Не стало – дуже точно сказано, бо за тиждень до цього фатального дня він зустрічався з друзями і ні на що не скаржився. Взагалі в характері цього чоловіка було типовим: не скаржитися на здоров’я. Як цілитель він усвідомлював своє призначення і свій настрій, який передавав хворим. З усмішкою і теплим словом.
Я давно знав цього симпатичного чоловіка, бо часто бачив його то на літературних презентаціях чи філармонійних концертах, у театрі чи й на демократичних мітингах. Але не було приводу заприязнитись. Аж торік, на початку осені, коли мене вкотре шарахнуло в попереку та крижах, і я вже випробував традиційну медицину (крапельниці і компреси та вигрівання), народну також (п’явочок два тижні годував своєю застояною крівцею), і коли дві сотні метрів подолати мені ставало проблемою, телефон мануального терапевта підказала поетеса Наталя Бідненко. Домовились про зустріч, я ледве піднявся сходами на другий поверх до його квартири-кабінету: відчиняючи двері, мені всміхнувся той знайомий чоловік, якого я бачив не раз – знав і не знав. На сьомому десятку я вперше обстежувався мануальним терапевтом. З першого слова пройнявся довірою до нього. А були це слова такі: «Вам лікували поперек і крижі, а всі ваші болячки ховаються у шийних хребцях. Попробуємо їх звідти прогнати…». Він ломав мене своїми пластичними руками хвилин сорок, аж я зойкав і кевкав. Грошей від мене не взяв. «Хіба книгу Вашу з автографом». По сходах на перший поверх я вже спускався-збігав як десятирічний хлопчак. І досі.
І скільки потому ми бачились, Валерій Дементійович не забував перепитувати: «Як самопочуття?». «Брикаю» – стандартно відповідав я й отримував у подарунок його щирий усміх. Востаннє це було на День Незалежності, коли ми поруч у колоні вишиванок ішли від Ангела-охоронця до площі Героїв Майдану, а потім кавували у «Сімейних традиціях».
Народжений в останній воєнний рік у місті на Інгулі, він все життя мешкав у батьківській квартирі, відлучаючись хіба для здобуття вищої технічної освіти в Одесу чи на стажування у Київ і за кордон. Мануальним терапевтом він став у 90-их, навчався в багатьох класних спеців, лікував народних депутатів і продавців, поетів і священників… За тиждень не стало: кашель, знемога, covid, інсульт, параліч, кома останні три дні – «стан стабільно важкий»... І – вічність.
Цілителі рятують багатьох, окрім себе.
Земля пухом, Валерію Дементійовичу!
Василь Бондар
Він був справжнім майстром остеопатіі та знавцем людської природи, мудрим, чуйним наставником з винятковим життєвим ентузіазмом, цікавістю до всього нового й тонким почуттям гумору.
Дементійовичу, твоїх порад, твоїх знань, твоіх слів, Тебе буде не вистачати. Завжди лишатимешся прикладом для мене.
Андрій Фоменко