Пригадалися далекі роки, коли я працював над своєю першою книжкою «Кіровоград», розшукував матеріали у тодішній головній бібліотеці Академії наук України на вулиці Володимирівській, 62 (тепер Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Голосіївський проспект, 3). Попередньо знав, що у номері газети «Рада» від 11 серпня 1913 року вміщено некролог під назвою «Над свіжою могилою».
Його автор – відомий український прихильник кооперування хліборобських господарств, він же публіцист, активний громадський діяч Микола Левитський, прозваний друзями артільним батьком. Хоча мешкав він в основному у селі Федварі (тепер Підлісне Кропивницького району), а також у Єлисаветграді, Одесі, але часто бував у Києві, дружив з багатьма діячами української культури, письменства, був щедрим меценатом і цінителем культури, освіти. Теплі, дружні стосунки склалися у Миколи Васильовича з родиною Косачів, він дуже поважав і цінував Лесю Українку. Вона відповідала йому такою ж прихильністю. Поетесу дуже зацікавила діяльність Левитського, як професійного агронома, прихильника та ініціатора створення сільськогосподарських кооперативів. Особливого розвитку набули ці методи господарювання у селах Аджамці, Сентовому (Родниківка) та Федварі Єлисаветградського повіту, про них багато розповідав у колі друзів сам організатор суспільного господарювання Микола Левитський. Леся, наслухавшись розповідей старшого друга, вирішила своїми очима побачити результати роботи селянських кооперативів і відвідати їх. Левитський, знаючи про тяжку хворобу Лесі, сумнівався у її намірах. Але… Читаю у бібліотеці газету «Рада». Автор публікації – Микола Левитський.
«Крім того, що вже писалося про Лесю Українку, мені хотілося б підкреслити ще одну рису чудової, чистої душі нашої Лесі Українки, про яку громадянство, мабуть, цілком і не знає, яка буде дорога українським кооператорам, а саме, про велику симпатію її до спілкової, кооперативної справи взагалі. В цьому я не раз мав нагоду переконатися з розмов з Лесею Українкою, при зустрічах наших з нею. Вона завжди з великою щирістю і теплотою висловлювала свою прихильність до кооперативної справи. Але її симпатія щира до кооперації виявлялась не тільки у розмові. Один факт переконав мене і взагалі може ясно показати, як щиро цікавилася вона кооперацією. Ми всі знаємо, що вона сердешна цілий вік свій страждала – хворіла тяжко і мимоволі спогад її викликає образ мучениці... Їй тяжко було й ходити, а не то що пускатися в далеку подорож.
І от, не дивлячись на це Леся Українка обіцяла мені, що приїде до нас у Херсонщину подивитися на спілки. Я був дуже радий цьому, зарані дякував їй, але знаючи, яке це тяжке для неї завдання, тим більше, що прийдеться ще й на конях їхати кілька десятків верст, я мало надіявся бачити нашу золоту Лесю Українку в себе та в спілках. Коли якось дають мені знати мої домашні, що приїхали до нас якісь дві баришні та питають мене. Виходжу і од радощі сам собі не вірю – біля візника сидить Леся Українка з сестрою своєю і так славно, приязно усміхаються обоєчко. "А ми до вас, Миколо Васильовичу, – а що мабуть і не сподівались?" Я був невимовно радий. Спочивши трохи, ми поїхали у ближче село – в Аджамку, де була тоді хліборобська спілка. Там переночували у приятеля спілок священика отця Олексія Коцаря, другого дня їздили у поле, де працювала хліборобська спілка. Я ніколи не забуду з яким щирим і живим зацікавленням поставилася Леся Українка до спілкової справи, як вона розпитувала про хазяйство і життя спілок взагалі і цікавилася подробицями спілкової організації.
Багато людей добрих перебувало у мене з приводу спілок, але приїзд Лесі Українки – це такий дорогий момент у моєму житті, якого я ніколи не забуду. З того часу всякий раз, коли ми зустрічалися з Лесею Українкою, ми з радістю згадували про подорож її в нашу Херсонщину. Симпатія Лесі до кооперативної справи пригадала мені про те, що з цього боку вона приєдналася до багатьох видатних українських діячів і письменників, тепер вже теж покійних, які теж з живою симпатією ставилися до кооперації, як я мав нагоду особисто переконатися. А саме: Кропивницький, Карпенко-Карий, який як відомо, спілкову справу взяв за основну тему одного з своїх творів, („Понад Дніпром"), Рильський, Грінченко, Антонович, Лисенко і Коцюбинський. Всі вони дуже цікавилися і завжди з великою симпатією відносилися до кооперації.
Симпатія до кооперації це дуже характерна і відрадна риса душі наших видатних людей. Хоч воно і цілком зрозуміло: глибоко демократична справа, на чолі якої стояли згадані видатні люди, повинна будуватись на підставі демократичних ідей, до яких з певним правом належить і кооперативна ідея і справа. Тим більше не могла не симпатизувати кооперації така справжня демократка, як Леся Українка.
Микола Левитський.
м.Єлисаветрад.
(Газета “РАДА”, вівторок, 11 серпня 1913 р).
*****
…Прочитав я ці надзвичайно хвилюючі і до того часу практично невідомі широкому загалу документи, у скороченому варіанті переписав до блокнота (ніяких комп’ютерних приладів ми у ті часи не знали), повернувшись з Києва підготував з власними коментарями і видрукував у одному з видань. Додав ще й знайдені у архіві спогади про поїздку до Миколи Левитського Лесі разом з сестрою Ольгою, ім’я якої до того у пресі не згадувалося. (Леся дуже любила молодшу сестру, називала її Ліля, Лілічка, Ліщик та ін.). Ольга пізніше написала хронологію життя і творчості Лесі, у якій відзначала, зокрема, що вони з сестрою 10 червня 1898 року виїхали з Одеси (там Леся на той час лікувалася) і зупинилися на 2-3 дні у Миколи Васильовича Левитського. Він їх возив кіньми з Єлисаветграда до села Аджамки подивитися на сільськогосподарську артіль, що там склалася. Публікація надто зацікавила викладача щойно відкритої (поч.1980 р.) ЗОШ №25 на Миколаївці. Він звернувся до мене і слізно просив дати йому на короткий час матеріали про Лесю Українку, він має намір створити у школі чи то музейний куточок поетеси, чи щось подібне. Я без вагань передав йому папку з матеріалами про Л. Українку, їх там було немало, у тому числі публікація і фото краєзнавців села Аджамки у районній газеті, у якій описано як сестри з Миколою Левитським зупинялися у будинку священика Олексія Коцаря. На сьогодні будинку отця не існує, не збереглося і фото. Невдячний учитель-прихильник творчості геніальної поетеси Лесі Українки «повертає» мені документи досі, усі спроби розшукати його були марними – він давно у даній школі не працює. Отож, все раніше розшукане про Лесю, доводиться відновлювати у пам’яті та використовувати комп’ютерні дані, яким я відверто кажучи, не у всьому довіряю.
Слід відзначити, що пам’ять про геніальну українську поетесу і мужню жінку Лесю Українку давно зберігається у пам’яті мешканців міста Кропивницького. У другій половині ХІХ століття кілька сотень гектарів землі неподалік міста придбав російський землевласник Балашов і заснував село, назвавши своїм прізвищем, у різні часи воно входило до різних повітів. 1932 року село одним з перших навколишніх поселень було включено до складу міста, Балашівка стала спершу центром Зінов’ївського, пізніше Кіровоградського, тепер Кропивницького району. Одну з вулиць міста – частини райцентру, ще у ті часи назвали іменем Лесі Українки. Розпорядженням міського голови Кропивницького Андрія Райковича від 19 лютого 2016 року увічнено шанувальника і спільника поетеси, батька української кооперації, публіциста і патріота України Миколу Левитського: відтоді колишня вулиця Колгоспна носить його ім’я. Рідна земля шанує своїх синів і дочок.
Юрій Матівос
Світлини: візитна картка Лесі для Єлизаветграда; пам’ятник Лесі Українці у Києві; Леся з сестрою Ольгою (Лілею); фото М. Левитського зроблене єлисаветградським фотографом Харлабом; М. Левитський з друзями; артільний батько М. Левитський; вул. Л. Українки у м. Кропивницькому.