Портрети Любові Кир’янової

Може, це й дилетантське міркування, але для мене натюрморти, етюди, пейзажі – це наче підготовка до серйозного живописання: творів з дійовими особами. На жаль, сучасні художники до сюжетів на полотні не підступають. Рідко хто – так буде точніше. Не здатні? Чи вважають це пройденим етапом в історії живопису?

Ми сидимо у затишному кабінеті завуча художньої школи – з усіх сторін нас оточують полотна самої художниці, доні її, яка закінчила цю школу, учениць сьогоднішніх і вчорашніх – і бесідуєм про мистецтво минулого, про сучасні тенденції живопису. Вона як педагог мусить про це знати. Але як митець… У неї свій стиль і свої уподобання, яких вона не нав’язує, але в яких певна себе, своєї дороги.

Любов Кир’янова, яка нещодавно відзначила ювілей, народилась, провела дитинство і юність у Євпаторії, древньому місті на західному побережжі кримського півострова. Море, степ, вітрильники безперечно стимулюють художній хист. Якщо він вищими силами в тобі посіяний. Чи по генах успадкувався. Любов Григорівна згадує себе, шукає тих витоків чи впливів… А й справді, батько мав хист, Григорій Магера. Сестри його розказують (батько прожив недовго, ледь зазирнувши за півстолітню межу): жили вони тоді у Чорноморському, теж на західному побережжі, глина там водилась м’яка, руда аж червона – ото він з неї й ліпив їм дитячі іграшки: волів, чумаків…

– Щось дуже українські впливи в Криму…

– Так предки ж мої з обох родовідних ліній, батьківської і материнської, полтавці: Онищенки, Нестеренки, Лагни… Переселенці. Шукали кращого життя у Криму. До речі, у моєму дитинстві в Євпаторії українська мова не здавалась чужою чи рідкісною. У нашому просторому дворі дітей найбільше було українських. Татари ж тоді були вивезені…

Малювати їй хотілося змалечку. Неусвідомлений, інстинктивний потяг. На гарний білий папір п’ятдесяті роки були скупі. То використовувала усе, на чому можна було щось зображати олівцями: сірі кульки паперові, в яких мама приносила покупки з магазинів, чисті сторінки в книгах… Котів, запам’яталось, любила малювати. Шкільна подружка, білоруска з їхнього ж дворища, помітивши незвичайні Любині здібності, завела її у міську художню студію, яка тулилась у приміщенні театру… Звідти – перші професійні уроки.

Але й після восьмого класу вона самостійно іще не наважувалась ступити на пропоновану їй долею стежку мистецьку: так само подруга її спрямувала – Сімферополь, Кримське художнє училище імені Миколи Самокиша. Чотири роки навчання остаточно утвердили її у правильності життєвого вибору. Нелегко було, адже окрім набуття професійності в малярстві, мусила завершувати середню освіту – математика, фізика, хімія… Нелегко в порівнянні з тими, хто прийшов в училище після десятого класу: вони на етюди вирушають, а ти готуйся до завтрашньої контрольної з біології… Отак би кинути ці підручники, етюдника під пахву і…

Зате яка розкіш спілкування в училищі: до Криму тоді з’їжджалися звідусюди – і з Сахаліна, з Уралу, з Західної України… Різні менталітети, різні традиції, але основи майстерності засвоїти треба було всім однаково – без основ ти не відбудешся. Вже на третьому курсі Люба відчула свій нахил до портретування. Точніше, їй підказали вчителі. Коли треба було написати портрет одного з них, запитали в педагогів живопису – хто б це зробив найкраще? Магера.

– З усієї групи виділили мене, хоч я і не здогадувалась, що саме мені найкраще вдається. Портрет, виявилось, – знічується від розповіді Любов Григорівна, бо наче як сама себе хвалить. – А то ще одного разу мені натурник підказав… Точніше, не підказав, а попросив у мене навчальну роботу: я довгий час, роками, каже, позую учням, але такої схожості ніхто не досягав – подаруйте мені ескіз…

Після училища її направили працювати до Ужгорода, а вона хотіла продовжувати навчання: у Ленінграді, в мистецькій столиці тодішньої країни. Але ні там, ні там не судилося затриматись. Що в першому місті її ніхто не чекав, що в другому – академія мистецтв вимагала трьох років виробничого стажу після училища… Саме тому в її трудовій книжці перший запис: стрілець воєнізованої охорони в селищі Велика Іжора під Ленінградом – як прагнення здобути той клятий трудовий стаж. Але ж це здохнути можна за три роки на тій службі без пензля!.. І вона на поклик подружки (вкотре) подалась у її рідне місто. Читач, певно, здогадується, що тим містом був Кіровоград. Ось такі шляхи. Але в Кіровограді вони не закінчились, а лиш починались. Творчі, мається на увазі.

Для себе творчість Любові Кир’янової я відкрив у день похорон поета Валерія Гончаренка. Рівно одинадцять років тому. Попереду довгої, розтягнутої не на одну сотню метрів похоронної процесії, плив у головах траурної ходи портрет знаного й любимого в краї поета. У білосніжному джемпері з високим бахматим звисаючим коміром, у демократичних темно-синіх джинсах, з характерним своїм проділом у зачісці, великими довірливими до світу очима дивився поверх голів у далечінь Валерій. Як живий, думалось кожному.

– Я писала його портрет довго, – розповідає художниця. – Дев’ять сеансів. Сама захотіла його написати, запросила. Він працював тоді, здається, в профспілковій газеті і прибігав у обідню перерву на пів години. Зрозуміло, я знала його, чула не раз його читання віршів, на вулиці зустрічала… Але під час писання портрета він мені відкрився зовсім інший, не схожий на того трибунного, недоступного. Щось таке дитяче, безборонне, вразливе побачила я в ньому – на людях він себе наче затуляв отією позою…

Портрет після смерті поета художниця подарувала родині Валерія Васильовича, але потім виявилось, що картина опинилась у руках одного знайомого, який безпідставно привласнив її; згодом родина відійшла у засвіти... Художниця вважає, що портрет поета варто було б віддати в літературний музей міста. (Хай би почув нас теперішній власник полотна – твір не має належати комусь одному, та ще й здобутий за таких непевних, м’яко кажучи, обставин).

– А від чого залежить термін написання портрета, кількість сеансів? – наївно запитую.

– По-різному буває, – посміхається Любов Григорівна. – Як у поетів: один вірш пишеться за пів години чи й іще швидше, а для другого й року замало. Ось для моїх друзів-письменників Олексія Корепанова й Валерія Сідніна вистачило й двох сеансів. Може, тому, що я їх обох знаю давно, як облуплених, – знову посміхається – А маестро Любовича замучила сеансами. Хоча він від того не страждав – сипав анекдотами та байками всілякими… А погляд у диригента вийшов такий несподіваний, такий печальний, що і він, і дружина його Женя здивувались: чому так? Не знаю, не знаю… Але – чи не тому мені написався й іще один портрет Юрія Васильовича, іронічний?

Вона не соромиться зізнаватись, що пише портрети й на замовлення. Бо нічого в цьому протиприродного чи непевного немає: це і творчість, і робота. Добре, коли це поєднується. Здебільшого поєднується. Кілька років тому їй запропонували взяти участь у проєкті державному, всеукраїнському «Українці у світі». Зразу сумнівалась, бо довіра до офіційного, на жаль, за останні десятиріччя, девальвувалась. А потім спалахнула враз і вразила, подарувавши, мовлячи високим стилем, Україні портрети Марії Заньковецької, Арсена Тарковського, Юрія Яновського. В «Українському домі» їх нині може бачити і мешканець столиці, і гість. Це ми, – дивляться нам в очі видатні земляки, – з межиріччя Дніпра й Південного Бугу.

– От про мене вже склалося враження, що працюю лиш у портретному жанрі. Але ж це не так, я люблю, скажімо, пейзажі писати – тільки ж для цього треба виїхати в інші краї, за місто бодай…

В останні роки художниця Кир’янова багато снаги віддає творенню іконопису. Вона – глибоко віруюча людина. І про кожного святого, образ якого переносить на дошку, може розповідати зі знанням і пристрастю. А ще й про те, як вищі сили сприяють їй у богоугодній справі. І живе вона за християнськими канонами, суворо дотримуючись і сповідуючи пости, свята.

– Мені треба полюбити тих, кого пишу, – каже як на сповіді художниця. – Пізнати, начитатись і – полюбити. Часом це буває непросто, адже ідеальних людей не існує. Але й без любові починати роботу не можна. Зі святими простіше. Як я була здивована, коли почала писати ікони, що під час роботи навколо мене невідь-звідки беруться й довгий час не зникають пахощі неймовірні. Райські, справді…

Любов Кир’янова давно вже, прямо кажучи, заробила на видання окремого мистецького альбома. Серед об’єктів її портретного живопису науковці (Віталій Завіна), державні діячі (Микола Барабуля, Анатолій Ревенко, Тетяна Колесникова), журналісти (Броніслав Куманський, Валентина Левочко), художники, ветерани… І письменників ніхто із сущих кіровоградських художників не обдарував так увагою, як Любов Кир’янова.

Думаю, її підтримають численні шанувальники непересічного таланту. Любов Григорівна відзначає два ювілеї – від народження і з часу проживання в нашому місті. З 1972-го. О, ті радянські часи художнього фонду з щедрими замовленнями колгоспів-радгоспів-заводів-фабрик на виготовлення наочної агітації про рекордні соцзобов’язання, врожаї зернових та щедрість курок-несучок! Не кажучи про залізобетонні партійні лозунги до червоних парадів! Як мала реагувати на те все її творча душа? Отож. І хтозна, чи не повела б її доля, як досі, по інших містах, якби не вернувся на той час з армії молодий художник, син художника, студент театрального інституту Володя Кир’янов, якби не заглянув у художній фонд, де працював тут до служби і де тепер побачив її, Любов Магеру? Але то вже інша історія з іншими сюжетами.

Василь Бондар


Надрукувати   E-mail