Наприкінці вересня виповнилось 95 років Всеволодові Михайловичу Колосу. Чим, крім такого поважного віку, цікавий цей чоловік? Дуже скромний. Усе життя пропрацював інженером, був членом нашої організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів. Нині участі у громадській діяльності вже брати не може. Історія його роду, як і більшості українських родів – це частка нашої історії. А ще – він племінник долинських отаманів-борців з більшовиками Івана та Сергія Клепачів.
Незважаючи на свій вік, пан Всеволод має гострий розум і ясну пам’ять. Читає багато художньої літератури, цікавиться усим, що відбувається у світі, ясна річ, переймається насамперед українськими новинами, любить музику, кохається в українських піснях. Ось що розповів він про історію свого роду: «Наш рід потрапив на Долинщину із Чернігівщини десь у 1786 році. Мій предок Гордій Колос свого часу закінчив церковно-приходську школу, був писарем у Гурівці. Він мав гарний голос, співав у церковному хорі, і здав екстерном екзамен у Одеській духовній консисторії на псаломника і був направлений у село Березівку. Там неподалік жив багатий поміщик Грозман (був хутір Грозманівський). Він продав місцевому люду 300 гектарів землі, люди купували по 10 гектарів, і мій дід був серед них.
У селі Березівці жив Данило Сидорович Клепач, серб за національністю. Мій дід Захар Гордійович одружився із молодшою дочкою Данила Оксаною. Вона – сестра Івана і Сергія. Іван був учасником Першої світової війни, Сергій вчителював. Коли Іван повернувся з війни, організував загін повстанців проти більшовицької влади, яка тоді фактично грабувала українських селян. У Військовій енциклопедії Іван Клепач згадується, як отаман-петлюрівець. У нього був потужний загін, є дані про великий бій під Компаніївкою, де Клепач став переможцем, вони зайшли потім у Єлисаветград, два дні перебували у місті. а потім пішли далі. Яка доля Івана досі невідомо. Він і ще 90 його повстанців, ніби зникли, розчинилися. Можливо, були вбиті більшовиками, та ніде в документах про це не зафіксовано. Існує припущення, що вони перейшли кордон і осіли в Болгарії. Іван, коли відходив з цих країв, зайшов до своєї дружини, хотів її забрати з собою. Але у неї був дуже хворий батько і жінка не могла його покинути. У нас в родині згадували, що через кілька років після зникнення Івана приїздив якийсь чоловік, передавав привіт від нього. Сергій, коли вже його арештували, теж на допитах згадував родичів у Болгарії.
Сергій з початку був у загоні разом з Іваном, але за кордон не подався, його ДПУ арештувало, він утік, пробував створити новий повстанський загін, але вже не було ні зброї, ні сил. Він переховувався по навколишніх селах, але ДПУ його вислідили, арештували і у 33-му році розстріляли. Іван і Сергій – двоюрідні брати мого батька.
Інший мій родич – Григорій Маркович Колос, вчився в духовній семінарії в Одесі, брав участь у хорі, у Долинському клубі організував драматичний гурток, готували вистави, проводили диспути. Він був віруючим, стояв на боці церкви. У 29-му році, якраз на Великдень, його арештували. Повернувся він у Долинську у 35-му році. Але потім виїхав у Хабаровський край і працював там у селищі Ягідне бухгалтером.
Батько мій закінчив три класи Єлисаветградського реального училища (зараз машинобудівний технікум), в 30-ті роки був направлений у радгосп Карла Маркса. У 41-му він вів там бухгалтерію. Почалась війна, оголосили евакуацію, разом із тваринами йшли до Дніпра. Німці скинули дві бомби, скот розбігся, мусили збирати, розвернули іти назад, потім знову до Дніпра. Не дійшли 18 кілометрів, як потрапили під окупацію. В окупації батько працював головним бухгалтером радгоспу. Коли наші прийшли, батька арештував СМЕРШ, але відпустили, бо виявилось, що директор радгоспу був посланий для організації спротиву. Вони брали наших полонених у німців, ніби для збору урожаю, а потім відпускали, кількох євреїв врятували від смерті, підлітків рятували від вивозу в Німеччину. Брат мого батька Сергій Колос до війни викладав математику у місті Нікополі. Дружина у нього була єврейка, то мій батько забрав їх до себе у Березівку, щоб вирятувати від нацистських репресій.
Після війни батько працював у плановому відділі «Цукротресту». Трест відремонтував будинок, який колись належав родині Зінов’єва і облаштував тут чотири квартири, одну з них отримав мій тато, тут і я живу. Сім класів я закінчив у Долинській, потім Кіровоградський будівельний технікум, працював за направленням на Сталінградському тракторному заводі, потім у Саратові на будівництві електростанції, на авіаційному заводі. Там закінчив Саратовський інститут механізації сільського господарства, був направлений у Литву, місто Алітус. Коли повернувся у Кіровоград, був директором цегельного заводу, очолював транспортний відділ «Міжколгоспбуду».
Говорив більшу частину життя російською, але коли почались процеси відродження України, повернувся до рідної мови, культури. Дружина давно померла, дітей не було. Вболіваю за рідну країну, наших воїнів. Чекаю Перемоги!»
Світлана Орел