Серед віруючих різних конфесій, людей, серця яких відкриті до духовності, шириться думка, що любов до ближнього, проповідувана Христом, так само стосується і наших ворогів. Мовляв, до них слід ставитись нейтрально. Але така позиція означає покірність ворогу, небажання боротися, по суті прихований заклик здаватися на його милість. Чи може до такого спонукати Божа віра? Адже вона насамперед – протистояння злу, повсякчасна боротьба з ним. Ми звернулися до єпископа Кропивницького і Голованівського Православної церкви України владики Марка з проханням прокоментувати цю дилему. Ось його відповідь:
«Є деякі релігійні групи, які в будь-якому конфлікті займають нейтральну позицію. Це їхній вибір і він має право на життя. Також є окремі християни, котрі, попри позицію їхніх Церков, посилаючись на тези про любов до ворога, готові у такому страшному виклику як війна радше здатись, аніж протистояти агресору.
І цей утопічний пацифізм, і ці поразницькі позиції мають в основі свідомі чи несвідомі маніпуляції вчення Христа про любов до ворога. Бо йдучи за таким розумінням, можна дійти й до любові до ворога душ людських – диявола – і до позиції не протистояти несправедливості та злу, що є чужим духу Святого Письма. Слова Христа про любов до ворога мають особистісний вимір, тобто мова йде про наше ставлення до людини, яка вчинила несправедливість щодо нас чи завдала нам кривди. І тут у нас є вибір: або бажати справедливого покарання, що не є гріхом, бо справедливість теж чеснота, або прийняти вибачення цієї людини і відновити спілкування, або першому зробити крок до примирення, що ліквідує ворожнечу та стане свідченням духовної досконалості.
На сьогодні ми є свідками підміни цього особистого вияву жертовної любові так званою всезагальною любов’ю до всіх і прощенням усіх людьми, які в той же час не здатні пробачити дрібні образи своїм рідним чи друзям, полюбити тих, хто є їх супутником у цій життєвій подорожі. Навіть у часі війни ми бачимо, як багато є тих, хто не зазнав прямої кривди від агресора, але вже готовий усе пробачити, все забути. Тобто ми бачимо, як реальна любов і прощення, що є подвигом та виявом досконалості, підміняються сурогатними, абстрактними любов’ю та прощенням. А інколи звичайні байдужість і відсутність співчуття прикриваються високими словами про любов до всіх та всезагальне прощення.
Щодо боротьби зі злом та нашої реакції на несправедливість. Збереження миру в серці та боротьба зі злом у собі є обов’язком кожного християнина. Але практикуючий християнин на цьому не може зупинитися. Він рефлексує на будь-яку несправедливість у суспільстві, не залишається байдужим до бід ближнього, стає на захист справедливості, у міру можливостей обмежує чи зупиняє зло. У різних ситуаціях діятиме по-різному, інколи, не маючи доброго рішення, обирає менше зло. Коли зазнає нападу на себе особисто, то стоїть перед вибором – захиститися чи підставити другу щоку. Коли ж бачить агресію чи несправедливість щодо ближнього, то не може пройти повз це, ніби його не стосується, а зобов’язаний захистити, зупинити злочинця, надати допомогу постраждалому.
Подібно ж у часі війни – руйнівної стихії, втілення зла, яке діє через агресора з метою вкрасти, вбити та погубити. У цьому кривавому хаосі християнин, окрім захисту ближнього, надання допомоги потребуючому та зупинки агресора, має докласти зусиль, щоб не втратити людяності, не піддатися ненависті, не проявляти надмірної чи невиправданої жорстокості, не уподібнюватися осатанілому ворогові.
І ми бачимо багато прикладів, де наші воїни, на відміну від деяких богословів-теоретиків, таки вміють розрізнити людину та зло у ній. І це проявляється у поводженні з полоненими: бачимо, що коли зло роззброєне, ізольоване, зупинене, то залишається злякана, ошукана та осоромлена людина, якій надають належну медичну допомогу і харчування. Але коли окупант узяв до рук зброю і прийшов, щоб убивати, ґвалтувати та грабувати, коли військові злочинці-московити скидають бомби на голови жінок та дітей, коли ракетними ударами випалюються цілі населені пункти, то святим обов’язком кожного українця є зупинити це зло всіма доступними способами, ізолювати його, покарати вбивцю, захистити своїх ближніх, зберегти майбутнє свого народу».