Наприкінці цьогорічного серпня – ювілейний день народження у нашого колеги – журналіста, відомого краєзнавця, автора багатьох книг, очільника Олександрівського краєзнавчого музею Василя Білошапки. Ми попросили його розповісти про пережите, минуле, сьогодення і плани на майбутнє:
«На світанку, минувши Знам’янку, Цибулеве та Соснівку, пасажирський потяг «Ворошиловград – Київ» робив короткий спочинок на станції Фундукліївка. Коли виходиш з нього, то …немає чим дихати. Після наповненого різнокольоровими викидами повітря Донбасу пахощі соснового лісу лише через кілька хвилин розправляють легені.
Ідеш на автобусну зупинку і їдеш гуркотливим автобусом через вкритий ранковим сивим туманом Тясмин у напрямку Бірок, до родичів по материній лінії, які вже чекають з пахучим борщем, звареним у незрівнянній українській печі, таким же неперевершеним домашнім хлібом. А у дворі чекають манірні лелеки на вершечку солом’яної стріхи, пустотливі ластівки у своїх маленьких гніздечках. І пахощі трав, що квітнуть. Терпкі й солодкі.
Одного разу, вийшовши на край левади, до мене долинув зовсім незнайомий, неповторний аромат.
– Що це так дивно пахне, – запитав у бабусі Домки.
– То так пахне пшениця, онучку, – відповіла старенька…
Повернувшись на Донеччину, продовжив навчання у школі. На уроках російської літератури якраз вивчали твори Сергія Єсеніна. За одним із віршів, присвяченим красі російської природи, дали завдання написати твір. Кілька творів вчителька прочитала після перевірки, а мій – ні. Подумав, їй не сподобався, бо я описав свої враження від пахощів української пшениці. Та, виявилось, навпаки. Мій твір вчителька в кінці аналізу творів назвала найкращим, неординарним.
Й досі не розумію, чому вітчизняні парфумери не створять духи, чи, бодай, туалетну воду, де б поєднувались пікантні аромати пшениці, терпкі деревію, солодкі чебрецю та інших трав? То був би справжній бренд, що уславив би нашу країну на весь світ.
У моїй долі поєднались Донбас і Кіровоградщина. Моя мала батьківщина і мала батьківщина моїх пращурів.
У дитинстві бабуся Федоря часто розповідала мені про свій рідний Івангород, події, що там відбувались, співала пісні і переказувала місцеві легенди. Своє перше краєзнавче дослідження зробив завдяки її розповідям, описавши місцеві географічні назви Івангорода. Як музика звучали для мене Січкарка, Маганівка, Головата гребля…
Коли закінчив вісім класів в Авдіївці на Донеччині, сусідка вчителька-пенсіонерка Віра Матвіївна Делюрман (дівоче прізвище – Гриценко, після війни працювала у Богданівській школі, де директорував майбутній Герой Соціалістичної Праці Іван Гурович Ткаченко) сказала, що у дорослому житті буду або журналістом, або працюватиму в архіві. Як у воду дивилась: переплелись у моєму житті журналістика і музейна справа.
Вже, навчаючись у педінституті в Луганську, написав студентську наукову роботу про «зоряні рани» (астроблеми) у Бовтишці та Зеленому Гаю на Кіровоградщині. Навчався і працював в інститутській багатотиражці «Трибуна студента».
Після навчання, попри варіанти, приїхав у добре знайому і дорогу серцю Олександрівку, де працював у школі, на районному радіо, в районній, а потім обласній газетах.
Заняття краєзнавством привели мене в Олександрівський краєзнавчий музей, де призначався то директором, то головним зберігачем фондів, то знову директором.
Тут народились понад десяток краєзнавчих книг, що знайшли свого читача не тільки на Кіровоградщині, а й в кількох країнах світу. Книги зберігаються, наприклад, у бібліотеці Конгресу США. Їх позитивно оцінили письменники Володимир Кобзар, Володимир Панченко, Василь Бондар, австралійська преса і радіо «Свобода». У 4-й Всеукраїнській доброчинній рейтинговій акції «Книга Року'2002» у номінації «Візитівка» підномінації «Туристична література» одна з книг посіла третє місце, хоч певний час і лідирувала.
Та найбільш приємно було, коли одна землячка розповіла, як зреагував на одну з книг її батько. Взявши до рук видання, погортавши його, чоловік заплакав. Він побачив у книзі свою шкільну фотографію, яку не зміг купити, бо його сім’я жила бідно…
Журналістика і краєзнавство у моїй долі завжди крокують поруч. Журналістські навики допомагають у краєзнавчих дослідженнях і навпаки. Не так просто іноді переконати людей подарувати музею цінні сімейні реліквії, а письменників та художників свої твори. Та все ж вдалось поповнити фонди Олександрівського краєзнавчого музею грошовим знаком отамана Пилипа Хмари, квитком залізничної станції Фундукліївка початку ХХ століття, рейкою з Фастівської чавунки 1877 року, речами відомих спортсменів, таких як учасниця кількох Олімпійських ігор Тетяна Мельник, речами і фотографіями Героя України Анатолія Авдієвського, книгами багатьох письменників-земляків і не тільки їх, унікальною фотографією першого з’їзду лікарів Київської губернії, творами художників, географія батьківщин чиїх простягається від Сяну до Дону.
Про знайдені раритети можна говорити довго. Як і про невдачі. Не вдалось отримати в музей картину художника Івана Айвазовського, що дивом уціліла на Олександрівщині у вирі революцій та воєн. Так само готовий був віддати «півцарства» за шматок хліба, спечений у 1933 році.
Нові музейні предмети не потрапляють мертвим вантажем у фондове зібрання, а дозволяють створити нові виставки, експозиції.
Працював і над створенням музеїв. За моїми проєктами народились Кімната-музей Левка Мацієвича, Музей історії села Головківка на Чигиринщині. Створив нові експозиції у філії Олександрівського краєзнавчого музею «Музей історії села Розумівка».
Нині працюю над реалізацією різних краєзнавчих проєктів. Готую до друку нову редакцію видання «Олександрівщина – київські ворота Кіровоградщини». Тут буде коротка інформація про громаду, старостинські округи, багато фотографій, символіка населених пунктів.
Всім відоме ім’я краєзнавця Володимира Ястребова. У його творах-дослідженнях багато чого цікавого, але більша частина Олександрівщини в той час входила до Чигиринського повіту Київської губернії. Довго не міг з’ясувати, чи було щось подібне про наш край. Виявляється було! В Кракові 1880 року опубліковане дослідження секретаря польського письменника Міхала Грабовського, брата відомого діяча білоруської культури Рамуальда Підберезького Андрія (Анджея) Підберезького (жив в Олександрівці) «Матеріали до демонології українського народу. З оповідань народних в Чигиринському повіті». Книжка знайшлась в цифровій бібліотеці Мюнхенського університету і написана польською мовою. Тепер пробую перекласти окремі фрагменти з розповідями наших пращурів про русалок, перелесників, домовиків тощо. Можливо, колись вийде книжка. З доповненнями пізнішого часу. Умовна назва «Такі дива у нас творились». Працюю над проєктом у вільний час, а його не дуже багато…
І, звичайно, мрію, щоб закінчилась війна, повернулись живими і здоровими наші захисники. Я народився в Донбасі, а тепер місто Авдіївка, де я виріс, в руках окупантів, майже зруйноване. Поїхати на могили матері і бабусі немає змоги… Та й чи вціліли вони…
Мрію про нову, квітучу Україну, де буде життя не гірше, а краще, ніж в Європі».