Нещодавно літературно-меморіальний музей І. К. Карпенка-Карого міста Кропивницького відзначив 25-річний ювілей. Одним із цікавих напрямків його популяризації може бути дослідження історії самого будинку та садиби, зокрема, через спогади відомих людей, які тут перебували у різні часи.
Серед таких – Софія Федорівна Русова, уроджена Ліндфорс, українська просвітителька, педагог, прозаїк, літературознавець, громадська діячка, одна з піонерок українського жіночого руху. Народилася 1856 року у селі Олешня на Чернігівщині. Її батько полковник шведського походження Федір Ліндфорс, мати – француженка Ганна Жерве. Софія – дочка генерал-губернатора Омська. Родина перебралася на Чернігівщину із Сибіру, аби врятувати старших дітей від туберкульозу, мовою спілкування у родині була французька. Погодьтеся, так часто трапляється з видатними людьми, що геніальне – на межі національностей. Батьки Софії Русової були відомими лібералами, демократами й меценатами – в Олешні збудували церкву, добротну школу, опікувалися життям місцевих мешканців.
Софія Федорівна прожила дуже насичене й складне життя, неодноразово бувала і в наших краях разом зі своїм чоловіком Олександром Русовим, який працював над статистичним описом Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. У Єлисаветраді вони тісно спілкувалась із багатьма відомими діячами українського просвітництва.
Педагогічній спільноті України відомі роботи Софії Русової у галузі дошкільної освіти й виховання, але загалом про цю неймовірну жінку – істинну українку за світоглядом і вчинками ми знаємо мало… Найповніша картина її життя постає у книзі «Русова Софія. Мемуари. Щоденник», яка була видана у 2004 році. Вперше в Україні були надруковані спомини видатної української громадської діячки, яка здійснила неоціненний внесок у розвиток національної освіти нашого народу.
І завдячуємо появі видання, перш за все, українському історику, професору Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиру Сергійчуку, який досліджує та популяризує внесок українців у розвиток світової науки й культури. До речі, у листопаді 2002 року під час проведення у Кіровограді київським товариством «Знання» курсів з українознавства, серед провідних науковців, з якими пощастило нам поспілкуватись, був і Володимир Сергійчук. Багато хто це пам’ятає, адже мали можливість тоді прослухати його лекції та отримати бібліотечку українознавчої літератури. Саме він став редактором видання щоденників Русової та автором передмови.
У складні часи творення української державності початку ХХ століття життя Софії Федорівни було пов’язане з постійними переїздами, неодноразово вона бувала і в Єлисаветграді. Пропонуємо уривки із цього унікального видання: послухаємо саму Софію Федорівну, її голос історії…
- * «…Тим часом наші статистики виїхали з Одеси на опис Єлисаветградського повіту, і всі розквартирувалися в самому таки Єлисаветграді. Це було тоді одно з найкультурніших міст на Херсонщині, там була гарна реальна школа, кавалерійська юнкерська школа, там жив наш відомий артільник Микола Левицький, що один з перших зрозумів значення кооперативного принципу і з захопленням та великим успіхом засновував з людьми. ріжні виробничі артілі. Як з кожного новатора, з нього сміялися, висміювали його палкі промови, але життя показало всю правду його піонерства».
- «…Але на тлі культурного розвитку народжувалась нова українська сила – український театр. Маленька купка справжніх великих артистів – Марія Заньковецька, Микола Садовський та Марко Кропивницький розпочали свої вистави, спочатку як аматори, але промінням свого таланту відразу осяяли сцену київського театру: це був наче перший дзвін, що в темряві придушеної національної свідомості кликав до пробудження»
- «…Жив у Єлисаветі ще один видатний українець, лікар Михалевич, демократ чистої води, євангельської моралі у стосунках з людьми. Довго його українська діяльність ховалась за його великою обережністю; місцева поліція дуже шанувала його і як людину, і як найкращого лікаря в місті, і теж дивилась крізь пальці на його українські симпатії, на близькі стосунки з селянами околишніх сіл. Але з’явився новий жандармський полковник, і Михалевича арештовано. Ціле місто було страшенно цим схвильовано, баби з сіл приносили у тюрму своєму лікареві молоко, садовину тощо і плакали на тюремному дворі, що немає тепер кому лікувати їхніх дітей. Така популярність дуже не подобалась начальству, і лікаря скоро заслали на Сибір».
- «…Оселилися ми в хаті старого Тобілевича, батька славетних артистів. Хата стояла на кінці міста за цвинтарем в густому повному всяких овочів саду. Дід жив зі старшим сином Іваном і його дітьми – дівчинкою Галочкою та двома хлопцями. Іван Тобілевич служив секретарем у місцевій поліції, але не мав нічого спільного з тим звичайним типом поліцейського урядовця, до якого ми звикли. Веселої вдачі, цікавився всякими культурними справами, любив музику. З захопленням говорив про театр та про своїх братів-артистів. Його хата була осередком культурного життя міста. Ми відразу якось сприятелювалися з цим талановитим високо натхненним (ентузіастом?) «секретарем Єлисаветської поліції». Жінка його на той час десь лікувалась від туберкульозу. Дід Тобілевич полюбив дуже мою Любу, а я їхню Галю. Й усім дітям було дуже добре в цьому затишному куточку, трохи віддаленому від міста».
- «…Тут ми познайомились з одною дуже цікавою особою: євреєм Гордіним, відомим на Херсонщині пропагатором нової віри – сполучення християнства з іудейством… Скоро він запросив мене взяти участь у концерті на користь його гуртка. Великі плакати з моїм прізвищем скоро були розклеєні всюди у місті, вже ми зробили одну репетицію. Але в самому концерті не довелось нам взяти участь. За день до концерту перед обідом прибігає додому дуже схвильований пан Іван. «Ой лихо, – каже моєму чоловікові, – Соф.Фед. поліція шукає, а коли я сказав, що ви у мене живете, на мене накинулись, як це я не дав знати ані в поліцію, ані до Жандармського Управління, що така політична «піднадзорна» живе в Єлисаветі.
- От бачите, – каже Ол. Ол., – хіба ж я вам не казав, що моя жінка піднадзовна. І треба про її перебування в місті повідомляти начальство, а Ви тоді ще сміялись та казали: «Я сам начальство! Авжеж начальство, я ж секретар поліції, коли я знаю, хто в мене живе, то чого ж більше, адже ж не втече від мене Соф.Фед.» Зараз після цієї розмови прийшов околоточний і дав мені прочитати наказ жандармського полковника, який вимагав, щоб я за 24 години виїхала з Єлисавету, бо «це місто на стані особливої охорони. І в ньому не можуть жити політичні, що знаходяться під гласним поліційним доглядом».
- «…Коли приїхали до Єлисавету всі статистики, то склався цілий український гурток – Русов, Волошин, Грабенко, Василевський Теофан. Їх товариські сходини в справах статистичних праць здались дуже підозрілими жандармам. Найшовся якийсь регістратор, як то кажуть, молодий та ранній, що набалакав чогось про цих людей, і ось одного прекрасного вечора всі вони були арештовані з пишним обвинуваченням в «малороссийських притиправительственных выступлениях» (?!). Але бракувало будь-яких доказів, то за кілька день усіх випустили…»
- «…Одного разу, коли в Херсоні була на гастролях трупа Кропивницького, до мене двома шаландами приїхала дорога М.К.Заньковецька, Садовський, Саксаганський та їхня мила сестра з чоловіком. Всі ми згадували їхнього брата Тобілевича, якого нам усім так бракувало. А його після мого від’їзду взято під «гласний надзор» і вислано з Єлисавету аж у Новочеркаськ за те, що не повідомив начальство, що в його хаті живе така шкідлива революціонерка, як я. Дуже ми журились з Ол. Ол., що живучи в хаті Тобілевича, я на нього накликала таку недолю. Але ми вже мали відомості, що і на самітному засланні Іван Тобілевич не втратив своєї творчої вдачі і дав їй конкретну реалізацію, почавши писати свої безсмертні драми, а М.Заньковецька вже готувалась виступати в його першому творі – «Бондарівна».
Таким чином, у своїх спогадах Софія Федорівна Русова підтверджує той факт, що саме її перебування у сім’ї Тобілевичів у Єлисаветграді стало причиною заслання Івана Карповича до Новочеркаська, де він розпочав свою творчу працю як драматург.
На сьогодні на території садиби Тобілевичів – літературно-меморіальний музей І. К. Карпенка-Карого, відкритий 24 вересня 1995 року з нагоди 150-річного ювілею знаного українського драматурга, корифея українського професійного театру І.К.Карпенка-Карого (Тобілевича). У цьому будинку він мешкав з 1872 по 1883 рік.
На сайті музею розміщена фотокопія графічної роботи М. Добролежі «Будинок Тобілевичів на вул. Знаменській, 13 в Єлисаветграді». Садиба Тобілевичів пам'ятає імена відомих діячів культури 2-ї пол. ХІХ ст.: Миколи Лисенка, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Миколи Аркаса, Марії Заньковецької, Михайла Старицького, Петра Ніщинського та багатьох представників інтелектуальної еліти тих часів.
2013 року фахівці Чернігівського історичного музею імені В. Тарновського створили історико-меморіальний музей Софії Русової у селі Олешня, що на Чернігівщині, це поки що перший музей видатної української громадської діячки в Україні. Експозиція, розмістилася у будиночку на території садиби Ліндфорсів, де народилася видатна землячка.
Окремі розділи меморіального музею присвячені її родині – батькам, брату та сестрам, дітям, друзям, розповідають про педагогічну діяльність як в Україні, так і на еміграції. Окрасою експозиції є меморіальні речі Софії Федорівни, передані її нащадками. Знайшлося в музеї місце й розвиткові гончарних традицій села Олешня та майстерні, створеній колись Ліндфорсами.
Тож, цікавим може бути творчо-діалогічний майданчик цих двох меморіальних музеїв у контексті вироблення новітнього інтелектуального продукту: наука-культура-освіта-туризм! Адже туристи найбільше цінують автентичність середовища, тому взаємні презентаційні проєкти можуть викликати у цільових категорій неабиякий інтерес як у нашій країні, так і в Європі, адже Софія Русова там тривалий час жила, просуваючи український інтерес на світовому рівні!
Лариса Гайда