В обласному краєзнавчому музеї відбулася цікава презентація чергової виставки одного з найавторитетніших колекціонерів Кропивницького Юрія Тютюшкіна. Він відомий своїми зібраннями старожитностей з історії міста, але цього разу запропонував справжню подорож у минуле.
Справа в тому, що він онук легендарного залізничника, машиніста потягів, Героя Соцпраці Семена Фоковича Тютюшкіна, тож скористався так би мовити, своїми родинними зв’язками. В експозиції представлені унікальні родинні фотографії, предмети й інструменти, якими користувався дід, документи і книжки, його нагороди. Слід зазначити, що найцінніші експонати свого часу «вилучили» в музей Другої світової, в Київ, де в Семена Тютюшкіна був персональний стенд. Мова про його залізничний молоток і «шарманку», тобто скриньку, в якій машиністи носили їжу. Але нам залишилося чи не найцінніше – спогади онука, який виріс на залізниці, адже не лише дід, але і бабуся, і батько самого збирача теж були залізничниками.
Юрій Тютюшкін поділився ними з учасниками презентації і, чесно кажучи, це могло б стати окремим виданням, а тема розвитку залізниці вписується в концепцію створення музею міста або технічного музею.
Ровесник 20-го сторіччя Семен Тютюшкін став залізничником у віці 17 років і рухався від посади до посади з регулярністю потяга – став машиністом. Причому його професійний рівень зумовив потрапляння під час Другої світової війни в особливу частину, яка займалася постачанням вантажів у Сталінград, за що машиніст був удостоєний звання Героя Соцпраці. Після демобілізації він повернувся в рідне місто, працював довго і плідно, а помер у 1980 році.
Для Юрія Тютюшкіна Герой був звичайним дідусем, правда, з незвичайною професією і місцем роботи, тож хлопець провів дитинство на залізничній станції Кіровоград, життя якої вивчив досконало. Він пам’ятає безпритульних, які вискакували під час зупинки потяга з «собачих ящиків» або з вугільних бункерів, щоб роздобути їжу, а з ударами дзвона відправлення, поспішали зайняти свої місця. Це було по війні, коли народ буквально штурмував вагони, прагнучи їхати хоч на даху. Солідніші пасажири набирали в кубовій (там, де зараз туалет) в чайники кип’яток на дорогу. Втім, більшість пасажирів раділа місцю в жорсткому «загальному» вагоні, де не те що лягти, сісти було за щастя.
Життя родини машиністів не лише підпорядковувалося ритму залізниці, але і тривало біля неї, бо жили поряд водонапірних башт, відбудованих німцями. Це було місце «тусовки» місцевої босоти, яка крала з вагонів будівельні матеріали і з цього жила, а народ – будувався. Така перспектива Юрія не захопила, бо міг досхочу кататися в кабіні машиніста і навіть кидати вугілля в топку паровоза.
Юрій Тютюшкін шкодує, що свого часу мало розпитував діда про минуле, а воно було багатим на події. Помічнику машиніста довелося зустрічатися з історичними персонажами. Одного разу їхню паровозну бригаду врятував від розстрілу отаман Григор’єв, який розумів важливість дотримання графіків руху потягів. Він розпитав машиніста в чому суть конфлікту і наказав не чіпати машиніста і його помічника. На станції Шестаківка сам Нестор Махно вилаяв і наказав зняти якусь важливу деталь з системи подачі води для потягів та втопити її в ставку, щоб заблокувати просування червоних. Але червоні знайшли вихід – Семен Тютюшкін пірнав у холодну воду, доки дістав засувку чи кран. Розповідав дідусь і про Марусю – гарна жінка, в супроводі обвішаної кулеметними стрічками і гранатами матросні.
Насправді історій безліч, хоча б і про рівень життя чи матеріального забезпечення – машиністи були елітою, але це не заважало їм приносити з роботи, окрім шматочка хліба «від зайця» дітям, ще і кілька шматків антрациту в «шарманці». Такі реалії епохи, свідками якої ми стаємо завдяки спогадам і матеріалам, зібраних колекціонерами.
Сергій Полулях