Cеред липня письменнику, журналісту й педагогу Павлові Малєєву сповнюється 80. Ювілейна дата покликала до розмови про долю (народився в м.Новомиргороді на Кіровоградщині, здобувши середню освіту, працював на різних роботах у колгоспі, на підприємстві зв’язку, закінчив педінститут імені О.Пушкіна, вчителював, працював у районній пресі трьох областей, братався з видатними, влюблявся й виказував непокору ідеологічним недругам, нині шукає себе на обочині, як сам мовить, суспільного прогресу, тішиться внуками), про творчість (видав низку поетичних, прозових, публіцистичних, мемуарних книг, мучиться невпорядкованістю книговидавничої справи в країні, творить і сподівається). Сподівається і сповідається.
– Почнемо розмову з дня нинішнього: як живеться і що проситься з-під пера письменника Павла Малєєва?
– Живеться, як і всім пересічним громадянам родинної землі: із залежністю від підвищення цін на харчі, не кажучи вже про ліки й ганчірки-манатки та комунальні послуги, із варварством п’ятої колони, яка розкошує за статки нашої землі-годувальниці й ненавидить українське (крім їдла, угідь, копалин і всього дармового): мову, звичаї, історію, а їй підспівує наша, вже доморощена, братія за шмат відомої ковбаси… А тут – війна, нав’язана «старшим братом», яка безжально ковтає життя молодої надії, цвіту нації, помпезне збагачення, заради понту, колишніх «найчесніших ленінців», модних «політиків та бізнесменів»… Про це й писалося (три книжки лежать у шухляді), а тепер уже – вряди-годи, бо воно нікому не потрібне (і за що його видавати!), хіба що – якісь публіцистично-есеїстичні замальовки, вірш на злобу дня…
– В літературному середовищі вас, Павле Терентійовичу, знають, може, насамперед, як приятеля незабутнього нашого Григора Михайловича. Така атестація не повинна вас ображати, бо ж оригінальні ваші поезія-проза, як, наприклад, «Степова балада» чи «Дума про матір», як повість «Далекий недільний ранок», побачили світ під кінець минулого століття, коли тиражі книг уже значно впали, а от спогади ваші про Тютюнника публікувалися ще на початку восьмидесятих багато разів у різних багатотисячних накладом газетах-журналах-книгах… Як ви зійшлися із Григором? Яким побачили його вперше? Чи щось досі знали про нього та його творчість?
– Все це відображено у перших двох розділах книжки «Там, де Роська мала сиву Рось доганя…», книжки, до якої ви, пане Василю, писали передмову. Включаймо, за вашим виразом, кнопку пам’яті!
…Ще в армії, коли наш батальйон дислокувався в Москві, мій товариш-полтавчанин приніс якось у казарму чергове число роман-газети (в кінці 1963 чи на початку 1964 року): «Раджу почитати новий роман мого земляка Григорія Тютюнника», – сказав, передаючи перегодя мені цей примірник. Був то знаменитий «Вир» у перекладі на російську. Згодом віднайшли уподобаний твір і в оригіналі. Після нього проштудіювали інші прозові й поетичні твори воїна-фронтовика, удостоєного в 1963 році Державної премії імені Т.Г.Шевченка за той таки «Вир». А коли потрапили на очі перші новели вже Григора Тютюнника, то вони чомусь асоціювалися з іменем автора «Виру» аж поки не з’явилися «Батьківські пороги», внісши ясність у творчість двох братів: Григорія і Григора… Відтоді все Григорове, що друкувалося в періодиці й окремими книжками, читалося, обговорювалося і визначалося найвищою пробою… Тому, готуючи, разом з відомим новелістом Миколою Кравчуком, у червні 1977 року омріяну тетіївську зустріч з Григором Михайловичем, очікував на неї, як на своєрідне свято душі…
– З Тютюнником, Кравчуком, Стогнійчуком ви тоді мандрували по містечку, були в районній бібліотеці під час виступу письменника, він жив у вашій квартирі не один день, ви фотографували його багато… А момент проводів на провінційному аеродромі, яким починається ваш спогад «З долонею біля серця» – то ж не перша ваша зустріч?
– У рекомендації для мого вступу до Спілки письменників Анатолій Шевченко у 1992 році писав: «Оповідання й новели Павла Малєєва я читав, либонь, років п’ятнадцять тому. Із самим же автором познайомив мене ще Григір Тютюнник, відрекомендувавши у такий спосіб: «Ось тобі вроджений письменник, а до видавництва свої писання нести не наважується. Каже: нехай я на них подивлюся з відстані часу; а того не розуміє, що ця відстань – мить, промайне, як життя…»
Це знайомство відбулося, здається, вже після першого візиту Григора Михайловича до Тетієва, коли я гостював у нього. А той, перший, його візит стався в червні. Із директором районної бібліотечної системи Галиною Мідзяновською ми приїхали до Києва тетіївським автобусом, який доставив туди місцевих школяриків у телестудію для запису їхніх виступів. Поки там тривало те дійство, ми з директоркою тим же автобусом добралися до вулиці Раєвського, щоб, згідно з попереднім домовленням, запросити Тютюнника їхати з нами до Тетієва на зустріч із читачами… На наш дзвінок двері квартири 57 розчинилися і перед нами постав стрункий чорнявий красень. Ми відрекомендувались. «А я вже чекаю вас, навіть борщ зварив, полтавський…» Майже всю дорогу до Тетієва ми з письменником розмовляли. Склалося враження, що знаю цю людину здавна, як рідну, і ніколи з нею не розлучався (була навіть якась зовнішня схожість з чоловіцтвом нашого, по батькові, Маліївського роду). На подарованій мені згодом світлині Григір теж зізнався: «Рідному душею…»
– Ким ви себе вважаєте: поетом, прозаїком, публіцистом, мемуаристом?.. Можна комфортніше запитати: в якому жанрі вам найкраще, найлегше, найохотніше пишеться?
– Чомусь думається, що пристрасть до віршування притаманна кожній людині з самісінького дитинства, як Божий дар… Вона проявляється спонтанно вряди-годи, а ось поети-професіонали – постійні щодо обраного письменницького жанру, і не просто віршування, а саме – поезії. До останніх себе не рівняю, про що сказано й у моїх есеях… Понад пів століття, перебуваючи в товаристві Спілки журналістів (тепер – Національної), заробляв собі на хліб публіцистикою, працюючи у районних газетах… Навіть ви, Василю, колись зауважили: «Я читав його нариси – просторі, барвисті, запахущі…». Робота над нарисами і привела до художньої прози… До речі, саме як прозаїка мене й прийняли до письменницької Спілки у 1995-у році.
– Письменники починали рух за Незалежність. А тепер лають її (чи кривляться), бо при радянській владі їм і книжки видавали справніше та тиражніше, і гонорар солідний за свої твори одержували, і якісь там пільги ще були (за виступи в трудових колективах платили, відпочити на морі можна було пільгово). Не хотіли б повернутися у ті часи?
– У ті часи я відкривав на сторінках районних та київських часописів заборонені досі імена бандуриста Василя Литвина (нашого земляка) і його дружини-поетеси Антоніни, а згодом нариси про них увійшли до книги про школу кобзарського мистецтва «Нова легенда Стрітівки», започатковував теми про героїв Букринської епопеї і їхнього втілювача у скульптурі Валентина Зноби, які стали авторами монологів у книзі «Висоти слави і скорботи», продовжував тютюнниківську тему, яку, до початку видання, організованих Анатолієм Шевченком спогадів «Вічна загадка любові», не кожен тоді насмілювася чіпати, далі пітнів над посібниками «Література рідного краю» для шкільництва Новомиргородщини й Кагарличчини і т.п. Все це – зрідка за кошт спонсорів, яких треба було ще знайти й переконати щодо потреби таких витрат, або й за власний, відірваний від родини… Вже значно пізніше протопнану стежку чимало, досі мовчазних колег, «оновлювали» і продовжують «відкривати»… Отже, озвучені вами пільги, на жаль, мене обминали та й нині обминають… Навіть статус чорнобильської зони з Кагарлика зняли і – відсуджену добавку до пенсії…
– Таке надокучливе питання: чи треба письменнику йти в політику? Одне слово: «поэтом можешь ты не быть, но гражданином…». Ви ж були в політиці? І в компартії, і в «Просвіті»…
– Діти війни (є таке покоління, до якого я належу) перебували в політиці з дитинства: жовтенята, піонери, комсомольці, члени партії (вона була єдина). Босий, напівголодний, я у п’ятдесятих роках минулого століття гордо носив червоний галстук і втирав сльози, жаліючи «бідних» американських дітей, про яких пристрасно розповідала наша вчителька на виховних годинах… У райгазетах творчі трудівники, щоб працювати, мусили належати до партійних лав. Моє покоління було закомплексоване ідеєю світлого майбутнього. І я, як і наші літературні класики, пописував віршики на кшталт: «Нам в комунізмі жити, нам його будувати!»… А в початкових класах мене ще й «переслідували» за те, що водив до церкви рідну сліпу бабусю Дарію Захарівну, яка своїми казками та бувальщинами перша прищепила мені потяг до Слова, навчила молитися Богу, поняттям добра, справедливості… Районний осередок товариства «Просвіти» я й організовував у Кагарлику, наперекір номенклатурним чиновникам тодішньої місцевої влади, і очолював до десятка років під егідою столичного обласного голови – відомої письменниці Раїси Іванченко. Тепер, коли партій, як тої ряски, то плачу внески лише до двох професіональних національних організацій – Спілки журналістів і Спілки письменників.
– У Тетієві ви прожили п’ять (чи більше?) років, але слід, відчуваю, він залишив у вашому серці помітний. Навіть по творах це видно: «Там, де Роська мала сиву Рось доганя» – так починається пісня «Надійний причал» і так називається одна з книг; а герой одного з етюдів Степан Семенович – натурально ж Павлюк; і господар цілого саду «щеп та щеп» теж із зеленого хутірця на Тетіївщині… Буваєте у тих краях?
– Поліграфію книжки про Тетіїв мені допомогли здійснити спонсори-тетіївчани П.О.Марисик, І.В.Павленко, О.В.Балагура; у газеті «Тетіївська земля» знайшлося місце для перших віршів моєї внучки; приємно погомоніти там із сватами: чи в райцентрі чи в Теліжинцях (навпроти батьківської оселі сватів, на другому березі Роськи, – хата І. Ф. Драча: я перепливав до нього на човні, щоб дати, а потім забрати рукопис своєї книжки «Там, де Роська мала сиву Рось доганя», яку Іван Федорович, прочитавши вночі, схвалив до друку); і з сином знаходимо час, щоб посидіти на березі Росішки (впадає в Роську) з вудками, позгадувати, помріяти… Не забуваю колег з уже згадуваної райгазети… Та й з вами, пане Василю, ми не раз там здибувалися…
– Друга половина 60-тих: навчання в Кіровоградському педінституті імені О.Пушкіна (нині – університет імені В.Винниченка). Ви, автор багатьох мемуарно-публіцистичних книг, якось промовчуєте про своє студентське минуле: то ж був цікавий у літературному (та й політичному) плані час – кінець хрущовської відлиги й початок брежнєвських заморозків… А в обласному центрі сходили зірки Смоленчука, Базилевського, Юр’єва, Гончаренка, Погрібного, Народового…
– Не так вже й багато тих книг… Між іншим, до інституту імені Пушкіна мене не хотіли приймати: школу я закінчив у 1960-му році, з армії повернувся у 1965-му, на другий день пішов працювати в редакцію новомиргородської райгазети, тож на момент подачі документів мав, згідно з тодішніми умовами, виробничий стаж, роки армійської служби – все, що потрібно для того, щоб навіть поза конкурсом стати студентом. Одягнув, придбаний ще чи то в Свердловську, чи то в Тамбові, «дембельський» костюм і подався до обласного центру. До кінцевого строку подачі документів залишалося два дні, проте голова приймальної комісії категорично відмовив у їх прийнятті, мовляв, і без вас вже «абітури» вистачає… Не залишалося нічого іншого, як нанести візит до сектору преси обкому партії… Голова приймальної тоді глибоко обурився: «Хіба не можна було на місці домовитися?». Застеріг: «Побачимо, як ви ще іспити здаватимете…». Отже, з самого початку був під зірким наглядом декана…
А на першому курсі загально-наукового факультету (орієнтував на переведення, після другого курсу, або на філфак, або на журналістику) навчався в одній групі з одержимою словом тоді й відомою нині поетесою, Валентиною Козак. Валерій Гончаренко, з яким перегодя не раз мандрували по селах у пошуках журналістських тем, був уже на висоті: на перервах, завжди біля одного з вікон у довгому коридорі, ораторствував у оточенні любителів поезії. Він уже мав видану збірку «Червоний волосожар»… На лекції з української радянської літератури наш улюблений професор Микола Кузьмович Смоленчук приходив з великим портфелем, наповненим новинками прози й поезії різних авторів. Одного разу дістав він із того портфеля синій примірник української «роман-газети» з «Собором» Олеся Гончара. Після лекції ми моталися по кіосках, щоб теж придбати те число часопису. А згодом – відоме цькування Олеся Терентійовича, а Миколі Кузьмовичу перепало на горіхи за популяризацію того, неугодного комусь «на горі», роману… В.Базилевський очолював тоді в Кіровограді корпункт Дніпропетровського видавництва, з Юр’євим і Народовим іноді зустрічалися в редакції «Молодого комунара», де я друкував добірки віршів «Акварелі», а В.О.Погрібний (редактор цього популярного в області часопису) запрошував сюди на роботу: навіть тиждень-два стажувався… Але після другого курсу, навчаючись заочно, працював то в школі, то в зоотехнікумі, то в редакції рідної райгазети, згодом подався у мандри, торуючи дорогу ближче до Києва…
– Можна, я питання поставлю, м’яко кажучи, зухвале, чи некоректне? З історії світової літератури знаю, що Гемінґвай чотири рази одружувався, Алєксєй Толстой – також чотири, сучасний прозаїк і кіносценарист Леонід Жуховецький (киянин, мешкає в Москві) – уже має п’ятий офіційний шлюб, хоча ж іще не вечір… Кажуть, що для прозаїка – це досвід. Правда?
– За чужих класиків (та ще й багатих!) не скажу, а як на мене, то – не досвід, а – страждання… Згадаймо, по пам’яті, нашого (не багатого матеріально) класика-однолюба: «З любові й муки народжується письменник…»
– Ви редагували міську газету у Ржищеві, рідному містечку Ліни Костенко. Пробували якось через легенди й бувальщини цього древнього придніпровського поселення, його людей доторкнутися до творчості, до долі геніальної української поетеси останнього століття?
– Історична частина Ржищева розташована по обидва береги річки Леглич, яка впадає у Дніпро тут же таки – в центрі. Місцевий поет і художник Борис Дегтярьов показував мені ескізи із зображенням садиби Костенків, та й саму садибу, майже на березі річечки, із залишками дворових будівель. Тут пройшло дитинство Ліни Василівни, про яке вона згадувала:
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич…
А те запахуще – любидра, канупер і кмин…
У школах, коледжах, музеях, бібліотеках поселення, на вустах його мешканців – ім’я славної землячки завжди чутне і на виду. Тож майже сторінка першого числа газети, яку я тут «ставив на ноги» й редагував (після надання Ржищеву статусу міста обласного підпорядкування), була заповнена її творами, і то був лише початок. Місцеві композитори, як от заслужений діяч мистецтв України Микола Дейнега, складали музику на її вірші: ті пісні популяризував вокальний ансамбль місцевого педагогічного коледжу – «Дніпряночка»…
«Бегемотячі спини», навпроти колишньої садиби Костенків, і нині виглядають з води обабіч пішохідного містка, а повітря там, на лівому березі, де побачила світ гордість України, всесвітньо відома й шанована майстриня-патріотка, дійсно – оздоровлююче й запахуще. Можливо, під тим впливом ми з талановитим ржищівським музикантом Володимиром Пасекою і створили гімн міста, який по сьогодні співають, стоячи, на всіх урочистих церемоніях…
Та, на превеликий жаль, а це стверджує у своїх наукових дослідженнях, зокрема, в газеті «День», і добре відомий у Кропивницькому Володимир Панченко: «У Ржищеві Ліна Василівна не буває… Того, далекого, її Ржищева – вже немає. Він давно у заплавах пам’яті»…
– Своєму рідному району, Новомиргородському, Ви подарували фактично підручник «Література рідного краю». Всі борги віддали?
– То був дійсно давно омріяний подарунок, бо нову тему і учителям і учням, сам знаю, освоювати на голому місці – важко. Чи помічний він тепер колегам і школярам?.. А ось щодо боргів… Здається, всі ми маємо неоплатні борги перед рідним краєм – колискою власного життя, батьками, дітьми, родичами, учителями, колегами і т. д.
Другу частину цього звертання ви почали, без вступу, цитуванням початку моєї «Думи про батька»:
Якої, тату, музики Ви прагнули,
Якої дослухалися струни?
Терзався я, вдивляючись незбагнено,
Як віко не пристало до труни,
Бо рвалася душа ще з Вами жити,
Бо не хотіли йти у вічну тлінь…
Це, дорогий Василю, ви спрямовуєте мову на те, щоб, хоч іще один мій твір у цьому інтерв’ю прозвучав повністю? Та ще й про Батька… Що ж:
О, як плекали Ви у полі жито,
Як дбали, щоб не вичахла черінь!
Не знали, тату, радості, покою:
Як та бджола при праці віч-на-віч…
Ви світ утаємничений з собою
Забрали у оту довічну ніч.
А сонце так пекло і так палало,
Що мліли навіть хвильки на воді.
Без Вас у світі вже чогось не стало:
Спливло, як линуть роки молоді.
І молоді, й середні, й підстаречі,
Мов коні, пролетіли за мости,
А Вам так і не стачило, до речі,
Часу сорочку празникову одягти:
То мори, то бої, то відбудова…
В застій… Та хіба був для Вас застій?!
Комусь – нова епоха, ера нова,
А Ви все пупа рвали: Боже мій!
Начальство, знай, кишені набивало
Та дачі зводило на Вашому горбі,
І раз у раз жалілось: «Мало… Мало…»,
Як Вам – хвилинки вільної собі…
Ну от і все. Звучить останнє слово.
Востаннє рідний степ Вам шле привіт.
Ніколи не побачимося знову,
Хіба, як також прийдем на той світ…
Якої ж, тату, музики Ви прагнули?
Якої доторкалися струни?
Лишилась з Вами загадка незбагнена…
І віко не пристало до труни…
– Місцем мешкання доля обирала вам районні центри: Новомиргород (Кіровоградщина), Тетіїв (Київщина), Жашків (Черкащина), Кагарлик (Київщина)… Це випадково, чи свідомий вибір?
– Ви вже відповіли: доля. А ще – робота…
– Чим у житті іще, окрім писання репортажів та літературних творів, окрім вчителювання, вам подобається займатись?
– Кортить побільше спілкуватися з дітьми й онуками. Іноді вирвусь з вудкою до ближнього ставка, дуже рідко – на якісь зібрання до Спілки; а ще – п’ять соток городу орендую тимчасово у міськради; а то (і ночами) – роздуми… Про взвод болячок краще промовчати…
Років кілька тому відвідав часопис «Слово Просвіти». Головний редактор Любов Василівна Голота поділилась міркуванням, що в планах редакції виношується тема про життя професіонального письменника на периферії: в райцентрі чи в селі… Й досі не покидає думка, що тема – складна, хоч і повчальна: зачасту на місцях такі одинаки – і для влади і для оточуючих – білі ворони. Люди – дивні, незручні… Бо не відповідають місцевим критеріям… Як уточнив мій молодший колега: «На білу ворону – чорний рот». Наводжу цей абзац, аби вибрати з нього якусь думку для заголовка…
– Дружбою з якими людьми дорожили й дорожите?
– Як писав Григір Михайлович: з нашими, добрими, не хитрими…
– Яке Ваше життєве кредо? Що порадите нащадкам?
– Щоб справді незалежна Україна
По-справжньому щасливою була.
Запитував Василь Бондар