: перетворювали його на інструмент русифікації, де мали викладати професори із росії. То поки це відбувалось, студентам дали право вибору перейти у Одеські чи Київські внз. Юрій Миколайович не раз дякував долі, що потрапив саме у Одеський класичний університет, бо там, хоч і перетолочений і переляканий, але ще зберігся залишок професури з українським поглядом на світ і історію. Там була школа у вищому значенні цього слова, яка сьогодні у багатьох навчальних закладах, на жаль, нівелюється.
Після університету працював у Товаристві охорони пам’яток історії та культури, але його потужно покликала журналістика. Був і редактором багатотиражки, і кореспондентом радіо, і обласних видань. Його передачі на краєзнавчі теми та про життя сільських трудівників користувалися величезною популярністю. Адже тоді інформаційний простір не був фрагментований, як зараз, і справді талановиті журналісти, хоч і існувала ідеологічна цензура, могли сказати багато й вагомо та були широко відомі і мали велику шану читачів і слухачів.
Юрій Миколайович належав до того покоління, яке у більшості своїй нелегко сприймало ідею Незалежності України, бо ж було просто начинене комуністичними лозунгами і стереотипами. Наш колега не раз розповідав, як директор школи, де він навчався, просто ридав, як дитина, коли помер Сталін. Але Юрію Миколайовичу не довелося ламати свій розум і серце, бо він знав трохи краще за інших справжню історію України. Ясна річ, йому довелося нелегко, бо працював тоді у органі обкому компартії – «Кіровоградській правді». Але, на щастя, редактор Олександр Кердваренко мав внутрішню культуру і не примушував паплюжити Рух та інші демократичні організації тих, хто не хотів цього робити.
Вже працюючи в обласні газеті «Народне слово» був серед тих кількох, хто першими поклали партквитки у перший же день сумнозвісного путчу, ще не знаючи чим він закінчиться. Саме він розвінчав у своїй публікації ганебний наклеп комуністичного обкому, коли той розпустив чутку, ніби нацисти-бандерівці із Західних областей України їздять по Кіровоградщині і підпалюють поля з дозрілим хлібом. Гібридна інформаційна війна почалась ще тоді…
Він був першим головою обласної організації Спілки краєзнавців, з цієї посади витіснили його любителі Єлисаветграда, які один час взяли гору і у цій спілці, і нібито й у інформпросторі міста. Це вони постійно розпускали чутки, що Матівос не справжній історик, бо часом допускає фактологічні помилки. Та помилки допускав не тільки він, але Матівос, на відміну від прихильників «історічєского названія», мав стратегічне бачення і непомильне чуття Батьківщини.
Юрій Миколайович міг би стати й письменником. У середині 90-их «Народне слово» почало публікувати з продовження його повість чи й роман про долю селянина і чекіста, великою мірою документальну, але виконану художньо. З цікавим сюжетом та особливими деталями. Та журналістські будні не дали закінчити рукопис, він лишився недописаним.
Хочеться вірити, що і рукопис, і багато-багато, що назбирав історик-краєзнавець-журналіст за довге творче життя збережеться у іменному авторському фонді, який сформовано у обласному архіві.
Юрій Миколайович разом із дружиною медиком Тетяною Антонівною прожили разом більше шестидесяти років, виростили доньку Світлану, онука. Він любив спілкуватися, обмінюватися думками, враженнями про нинішній і завтрашній день. Дискутував палко, ніколи не був байдужим. Що ж, тепер зустрінемось на небесах.
Світлана Орел