У цьому переконана волонтерка Тетяна Бородіна.
– Тетяно, нині ти волонтерка громадської організації «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького». Вона існує з перших днів війни (2014 р.) Пам’ятаю, колись біля пам’ятника Богдану стояв великий намет, де ви збирали допомогу, щоб підтримати хлопців та дівчат, які захищали Україну під час антитерористичної операції. Сьогодні ваша організація знову активно співпрацює з військовими, підтримує переселенців і людей, яких в цей страшний час спіткало лихо.
У чому, на твою думку, сенс волонтерської діяльності? Чим ваша організація займаєтеся сьогодні?
– Сенс волонтерської діяльності в тому, щоб люди не відчували себе самотніми, покинутими. Адже й виникає вона саме там, де потрібна комусь допомога. Тому і з’являються волонтерські організації. Кожна займається своїм напрямком, іноді комунікуючи між собою. Адже допомога ніде не буває зайвою. Одні допомагають військовим (саме це основний напрямок роботи нашої організації). Інші – переселенцям. Ще інші займаються захистом і порятунком тварин. Хтось опікується людьми, які потрапили в складні життєві ситуації й потребують якоїсь допомоги... Тобто, напрямків волонтерської задіяності існує багато. Навіть у успішних, економічно розвинених країнах потреба у волонтерстві не зникає. Що вже говорити про нашу багатостраждальну країну... Наша громадська організація «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького» свій основний акцент робить саме на допомозі військовим. Адже відомий вислів про те, що, хто не годує свою армію, буде годувати чужу. В наш час він актуальний, як ніколи. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну через руки наших дівчат та хлопців пройшли тонни продуктів, одягу, взуття, різної військової амуніції. Перерахувати кількісний склад допомоги неможливо та й чи потрібно? За підрахунками можна буде звернутися до тих, хто її обліковує, після війни. А в тому, що Україна переможе, ніхто не має ні найменшого сумніву. Інакше для чого всі зусилля, всі ті колосальні жертви, які понесла країна за ці роки? Ми спрямовані саме на Перемогу і на подальшу розбудову та процвітання нашої Батьківщини.
– Напевне, усі колежанки по громадській організації давно стали твоєю родиною?
– Що стосується людей, задіяних у справу волонтерства, з якими пліч-о-пліч працюємо ось уже дев'ять років, то їх дуже багато. І це все чудові небайдужі люди, які витрачають багато своїх нервів, сил, емоцій, часу, здоров'я... У нас із чоловіком велика родина. Тому я з прихильністю ставлюся до поняття родинності та однодумства. Ті, з ким займаємось однією справою, це однодумці, люди, з якими на одній хвилі і з якими дихаєш одним повітрям. Вони дуже різні. Кожен зі своїм характером, своїм баченням життя. І щастя в тому, що ти знаходиш таких людей і далі йдеш з ними по життю. Це як майданівці, яких назавжди з'єднала одна справа і які довели всьому світу, що, маючи величезний потенціал віри та розуміння того, що слід зробити, можна невеликою кількістю, а головне, якістю, перемогти величезну державну структуру.
– Чи була ти готова до повномаштабного вторгнення росії в Україну? Як сприйняла початок війни?
– Що стосується можливості нападу росії на нашу країну, то, звичайно ж, я жила не в пустелі. Все чула й бачила. Допускала, що таке можливо. Але відганяла від себе такі думки. Адже кожна людина хоче для своїх рідних всього доброго і хорошого. А війна по своїй суті не вписується в цю картину. На жаль... 24-го лютого о 6.15 ранку задзвенів телефон. Це був син, який сказав, щоб не панікувала... Зрозуміло, що моя реакція була протилежною. Бо ж одразу збагнула, що сталося непоправне, жахливе для нас всіх. Пам'ятаю, що не могла зібратися з думками, хапалася одразу за все і ні за що... В голові, в думках був хаос. Почала збирати тривожну валізку. Потім залишила це заняття та сказала чоловіку, що потрібно запастись водою (чомусь це найперше спало на думку). А сама почала зідзвонюватися з рідними і знайомими... Потім до нас прийшли діти зі своїми родинами і ми думали, що слід робити далі. Одне я сказала точно, що з міста нікуди не поїду, буду працювати тут.
– Чи були в твоїй сьогоднішній роботі випадки, які тебе вразили?
– Випадків, які вражають, завжди вистачає. Ось один із останніх. Дітки із «Дошкільнятка» під час новорічних свят наколядували немаленьку суму коштів. І керівниця цього закладу пані Ірина за згодою батьків передала цю суму нам як волонтерську допомогу на рації для однієї із наших бригад. Якраз тоді на прохання наших захисників я збирала кошти на ці потрібні для них прилади. Про цей вияв турботи від маленьких українців, звичайно ж, я розповіла хлопцям, для яких проводився збір. Вони були вражені і розчулені. І щоб хоч якось віддячити діткам, передали їм наш прапор, на якому поставили підписи з побажаннями та свою подяку. Пані Ірина почепила цей прапор у своєму закладі. Й одного разу побачила, що біля нього стоїть і плаче жінка. Як з'ясувалося, вона впізнала на прапорі слова і підпис свого чоловіка, який тривалий час не виходив на зв'язок (а з ним там тоді було ой, як нелегко). Жінка запитала, як давно для діток був переданий цей дарунок. А почувши відповідь, зрозуміла, що з чоловіком все добре. Ось такі історії виникають іноді в нашому житті. Хочу, щоб їх, отаких хороших, було побільше. Щоб якомога швидше наші славетні ЗСУ здобули Перемогу, одну на всіх! І щоб батьки повернулися до своїх діток живими і неушкодженими! Слава Україні і Слава нашим Героям!
– Навіки Слава!
Запитувала Ольга Кизименко