Коли гортаєш сторінки більшовицьких газет краю 1920-1922 років, на очі трапляється найуживаніша фраза (у рубриках, у заголовках, у текстах) – “боротьба з бандитизмом”. Звичайно, в роки постійних змін влад (царська, більшовицька, українська народно-республіканська, денікінська, німецько-австрійська, гетьманська), коли в містах і селах не встигали по-справжньому сформуватись органи управління чи самоврядування, на кін суспільного життя виходили кримінальні елементи й користались безпорядками й анархією, аби творити свої чорні безбожні справи: грабунки, розбої, залякування. Однак це не має анінайменшого стосунку до тих організованих ідейно загонів озброєного українства, які ставили собі за мету визволення рідного краю від чужинців.
Життя на коні
І ще одне ім’я земляка-повстанця – Герасим Нестеренко-Орел, 135-річчя якого – на початку нинішнього березня. Нарис про нього також уже написаний (Роман Коваль “Головний отаман Холодного Яру” у книзі “Коли кулі співали”, Київ-Вінниця, “Державна картографічна фабрика”, 2006), але доля повстанця в ньому обривається роком 1922-им. І все. І темінь: куди зник, де подівся – невідомо. Випадок характерний для багатьох, кого поглинув більшовицький тюремний морок. І хоч у списку заарештованих у жовтні 1922 року в справі “Щирі” аж тричі згадується ім’я Нестеренка-Орла, та щось конкретно довідатись про нього годі.
Бо насправді Нестеренко-Орел не був тоді заарештований. Про це повідала нам справа №11666, яка зберігається нині у Державному архіві Кіровоградської області.
Справу цю розпочато на території західної Румунії фактично 22 травня 1945 року, коли вилучено й описано документи (давні, з середини 20-их років, пожовклі запрошення на вечір Тараса Шевченка, вечір пам’яті Симона Петлюри, посвідчення члена організації “Український допомоговий комітет” від 22 лютого 1923 року, фотокартки). Власне арешт санкціонований аж через два тижні, 7 червня, прокурором радянських військ Бухарестського гарнізону. Допити тривали до середини липня, трохи більше місяця, уже на березі Чорного моря – відділом контррозвідки “Смерш” Одеського військового округу. Вирок винесено 15 квітня 1946 року Особливою нарадою Міністерства внутрішніх справ СРСР – 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
М’який присуд, як на тодішні строки. Здається, цербери радянської системи не усвідомили, мовлячи їхньою термінологією, яка птиця трапила їм у руки. Чи, може, за давністю скоєного, пожаліли повстанця? Ні, сантименти і жалощі – таких слів у мові репресивного апарату радянської доби не водилось ніколи. Та й із допитів, із поставлених слідчими питань видно: про повстанську діяльність у 1917-1922 роках Герасима Нестеренка (в ті роки він носив горде ймення: “користувався репутацією – мене називали орлом”) вони знали мало: служив у Махна, служив у Петлюри…
Не буду переповідати повстанської біографії Герасима Нестеренка детально: це добре зробив Роман Коваль, використавши при цьому вітчизняні й зарубіжні джерела, переважно мемуари занесених долею у західний світ бойових побратимів, публіковані матеріали історії більшовицького руху в нашім краї, архівні окрушини уцілілих документів 80-річної давності репресивних органів. Хто зацікавиться нею – прочитає. Пробіжусь пунктирно…
Його біографія доби національно-визвольних змагань – героїчна. Позначена багатьма географічними топонімами, які згадує він і в 1945 році: народився у селі Червоновершка (нині Компаніївського району) 3 березня 1890 року, закінчив учительську семінарію 1909 року в м.Новий Буг (нині Миколаївська область), вчителював у Новій Празі (Олександрійський район) і с.Обознівка (нині Кропивницький район); у 1915 році призваний в царську армію, служив у Миколаєві в окремому підготовчому батальйоні, з якого поповнювалась школа офіцерського складу армії; весною 1916 року у складі 449 запасного стрілецького полку посланий на німецький фронт рядовим у команду зв’язку під Перемишлем (нині Польща); того ж 1916-го направлений у школу прапорщиків до Одеси, перед закінченням її скористався наказом, який дозволяв учителям кинути службу і вернутись працювати за фахом; удома став працювати в Єлисаветградській повітовій земській управі завідувачем шкільного відділу, де його й застала революція.
Про революцію Нестеренко розповідав слідчим небагато: “вороже налаштований до радвлади, саботував роботу в земській управі, а коли прислали комісара – зовсім кинув її й переховувався; у 1918 році втік у київські і херсонські ліси, де формувались банди… (термінологія смершівців – В.Б.) у с.Рівному добровільно прийшов до Махна, ненадовго, бо побачив, як махновці чинили розправи над жінками й це мені не сподобалось; на початку 1919-го вступив у петлюрівський загін, який нараховував понад 5 тисяч штиків, пробув там понад 2 роки; керував загоном до 50 осіб…”
Якби він розповів про себе те, що ми відаємо сьогодні із спогадів його побратимів та більшовицької воєнної хроніки, – розстріл йому був би забезпечений. Про те, як організовував повітовий селянський з’їзд у Єлисаветграді в грудні 1917 року, як створював осередки “Просвіти” і загони Вільного козацтва у Добровеличківці, як разом з німецьким батальйоном у березні 1918-го виганяв більшовицьке військо з Новоукраїнки, як влітку 1919 року засновував Єлисаветградсько-Олександрійський повстанський комітет із штабом у Компаніївці, як тоді ж було підняте збройне повстання проти комуни – в лавах повстанців нараховувалось близько 10 тисяч оборонців рідної землі. Звідтоді й аж до глупої осені 1922 року Нестеренко-Орел не злазив з коня, образно кажучи. Відкрита збройна боротьба з денікінцями, слащовцями, участь у Першому зимовому поході в складі військ УНР, у з’їздах партизанських загонів, коли червона влада активно пропагувала амністію, а Нестеренко-Орел відмовляв козаків, бо сподівався на допомогу Петлюри з-за кордону та організацію загального повстання по всій Україні… Але селяни втомились жити на конях та по лісах, більшовицька влада проголосила політику економічного сприяння праці біля землі, повстанці змушені були йти в підпілля… Полковнику Герасиму Нестеренку випала доля бути останнім командувачем Холодноярської округи: у 1921-22 роках він оперував, створюючи повстанські осередки по селах Уманщини, Звенигородщини, Чигиринщини, Олександрійщини, Єлисаветградщини, Первомайщини, навіть на лівий берег Дніпра часом перебирався. За ним полювали чекісти, його прізвищем і отаманським іменем рясніють таємні документи більшовицьких спецслужб, але він був невловимий. І зник восени 1922 року несподівано, хоча слава про його з’яви ходила в межиріччі Бугу й Дніпра ще довго.
Відмовився бути сексотом сигуранци
“Коли петлюрівські загони пішли на територію Польщі, я переховувався, а восени 1922-го з кількома бійцями (Степан Дибенко із Єлисаветградського повіту, українець Бурлака, Семен Коханенко – арештований органами “Смерш”) перейшов кордон у Румунію північніше Кишинева…” – так лаконічно й завуальовано відповів на допиті у червні 1945 року Герасим Нестеренко про початок нового життя: мирного і за кордоном. Можна тільки уявити собі, що творилось у його душі, коли він покидав рідну землю. Звичайно, сподівався на швидке повернення, адже не переставав вірити, що українська еміграція збереться з силами й розпочне визволення України від більшовицької окупації. Будучи інтернований румунською владою в політичному таборі “Орадно-маре” – Трансільванія, неподалік кордону Чехословаччини-Угорщини, він при першій же нагоді добирається в Бухарест, знаходить організоване українство, Допомоговий Комітет, що постав тут на місці військової місії УНР, стає членом комітету, знайомиться з відомими діячами українського руху в цій країні, зокрема головою УДК професором Мацієвичем (згодом виїхав у Чехію), лікарем Василем Трепке, редактором газети “Український бюлетень” Дмитром Івашиним-Геродотом, полковником армії УНР Гнатом Пороховським, який після Мацієвича очолить “Український допомоговий комітет”…
(Цікавий факт: при арешті у 1945 році у Нестеренка вилучено документ на ім’я офіцера денікінської армії Філіпа Суєтіна, з яким він жив на одній квартирі, але той кудись виїхав – українець беріг цей документ, сподіваючись його повернути. Про що це говорить? Багато про що і насамперед – про людське в людині.)
У перші роки організація діяла активно: проводились конференції, випускалась газета… У кількох активну участь брав і Нестеренко. “В СРСР відбувається економічний і політичний терор, ліквідація всіх прав і нищення української культури та національних сил…” – мовилось із трибуни тих зібрань і це його не могло не хвилювати.
Однак треба було жити й виживати у незвичних умовах. Редактор газети влаштував його у парникове господарство одного французького фермера, де колишній отаман пропрацював сезон. Потім перебрався у Бесарабію, Галац, де у 1924 році працював на вагоноремонтному заводі. Згодом шукав притулку на батьківщині дружини, у Болграді – до 1926 року трудився у сільському господарстві. Тут, певно, найдужче згадував свою сім’ю – дружину Родіонову Надію Дмитрівну, вчительку, та трьох діток, двох хлопців і дівчинку, найстаршому Миколці на той час сповнилось лиш дев’ять років. Кого йому було звинувачувати, що лишив дітей напризволяще? Та й у дружининих родичів, видно, не знайшов ні співчуття, ні підтримки, бо невдовзі виїхав із Болграда, поселився у селі Фолтешти повіту Косорлуй і зійшовся з румункою Марією Селін. Земля його, селянського сина, годувала, а найбільше захоплювався пасікою і птахівництвом.
Є іще одна версія, чому він покинув Болград. Нестеренко сам про це роповідає: “У 1926 році в Болграді шеф румунської сигуранци Попеску запропонував мені працю сексотом: він шантажував мене, нібито я повісив одного громадянина і тепер не залишається нічого іншого, як збирати відомості про росіян і комуністів, котрі вороже налаштовані до Румунії. Але я категорично відмовився. Після цього мене вигнали з Болграда”.
Де б не мешкав, не поривав стосунків із “Українським допомоговим комітетом”: Бухарест із 1923 року висилав йому безплатно час від часу антирадянську літературу – українські періодичні видання з Польщі, Франції, Румунії…
Через кілька років після еміграції пробував здобути громадянство, але румуни відмовили. В Європі жити без паспорта було і незаконно, і незручно. Тому, як і всі політемігранти, погодився отримати так званий паспорт доктора Нансена, з яким жив аж до 1943 року – цей документ видавався політичним емігрантам з колишньої Росії й Туреччини від Ліги Націй: власник його мав право проживати у будь-якій країні, яка належала до Ліги… Проте коли Ліга Націй перестала існувати, в 1943 році румунська влада в емігрантів відібрала недійсні уже документи особи, а взамін нічого не запропонувала… Нестеренко знову став людиною без громадянства.
Другу світову війну за свідченням Нестеренка він перебув у Румунії. Навіть як неблагонадійний арештовувався румунською владою: із червня по вересень 1941 року в таборі міста Тергу-Жіу на кордоні з Югославією працював на будівництві залізниці. Вернувшись у Фолтешти, займався бджолярством.
У справі є, правда, натяк одного із свідків села Червоновершка, однокласника, нібито рідний брат Герасимів, Іван, казав йому, що Нестеренко приїздив під час війни у Кіровоград. Ніким більше той факт не підтверджується, оскільки й Іван, який служив на початку війни у Червоній армії, у 1941 році під Дніпропетровськом разом з іншими сорока вояками потрапив у німецький полон, приїжджав у Червоновершку, а при наступі радянських військ евакуювався з німцями на захід.
Так само шукав порятунку й Герасим, коли радянські війська підступили до кордонів Румунії у 1944 році. Боявся арешту? Звичайна реакція. Через двадцять років. “Перед війною, у 1941 році, Пороховський кликав мене як члена УДК в Бухарест працювати на політичній арені проти Радянського Союзу, але я відмовився”. Неправдоподібно? Ще й як правдоподібно. Хіба не так само вчинив сотник УНР Євген Маланюк, коли після рушення похідних колон ОУН на схід полковник Андрій Мельник покликав поета телефоном: “Пане сотнику, Ваше місце в Києві” і Маланюк відмовився – хіба не так само? Адже одна справа – іти із власним військом, а інша – з чужинцями… Та й уже раз йому, отаману Орлу, доводилось воювати поряд з німцями: у 1918-ому, під Новоукраїнкою…
Він таки небезпідставно уникав радянської розвідки, евакуювавшись разом із сім’єю і пасікою в глиб Румунії – у село Удени повіту Влашка, а восени 1944-го перебрався поближче до Чорного моря, в повіт Констанца… Тут його через пів року знайде “Смерш”, справу розпочне слідчий інспекції союзної контрольної комісії в Румунії старший лейтенант Дубунін, аби невдовзі передати її відділу контррозвідки “Смерш” Одеського військового округу.
Ось і все, що могла повідати нам тоненька справа Герасима Онуфрійовича Нестеренка про його трагічні роки на чужині. Могла б розказати й більше. Бо в справі є таке зізнання арештованого: “В Румунії я вів щоденник, але нікому записи не показував”.
Епілог?
Епілога, на жаль, нема іще. Відомий лиш присуд – десять років неволі. А далі – знову безвість. Навіть найменшого натяку – де, в якому таборі відбував покарання; чи дожив до весни 1953-го? Хочеться, аби й на ці питання знайшлися відповіді.
Плекаймо образ українського повстанця. Він не здобув державної незалежності за життя, але однозначно наближав нам серпень 1991-го. В десятках справ реабілітованих нашої області (і в сусідніх – Черкащина, Миколаївщина, Одещина) згадується ім’я Герасима Нестеренка-Орла. За ним ішли сотні, тисячі відважних – боронити свою землю. Сьогодні їхні прізвища із колишніх кримінальних справ переходять у книги, у фільми, на монументи. Слава героям!
А насамкінець кілька слів про родину Нестеренків із Червоновершки. За справою ДАКО, звичайно. Адже більше нікого спитати: іще у червні 1945 року голова Федосіївської і Червоноверської сільради Штундер Григорій Якович, 1902 р.н., на запитання слідчих відповів: “З родичів Герасима Нестеренка у селі ніхто не проживає, у 1926 році всі родичі зникли в невідомих напрямках”. Був рід – і немає. І рід чималенький.
Батько Онуфрій Никифорович помер у 1918 році, мати Олександра – прочерк… Про брата Івана сказано вище. Брат Андрій служив у війську Української Народної Республіки, розстріляний чекістами у 1919 році. Брат Василь, який переховував братів Герасима й Андрія, теж заарештований ВЧК, помер в ув’язненні. Іще були дві сестри – Наталя і Юлія. Дружина Надія Дмитрівна Нестеренко-Родіонова, 1891 року народження, проживала у селі Новостанкувате (нині Добровеличківський район), згодом вчителювала у Комишуватому (швидше всього у нинішній Компаніївці, а може, в Новоукраїнському районі). Трьох дітей мали Нестеренки Герасим і Надія: Микола 1917 року, Борис 1919-го і Галина 1921-го. Нащадки, обізвіться! Уже ж можна. Ваш дід чи прадід Нестеренко Герасим Онуфрійович реабілітований 29 червня 1989 року Кіровоградською обласною прокуратурою. Український повстанець за свободу й незалежність свого народу, якому цей народ дав символічне і горде імення – орел.