Народився Андрій Юрійович Тобілевич на Хуторі Надія 13 грудня 1905 року. Батько Юрій Іванович, син І.К.Карпенка-Карого (Тобілевича), інженер, закінчив Львівську політехніку. Мати Наталя Всеволодівна Авдієва – дочка відомого у Єлисаветграді нотаріуса. Вона отримала домашню освіту.
Юрій Іванович у 1904-1905 роках брав участь у російсько-японській війні, був контужений, поранений. Коли отримав з Хутора Надія листа, в якому повідомляли, що у нього народився син, це додало йому сил для одужання. Іван Карпович запропонував назвати онука Володимиром на честь Володимира Короленка. На думку драматурга В.Короленко був найчеснішою людиною. Але більшість пропонували назвали Левком – на честь Льва Толстого.
Юрій Іванович повернувся хворим. Усе його дратувало. Бабуня заглядала до колиски і промовляла: «Льовушка». Від цього слова Юрію Івановичу робилося зле. Почалася суперечка. Юрій Іванович вирішив назвати сина Андрієм, бо хлопчик народився 13 грудня, в день святого Андрія Первозваного. Охрестили Андрійка в Єлисаветграді у кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці, що на вулиці Великій Перспективній.
Хлопчик підростав розумним, рухливим і дуже схожим на свого діда Івана.
На Хуторі Надія народилося восьмеро онуків І.Карпенка-Карого. Виросли, розлетілися. Лише Андрій лишився на Хуторі і все своє життя віддав його збереженню.
Хлопчик ріс у неспокійний час: одна за одною минали революції й війни, докотилось до колективізації на селі. Приїздили на Хутір Надія продовольчі загони і забирали все, що бачили. Залишали родину Тобілевичів без засобів існування. Коли мали приїхати продзагонівці, Андрія Юрійовича попереджала Катерина Радута (по-вуличному Божиха, 1907–1990). Вона вночі пробиралась на Хутір Надія і повідомляла Андрієві: «Завтра приїдуть… Чула, що хочуть тебе убити. Ховайся!».
Андрій Юрійович зробив підкоп біля річки Сугоклії, де переховувався під час нашестя грабіжників. Продзагонівці виводили з хати дружину Євдокію та дітей і змушували їх кричати, щоб Андрій Юрійович вернувся до сім’ї, інакше вони всіх знищать. Але він був попереджений, що коли з’явиться, то знищать його самого насамперед. Виходив зі схованки аж тоді, коли вони від’їздили.
Про ці витівки й погрози продзагонівців мені розповідала Катерина Радута у 1968 році.
Доводилось також постійно захищати іменні дерева від вирубки.
Почалась Велика Вітчизняна війна і Андрій Юрійович пішов захищати свою землю від загарбників. А в той час його дружина Євдокія з дітками мандрувала пішки до Моздока, що в Північній Осетії.
Слід, певно, пояснити, чого це їх туди понесло. Місто Моздок, розташоване на лівому березі річки Терек за 92 км від Владикавказа. Назва походить від черкеського – глухий темний ліс, основне населення грузини, вірмени, черкеси, осетини, греки. У 30-тих роках на запрошення сестри Ольги Всеволодівни Каплуненко (Авдієвої) Наталя Тобілевич поїхала в Моздок доглядати тяжко хвору сестру, яка мала двох маленьких синів.
До неї під час війни добиралася з дітками невістка Євдокія. Андрій з Євдокією одружилися 1925 року і мали семеро дітей: 1926 року народилася Наталя, 1930-го – син Юрій, у 1932 році народилася двійня, 1935-го – доня Майя, 1937-го – син Ігор, а потім ще у 1940-му – син Єгор.
Євдокія Юхимівна розповідала потім про тяжку мандрівку, в якій вона зазнала багато страждань. Фашисти бомбили з літаків, знищували біженців. Тяжкі були дні. Пилюка сягала коням по коліна. Особливо страшною була спека. Діти задихались. Просили пити, а води не було. Коли мочилися коні, солдати підставляли козанки, а потім давали пити дітям по ковтку.
Добралася Євдокія з дітками до мами Наталі, але й там їх наздогнала війна. Були сильні бої за місто.
Діти почали хворіти і помирати. Їм не підходив клімат. Наталя Всеволодівна порадила Євдокії повертатись на Кіровоградщину. Дала їй возика, запрягла в нього ішака. Взяли в дорогу також корову. Євдокія доїла її й напувала молоком дітей, яких лишилось четверо: Наталя, Юрій, Ігор та Майя.
Одного разу, коли Євдокія пасла корову, несподівано налетіли німецькі літаки і стали бомбити. Корова злякалась і вирвалася з рук. Євдокія довго шукала її, та так і не знайшла. Пропала годувальниця, і настала велика скрута. Важко було добувати хоч якусь їжу.
У квітні 1945 року Євдокія Юхимівна з дітками повернулась на Кіровоградщину. Батькова хата, яку побудував ще у 1871 році Карпо Адамович Тобілевич, була заселили біженці. Євдокія з дітьми змушена була оселитися у погребі. Там було сиро і холодно. Діти почали хворіти. У травні 1945 року померла дочка Майя. А ще Євдокія довідалася, що її тата, Юхима Полудня, побили запроданці. На ньому не було живого місця. І він, і діти просили їсти. Євдокія плакала, але не могла зарадити. Тоді вона звернулася за допомогою до Віктора Тумаша.
У Віктора Івановича з Тобілевичами були тісні зв’язки ще до війни. Недавній воїн, а тепер охоронець колгоспного збіжжя, дуже переживав і відчував, що мусить допомогти. Але як? Украсти зерна з колгоспної комори?
– Он бачите того кущика? – спитав він Євдокію. – Я під нього висиплю трохи зерна. Тільки будьте дуже обережні, бо якщо вас спіймають, то посадять і вас, і мене.
Євдокія Юхимівна вночі пробралась до того кущика. Зібрала все до зернятка. Серце матері жадало одного – щоб вижили діти. Вдома вже, на Хуторі, в хаті голодні діти обступили її й стали хапали зернятка та жадібно їсти. Руку простягав і батько Юхим, просив і йому дати зернят, тільки він не міг жувати – запроданці вибили йому зуби. Євдокія простелила рушник і на ньому розбивала зернятка цеглиною. Коли вода закипіла, кинула в окріп розбиті зернятка...
Через п’ять днів батько помер. Міст, що вів до кладовища, був зруйнований, тому поховали його на Хуторі Надія.
Діти почали хворіти, бо в льоху було нестерпно холодно й сиро. І тому знов Євдокія звернулася до комірника, а той подався у військкомат. Розповів про тяжке становище родини Тобілевичів: Андрій Юрійович на війні, а його сім’я бідує. Військовий комісар розпорядився, аби хату Тобілевичів звільнили й поселили у ній родину.
Хату треба було ремонтувати. Ще у березні 1944-го її дах зруйновався. Євдокія Юхимівна мазала глиною горище, жала в березі очерет і прикривала ним, щоб вода не протікала в хату.
Аби зберегти сім’ю, жінка пішла працювати в колгосп. Сапала буряки. Буряки сіяли багаторосткові. Віктор Іванович Тумаш відрізав їй держак сапи, щоб він мав не більше метра довжини – так легше було нахилятися при відриванні бурякових сходів.
На роботу йшли тільки-но сходило сонце, а поверталися, коли сонце сідало. Доглядав хвору сестру Майю брат Ігор. Та у травні 1945 року Майя померла, її поховали на Корлюгівському цвинтарі.
У 1945 році з війни повернувся Андрій Юрійович Тобілевич. Його зустріли діти Наталка, Юрій, Ігор. Інших забрало лихоліття. Батько обнімав дітей. Котилися сльози. Хутір Надія був знищений загарбниками. Андрій Юрійович помолився Богу і дав клятву, що створить заповідник-музей.
11 років тяжкої праці і клопотань. 1 серпня 1956 року Хутір Надія постановою №908 Ради Міністрів Української РСР було затверджено як заповідник-музей.
Багато зусиль доклав Андрій Юрійович Тобілевич, щоб відбудувати дідівський Хутір. Писав листи до різних організацій, залучав на допомогу впливових людей.
1969 року було відкрито літературно-меморіальний музей і пам’ятник І.Тобілевичу (Карпенку-Карому). 1971 року започатковано свято «Вересневі самоцвіти». Андрій Юрійович мав мрію до 100-річчя театру корифеїв створити в Кіровограді музей М.Л.Кропивницького. Він писав, що то буде його лебедина пісня.
Турботи по відбудові Хутора Надія дуже стомлювали. За клопотанням А.Ю.Тобілевича було заасфальтовано сім км дороги від бетонки до Хутора Надія, що сприяло великому потоку екскурсій.
Залишалося ще багато справ. Але не витримало серце. Пішов з життя А.Ю.Тобілевич 3 листопада 1979 року. Мені випала честь продовжити його справу. 1982 року, до 100-річчя театру корифеїв, було відбудовано будинок І.Карпенка-Карого та відкрито першу його половину, де створено експозицію. Згодом весь будинок став меморіальним музеєм.
2005 року, до 100-річчя з дня народження внука драматурга, на будинку І.Карпенка-Карого встановлена меморіальна дошка (скульптор Віктор Френчко) з таким написом: «Заповідник-музей І.Тобілевича (Карпенка-Карого) Хутір Надія засновано у 1956 році з ініціативи його першого завідувача, онука І.Карпенко-Карого Андрія Юрійовича Тобілевича. 1905-1979».
1986 року було очищено ставок. Побудовано альтанки для відвідувачів. Створено літній театр, посаджено багато дерев замість тих, що загинули від старості. А ще – велику кількість троянд.
2007 року до 125-річчя театру корифеїв та 155-річчя від дня народження Надії Тобілевич (Тарковської) відкрито їй пам’ятник роботи скульптора В.Френчка. Зробили також насипну дорогу до Корлюгівського кладовища, де похований великий драматург, добра дорога нині з’єднує хутір із селами Корлюгівка, Миколаївка та Шевченкове. Через річку Сугоклію побудовано міст, по якому відвідувачі музею ходять до могили І.Карпенка-Карого.
Валентина Тобілевич