Був колись на карті Кіровоградської області хутір Кулики. Заснував його у середині ХVІІІ століття племінник легендарного Сави Чалого, один з помічників керівника повстання гайдамаків у 1768 році Максима Залізняка, сотник Іван Чалий. Кілька поколінь нащадків давнього козацького роду господарювали на землі степового краю, перетворюючи козацький хутір на чепурне українське поселення. Тепер хутір входить до складу села Приют Новоукраїнського району. З Куликами і родиною Чалих пов’язана захоплююча історія часів війни 1918-1922 років в Україні.
Повстанський загін Антона Чалого
Ранньої осені 1916 року Павло Чалий та його дружина Мотря споряджали до війська сина Антона. Йшла війна, всі усвідомлювали небезпеку для майбутнього солдата. Та того, що сталося, передбачити ніхто не міг. Мов грім з блакитних небес, до Куликів дійшла чутка про повалення у Росії царського трону. У селі заговорили про розвал армії, дезертирство вояків. Все частіше у Куликах почали з’являтися військовики зі зброєю, створювалися мало зрозумілі загони, які воювали під різними прапорами і гаслами, але всі неодмінно «за свободу для народу».
Перестали надходити вісті від Антона Чалого. Батьки були у розпачі – що з сином? Де він? Чим займається? Аж через два роки до рідні дійшла звістка – Антон перебуває у повстанському загоні Нестора Махна. І начебто не рядовим бійцем, а якимось командиром, входить до найближчого оточення отамана. Так насправді й було. Після мобілізації до армії, Антон Чалий проходив службу у 8-му Сербському полку, що дислокувався у селі Гуляйполі на Запоріжжі. Після Лютневої революції 1917 року у Росії і повному розвалі царської армії Чалий організував повстанський загін із місцевих анархістів чисельністю до двох тисяч осіб. Повстанці боролися з московськими монархістами та чорносотенцями, з австро-німецькими окупантами і червоними загонами. Коли Нестор почав формувати з окремих загонів нову повстанську революційну «Армію імені батька Махна», Антон Чалий привів до неї свій загін. Махно призначив досвідченого ватажка командиром кавалерійської сотні і доручав йому найскладніші бойові завдання.
Несподівані гості
Під час складних переговорів з отаманом-бунтівником Григор’євим влітку 1919 року у Компаніївці, Нестору передали трагічну новину. У Піщаному Броді більшовицький продовольчий загін, який прибув забирати хліб у селян, стратив кількох «куркулів», у їх числі тестя Махна, батька його дружини Галини Андрія Кузьменка. Розлютований Нестор взяв пів сотні кіннотників на чолі з Антоном Чалим і помчав у Піщаний Брід. Продзагонівці, упоравшись зі своєю чорною справою і завантаживши награбоване на підводи, влаштували у оселі вбитого ними Кузьменка дику оргію. Вже частина сп’янілих здирників безпорадно валялися під столами, інші горланили пісень, коли у село з різних сторін увірвалися махновці. Жодному із слуг «залізного наркома» Дзержинського не вдалося уникнути жорстокої помсти. Командиру грабіжницького загону виявили особливу «честь» – у розпоротий гострою сокирою живіт комісара насипали відро пшениці, зашили дратвою і, прив’язавши до коня, відправили до Рівного. Стомлений Махно не побажав затримуватися на місці побоїща. Він наказав місцевим чоловікам прибрати трупи, поховати тестя і подумав – де б його спокійно перепочити. На виручку прийшов Антон Чалий.
– Милості прошу, батьку, до оселі моїх рідних у Кулики. Це зовсім недалечко, за годину будемо там. Гостям у нас завжди раді, та ще таким, як ми…
– Гаразд, друже. Веди найкоротшим шляхом. Візьмемо з собою орлів наших з п’яток. Решта хай поганяє до Компаніївки – завтра й ми туди прибудемо.
Здогадлива Феня
Почувши, що до брата Павла завітали бажані гості, погомоніти з Антоном і Махном забажали брати Георгій та Явдоким, сестри Катерина і Феодосія, яку у сім’ї називали Фенею. Спустився з печі наймолодший Петро. Розмова якось не в’язалася, всі немов чекали якогось приводу. Випили по чарці, другій. Однак жвавості оковита не додала. Присутні нерішуче поглядали на Махна – наслухалися ж бо всяких небилиць про його вибуховий характер, жорстокість, неврівноваженість. Сам Нестор цього вечора був сумний, небалакучий: перед очима стояла жахлива картина розправи комісарів над безвинними селянами, смерть тестя, якого й поховати по-людськи ніколи: за ними слідом гасають кіннотники Якіра, Пархоменка на чолі з головним командувачем червоних Фрунзе. До них додалися денікінські генерали Шкуро та хвалькуватий Слащов. Він обіцяє Денікіну найближчим часом доставити командиру Добровольчої армії Махна живим чи мертвим. За це винагорода велика обіцяна. Нестор довго мовчав, потім немов стрепенувся.
– Сумно, браття, нудьга здолає. Не завжди горілка лягає на душу. Ти ж знаєш, друже, – звернувся до Антона. – Я чай міцний дуже люблю. У московських Бутирках та сибірських Зерентуях привчився. Тепер ось де б не бував – завжди самовар з собою вожу. Я його у Катеринославського губернатора реквізував. Гарна річ – красива і корисна… Заваримо міцненького, сьорбнемо по кварті кришталевій, а тоді, може, й сивуха піде. Збігай–но, Антоне, до моєї тачанки, принеси…
...Та не судилося родині Чалих почаювати з уславленим повстанським отаманом. Щойно засвистів тоненьким голоском мідний самовар і Нестор взявся за дерев’яну ручку крана, як у кімнату вскочив блідий кулеметник тачанки Махна Відерников:
– Тривога, батьку! Мабуть, якесь стерво повідомило біляків про нашу зупинку у Куликах. З Лизавета мчить сюди ескадрон Слащова. Сотні півтори, не менше, з кулеметами. Що ми уп’ятьох зробимо? Ризикувати не маємо права. І цих людей не можна підставляти, – кивнув у бік Чалих Відерников. – Знаєте тих головорізів…
– Негайно по конях! – дав команду Махно. – Гаяти час не можна.
Сонце вже торкалося пагорба за річкою, коли тачанка з Махном, а за нею три вершники, здійнявши куряву, помчали у напрямку Компаніївки. Здогадлива Феня ледь встигла прибрати зі столу махновський самовар і поставила на стіл пиріжки з гарбузом і тарілку кислого молока – типова селянська вечеря – як до хати увірвалися денікінці. Довгий, мов жердина, веснянкуватий офіцер з револьвером у одній руці і нагаєм у другій, вскочив у кімнату і приставив дуло до грудей Павла.
– Кажи живо, де Махно? Тільки не брехати – палець мій на спусковому гачку…
– А чого мені брехати? – спокійно відповів Павло. – Він, так само, як і ви, без запрошень увірвався до нас, так само погрожував револьвером, розпитував чи немає у нас денікінців або більшовиків. Я йому не міг брехати, як і вам – мені це ні до чого. Ми ось зійшлися усією ріднею дочці іменини справити… Чарку, як годиться, випили. І вас запрошуємо, якщо ваша ласка…
– Ти мені іменинами голову не забивай, – підвищив голос веснянкуватий. – Кажи – куди втік Махно? Скільки їх було? Чим озброєні? – Було їх у моєму дворі четверо чи п’ятеро, не більше. Всі отак, як ви: при пістолях, карабінах, гранати, здається на поясі. Махно на тачанці з двома кулеметами. Оце так було, пане офіцере.
– Втекли, питаю куди, йолопе?
– Христом клянуся: не казали при мені. Бачив – он туди, вздовж річки, через ярок. Офіцер сплюнув зі злості, вискочив на ганок, розрядив револьвера у пса, що кинувся йому назустріч, і, скочивши на коня, повернув з ескадроном на Єлисаветград.
– Відвела нечиста сила, – витер піт з чола Павло. – Якби ті втекли, а ці не догнали, нам би легше жилося. Хоча вони, схоже, й не гналися. Не знаю, як там Антону служиться у Махна, що вони затівають. «Бий білих, доки не почервоніють, бий червоних, доки не побіліють»… Ну й наміри у них…Та Бог з ними – якби все швидше скінчилося і Антон живим додому повернувся… А ти, Феню, мудрець. Здогадалася швидко самовар сховати, хто знає – як би воно повернулося: такої посудини селянин не має… Тепер він твій, ти заслужила подарунок на іменини, – Павло засміявся від задоволення.
Коротка післямова
Антон Чалий додому з війни не повернувся. Увесь час, перебуваючи у оточенні Нестора Махна, він повністю розділяв не завжди чіткі погляди і дії народного полководця. Коли по весні 1921 року червоним військам, нарешті, вдалося розгромити непереможного повстанського ватажка, НКВС вислідили і заарештували Антона Чалого. У травні того ж року його розстріляли. Феодосія (Феня) Чала була четвертою дитиною у сім’ї Павла Чалого, народилася у січні 1897 року. Як усі селянські діти, Феня звикла до тяжкої селянської праці, все вміла робити. Батько старався дати усім своїм дітям освіту, дочку віддав вчитися до Рівненської церковно-приходської школи. На цьому наука скінчилася, бо велике батькове господарство вимагало робочих рук і дівчина повністю йому віддалася.
Феня у 1919 році вийшла заміж за Якова Артеменка. У них було два сини і дві дочки. Померла Феодосія Павлівна 16 вересня 1990 року. Історичний самовар, фрагмент з яким використаний у телевізійному фільмі «Дев’ять життів Нестора Махна», довгий час зберігався у сім’ї Артеменків. Незадовго до смерті, Феодосія Павлівна передала сімейну реліквію племіннику Анатолію Чалому. Він доктор юридичних наук, генерал. Народився 6 лютого 1938 року у Кіровому (Кропивницький), довгий час жив і працював у Москві, тепер мешкає у місті Південному Одеської області. Самовар Нестора Махно є сімейною реліквією Чалих.
Юрій Матівос
На фото: родина Чалих, яка приймала Махна. Зліва направо стоять Феодосія, Антон, Петро, сидить Павло Чалий. Фото 1916 року; самовар Нестора Махна