Православну Церкву України опоненти (і не тільки) критикують за те, що при силовому захопленні храмів використовуються болгарки для зрізання замків. А також інші інструменти, але болгарка стала мемом. Ну, й власне, за силове захоплення храмів.
Лити масло у вогонь і так конфліктного питання не хотілося. Плюс сформулювати свої думки саме на тему болгарок мені не так просто. Я не великий фахівець в тих болгарках. Просто поділюся і своїми відчуттями на тему.
Як би то хто не сприймав, але я також не підтримую силові методи та не відчуваю радості, коли люди біля храму Божого б'ють одне одному морди та проливається кров. На моє глибоке переконання, вкрай небезпечним є втрата монополії насилля силових органів держави. У жодному разі не мають створюватися умови, де питання вирішуються бійками. Інколи поліції та іншим силовим органам доводиться застосовувати силу. Але просто на бійку між людьми покладати вирішення будь-яких питань в державі – це вкрай небезпечний шлях.
Питання діяльності Української Православної Церкви (УПЦ) для мене не чорно-біле. Бо серед вірян та навіть серед священства зустрічаються патріотичні люди, які не працюють на ворога (щодо єпископів – не знаю, не чув, можливо є такі, які дійсно з любов'ю до нашої країни ставляться, не в останні роки та вимушено, а по життю взагалі – не чув). Можливо їх багато. Можливо їх більшість. Не знаю. З іншого боку, позиція священоначалія (яке гидке слово, якщо чесно…), Предстоятеля та Синоду УПЦ я розцінюю, як лукаву, хитру, провокативну. Приклади роботи на ворога цілих єпархій також добре відомі. Священників, які підтримують агресора, знає суспільство. Чесного діалогу немає навіть зі своїми священниками та вірянами, які ставлять незручні питання, а з суспільством – і поготів. І попри те, що в складі УПЦ є чимало громадян України (і далеко не всі з них мають паспорти країни-агресора), для мене УПЦ асоціативно не є саме українською Церквою, бо я і розумів, і розумію, що всі традиції відповідні саме автономній Церкві зі складу рпz.
Державі непросто, бо всі її дії розглядаються через призму того, як вони сприйматимуться в світі. Але ось ці бійки, болгарки та інші нецерковні інструменти використовуються там, де немає чіткої позиції держави та чітких дій держави.
Вона хоче декларувати духовну незалежність та не дуже намагається щось робити. Держава приймає вимушено закони про обмеження релігійних організацій з центром в країні-агресорі (з дикими гальмами та максимальним затягуванням процесу так, що це триває роками), але так, щоб він не особливо щось змінював та довше не діяв, а коли вже вступить в дію – щоб було незрозуміло, що він реально змінить…
Органи влади держави якось приймають рішення про переходи громади, але якщо інша громада не пускає в храм людей згідно з рішеннями органів влади – тоді вже державу й не цікавить, як ті громади будуть втілювати в життя те рішення. Місяцями та роками може тривати процес виконання, і ми це бачили неодноразово.
Здається, не часто саме священники (а тим більше єпископи) бігають з болгарками). Найчастіше це емоційно заведені люди, інколи політики, інколи – військові. Є враження, що люди мають свої підозри щодо можливої небезпеки від УПЦ для України в часи великої війни, та не витримують. Але навіть бійки та болгарки з’являються, бо це дозволяє влада.
Якби рішення громади фіксувалося суворо за законом та перевірялося. Якби рішення органу влади гарантовано та ефективно втілювалося в життя. Якби за самочинні дії була б чітка та невідворотна відповідальність – на моє переконання подібних конфліктів з болгарками було б суттєво менше. Тут роботу влади особисто я вважаю незадовільною. І, на мій погляд, це терміново слід змінювати. Влада зобов'язана забезпечити громадський порядок, національну безпеку та права людини. Всі права людини обмежуються законом. Я не маю права йти чи їхати на червоне світло. Але в межах закону мої права та права всіх людей мають бути забезпечені.
Просто засуджувати вирішення питання болгарками – на мій погляд, не дуже розумно та не дуже ефективно. А от спробувати проаналізувати причини та можливі варіанти вирішення питання та впливу на причини – ось це б могло змінити ситуацію…
Андрій Гардашников