Днями в селі Озера Гостомельської ОТГ, ще недавно фронтовому, де ворожі десантники, розповідають, першого ж дня війни вистрибували з гвинтокрилів прямо людям на голови, де окупанти убили голову Гостомельської громади і ще кількох жителів, – у селі Озера пішов до своєї вічної обиталиці Великий Українець і Великий Письменник Степан Павлович Колесник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, автор вічних книг, зокрема, «Обкрадені села» і «Солдатські вдови», що їх повинні вивчати студенти факультетів журналістики по реченню, по абзацу, по образу, бо інакше їм ніколи не стати справжнім журналістом!
Степан Павлович був олівчиком у руці Господа, бо писав Божу правду про людей. Він, який достатньо намучився, настраждався у житті, катувався несправедливістю інших, інколи навіть близьких людей, тому й знав Життя і умів його правдиво показати. Так писати, як Колесник, ніхто не писав до нього, не пише зараз і не писатиме ще довго ніхто, поки не виросте на сухому хлібі і воді майбутній Журналіст!
Він міг би законно й заслужено лежати на Байковому цвинтарі, найповажнішому акрополі держави, за право лежати там борються і б’ються деякі, але не Степан Колесник, він і у цьому виявився оригінальним і, можливо, здасться декому дивним, бо, розповів син Артем, коли якось зайшла мова про це, батько сказав: «Ні! Я хочу востаннє лягти серед тих людей, з якими жив і про яких писав…»
Поховали Степана Павловича на цвинтарі села Озера, де він жив останні роки, при добрій людині Оксані Одинцовій, яка й організувала з його родиною гідне поховання гідної Людини. А тепер – увага!.. Місцем Колеснику на цвинтарі…поступилася місцева жінка! Лише ступивши на територію сільського акрополю, я здивовано звернув увагу, що місце вічного спочинку нашому Вчителю уготовано не скраю, як завжди, чи на новому цвинтарі, а у глибині акрополя… «Стьопа товаришував з моєю покійною мамою, – сказала невідома благодійниця, – писав про неї… Тому я вирішила віддати йому своє місце, біля матері моєї, Стьопа любив бути серед людей, то нехай і тут буде серед наших…» Скажіть, ви чули десь, колись таке, щоб людина віддала комусь зарезервоване своє місце вічного спочинку поряд… з рідною матінкою?! Отож! Похований був Колесник поряд з могилою героїні свого нарису «Копиця сіна», прочитайте, самі дізнаєтеся…
Його можна було б включити до списку Книги рекордів Гіннеса, чи, принаймні, Книги рекордів України, бо жоден з українських письменників чи журналістів не був виключений з більшовицької партії на… Півлітрбюро ЦК КПУ, такої честі удостоївся за Правду лише Степан Павлович, із забороною працювати у пресі, і ніхто не був поновлений за доби Горбачова на… Півлітрбюро ЦК КПРС, у Москві, де майже одноголосно визнали незаконність його виключення з партії!
Таким був Колесник! Таким Степан Павлович і залишиться у пам’яті тих, хто його знав, з ким він товаришував. Зокрема, доньки Світлани Малик, письменника Анатолія Беня, який єдиний з письменників приїхав власним автомобілем зі столиці, журналістів Василя Паламарчука, Олександра Гордієвича, Леоніда і Світлани Фросевичів, Юрія Нестеряка, Анатолія Гаркуші, ще кількох колишніх студентів Колесника та й мені, грішному.
Таких людей, як Колесник, мали б проводжати у вічну дорогу президенти і прем’єри, міністри, голови спілок, але це уже у минулому, Бог їм суддя!
Провели і гідно пом’янули майстра Слова його люди!
Вадим Вітковський