Нещодавно мої учителі-курсанти принесли мені аркуш паперу, на якому з обох сторін був надрукований якийсь поділений на строфи текст: чи то поема, чи дуже довгий вірш.
– Це в церквах після літургії співають, а нам у маршрутці дали, – пояснили вчительки.
Беру. Читаю. Вже сама назва опусу спантеличує: «Гимн славянского народа Святой Руси». Далі ще цікавіше (цитую, зберігаючи стиль і пунктуацію):
Вставай страна огромная,
Святая Русь вставай!
В борьбу против безбожия
За свет Христов вставай!
Пусть сила православная,
Восстанет как волна,
Идет война духовная,
Священная война.
Все люди православные,
Кто Бога не предал,
За будущеее Родины,
За свет Христов вставай.
Дадим отпор мучителям,
Предателям страны,
Насильникам, растлителям,
Врагам Святой Руси.
Пусть сила православная… (і так далі на двох сторінках)
Одразу й второпати не можу, про що йде мова…
Звісно, нашу «Родіну» – Україну, себто, яка, ще Руссю будучи, у ХІ-ХІІ століттях, почала християнізувати північно-східні (Заліські) угро-фінські землі, а в ХУІІ-ХУІІІ століттях християнізувала Зауралля, Сибір, Камчатку, – для пафосу й урочистості стилю можна назвати й Святою Руссю, адже саме з неї світло віри Христової було принесене в ті неслов’янські, язичницькі землі.
Не зрозуміло, одначе, який із слов’янських народів, чиї представники живуть нині в цій Святій Русі – Україні, має на увазі автор цього гімну?
Болгарський? Білоруський? Чеський? Польський? Український? Сербський? Чи це всі вони об’єднані автором в одну збірну назву – «славянский народ»?
Але знову не зрозуміло, з якої причини й проти кого цей «збірний» слов’янський народ має «вставать за будуще Родини» і «жизнь Руси» чи за «свет Христов»? З ким це у нас, православних, «идет война духовная, священная война», на яку має вставати «страна огромная»? До речі, країна наша, хоч, за європейськими мірками, й досить-таки величенька, але аж ніяк не «огромная»… Тут у гімнотворців якась «нестиковочка» виходить, як і з закликами до православних вставати «за жизнь» і «будуще Родини».
Як на мій погляд, нині «жизни» нашої Батьківщини (чи, пафосно висловлюючись, Святої Русі) і її «будущему» лише одна, і при тім «істинно православна» (як вона називає сама себе) країна, з якою власне і йде війна, але далеко не «духовная», а сама справжня реально-матеріальна: зі стріляниною із російських «Градів» та «Ураганів», зі смертями, кровопролиттям, розрухою й усіма іншими, цілком матеріальними наслідками.
Й у війні цій, розв’язаній православним агресором, за свою Батьківщину і її майбутнє встали не тільки «люди православные», а і євреї (навіть найортодоксальніші хасиди, з деяким із яких я знайома особисто), і католики, і мусульмани, і люди інших віросповідань, бо всі вони – громадяни України, і ця, пафосно говорячи, Святая Русь є Батьківщиною для них, їхніх дітей і внуків.
І якось ніколи не чула я, щоб хтось у ісламістів, іудеїв, лютеран чи католиків закликав до боротьби проти Русі-України чи проти православної, або й будь-якої іншої віри.
Тому абсолютно злочинно й протизаконно називати всіх громадян неправославного віросповідання «врагами Святой Руси», «предателями страны», «насильниками» й «растлителями» та «кагалом безбожной нечисти», як це роблять мракобіси-гімнотворці, та закликати православних слов’ян до «священної війни» проти них.
В українському законодавстві це зветься розпалюванням міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі, й повинно каратись найсуворішим чином.
Чому наша славна СБУ не реагувала на виспівування в церквах та поширення в електричках і маршрутках таких «гімнів» – особисто мені не зрозуміло.
Але розгляньмо цей гімноподібний «шедевр» далі. Тут намішано такої каші-шаламаші, яку мені доводилось зустрічати в писаннях лише однієї, добре відомої людини, яка теж постійно «вболіває» за «Святую Русь», але прикладає цю назву до держави, яка лише в ХІІ ст. утворилася в угро-фінській землі й від часу свого утворення тільки те й робила, що ворогувала з Руссю православною, прагнучи знищити або поглинути її. Саме це, та ще майже повне співпадіння мислення і фразеології спонукає мене до думки: а чи не саме ця людина є автором і оцього недолугого «гімна»?
Ну подумаймо: хіба може логічно мисляча людина в ХХІ столітті в цивілізованій європейській державі писати, приміром, таке:
Владичица Небесная,
Святой Покров Руси,
У Бога милосердного
Царя нам спроси, (?)
«І чого вже не хана?» – думаю собі… Але до чого тут Святая Русь?!
А який стосунок до «нашей Родини» – Святой Руси, як і взагалі до православ’я має Московський князь Димитрий Донской, з яким «под знаменем Ісусовым» «люди православные» мають «побеждать» «кагал безбожной нечести»?
Якби гімнотворці хоч щось читали, крім імперських міфів, то вони б знали, що до «Святой Руси» Московський князь не міг мати жодного стосунку, бо, по-перше, Русь була тоді складовою частиною Великого Литовсько-Руського князівства – чи не найбільшої тоді ( у ХІV ст.) європейської держави, яка охоплювала територію України, Білорусі та Литви з князівством Жемойським. Відомо, що князь цієї держави, славний Ольгерд, кілька разів ходив походом на Москву приборкувати того Дмитрія, що хотів віджати у Ольгердового шуряка Михайла Тверського багате Тверське князівство. Польський історик Длугош пише, що у 1373 році руський князь увійшов з військом у Кремль, вручив Дмитрію червоне яєчко (Пасха якраз була) й, поставивши списом відмітину на стіні княжої палати «для пам’яті», змусив його підписати договір, за яким Дмитрій зобов’язувався не зазіхати на Твер.
Збрехав, ясна річ, князь Московський – порушив договір!
У 1375 р., коли Ольгерд був уже недужий (помер у 1377 р.), захланний московит знову пішов на Твер. «Все Михайлови области были разгромлены», – пише М.М.Карамзін, – города взяты, люди истреблены или отведены в плен, скот истреблен, поля потоптаны, ни церкви, ни монастиря не уцелело, но тверитяне мужественно умирали на стенах…»
В Житії «святого» (я його, щиро зізнаюсь, не читала), очевидно, не розповідається, як він палив церкви та монастирі. Та й про те, мабуть не сказано, що цей «святий» Російської Церкви був анафемований митрополитом Кипріяном (теж святим, до речі) й помер «під анафемою». Мабуть, саме тому він (єдиний із Суздальсько-Московських князів від ХІІІ до ХУІ ст) не був останні миті життя посвячений у схиму. (Всі інші – від Олександра Невського починаючи, – пішли до Бога «схимниками». Наче Бог не знає, хто є хто, і Його можна обманути формальним обрядом…)
Та й Куликовська битва до Святої Русі такий має стосунок, як я, приміром, до польотів на Місяць чи до обрання вождя племені Мумбу-Юмбу в африканських джунглях. По-перше, тому, що Литовсько-Руське князівство й Московія були різними й далеко не дружніми державами, хоч сини покійного Ольгерда – Андрій Полоцький і Дмитро (Боброк) Брянський — зі своїми дружинами й брали участь у Куликовській битві, допомігши Московському князю розгромити Мамая. Кінець битві поклав, як усім відомо, несподіваний виступ із діброви засадного полку воєводи Боброка. Не відомо, проте, майже нікому, що той Боброк – це руський князь. Син покійного Ольгерда – князя Великого Литовсько-Руського князівства.
По-друге, на час Куликовської битви (1380 р.) всі руські (тобто українські) землі вже 18 років як не бачили жодного ханського баскака й не платили жодної данини Орді, бо отому приповідковому ігу в наших землях край був покладений у 1362 році Синьоводською битвою під проводом все того ж Ольгерда Гедиміновича.
Не мала стосунку Куликовська битва й до оборони православ’я.
По-перше, тому що православ’я в ті часи жодної оборони не потребувало. Яса Чингісхана суворо забороняла переслідування ординцями будь-якої релігії на підкорених землях. Християнству Орда особливо сприяла, бо Церква вела чіткий облік населення по парафіях, записуючи в церковні книги всі народження (хрестини) і всі смерті (відспівування), що полегшувало ординцям облік данини, яка має надходити з того чи іншого населеного пункту.
Руйнувалися Ордою лише ті міста чи монастирі, які їй чинили опір. Так із 32-х церков і монастирів, які застали монголи у 1238 році на території майбутньої Росії, знищено ними було лише дев’ять. Інші 23 здались на милість завойовників і залишились неушкодженими.
Хочу звернути увагу читачів: у країні, яка твердить, що прийняла хрещення ще від Володимира Великого у 988 році, на 1238 рік (тобто через 250 років після хрещення!) існує лише 32 місця, де людина може помолитись Богу! Понад те, на територіях пізніших Костромської, Калузької, Московської, Пензенської та ряду інших областей в дотатарський період не було жодної церкви. На Суздальщині, куди київські ченці прийшли з євангельською місією найраніше, перші дві церкви з’явилися у 1096 році. Це дані із «Полного собрания исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примичательних церквьях России». А.Ратшина – Москва, 1850 р. (Дослідження робилося за замовленням Священного Синоду).
То про яке хрещення російських земель у 988 р. може йти мова?!
Але повернемось до «оборони православ’я» Дмитрієм Донським, яке, як сказано було вище, жодної оборони не потребувало.
Про ставлення ординців до православної Церкви може свідчить те, що за перше століття «проклятого іга» в майбутніх російських землях, окрім безлічі церков, був збудований 71 монастир. Деякі з них закладалися й монголо-татарськими вельможами, серед яких було й не мало християн. Один із монгольських царевичів (Петро в хрещенні) навіть до лику святих причислений!
У ярликах, які видавали хани вищому духовенству, гарантувалася «повна свобода й недоторканість православної віри та церковного майна, звільнення церкви й духовенства від податків і будь-якої данини, право церковного суду». А в указах ханів Менгу-Теміра (1270 р.) та Узбека (1313 р.) було чітко записано, що кожен, хто буде зневажати православну віру, манастирі, церкви чи каплиці – не знайде собі прощення й буде караний смертю. Це при тім, що указ хана Узбека був виданий через рік після того як він у 1312 р. проголосив державною релігією іслам.
Таких прав і свобод, які мала Православна Церква за Орди, вона не мала ні при жодному з Московських царів чи пізніших Російських імператорів.
Для прикладу: коли хан Джанібек (наступник хана Узбека) схотів був відібрати у Церкви частину її багатств (а вони були величезні: деякі монастирі володіли сотнями сіл і десятками тисяч душ) і прилучити їх до ханської казни, він викликав митрополита Феогноста в Орду й пів року умовляв його добровільно зректися прав на певну частину церковної власності. Не в темниці чи під вартою тримав, а в пошанівку і в честі, надіючись, що митрополит врешті уступить, бо сам порушити Ясу Чингизханову чи укази попередників не смів. Справа скінчилась тим, що митрополит всучив хабаря якомусь впливовому ординському вельможі («шестьсот тогдашних рублей» – пише історик Російської Церкви), й той вельможа умовив Джанібека відпустити Феогноста на Москву, так і не домігшись уступок.
Царі Російські подібні проблеми вирішували власними указами, з якими священний Синод слухняно погоджувався. Знали-бо святителі, що православні царі з ними церемонитись не будуть, як хан-варвар з Феогностом.
Коли «просвіщенна» імператриця Катерина ІІ видала указ про конфіскацію церковних багатств, то єдиний Арсеній Мацієвич (український просвітитель Росії) виступив на захист церковних прав, за що був замурований у кам’яному мішку під іменем Андрія Брехунця, де й скінчив життя, потопаючи у власних екскрементах, з півметровими кігтями на руках і ногах, з обличчям і головою, оброслими волоссям так, що й могильники сумнівалися: звіра чи людину вони закопують.
А Катеринин присуд святителю теж Священний Синод схвалював!
Цікаво, що після утворення Київського Патріархату Московська Церква вдух канонізувала українського святителя, очевидно, щоб не дати це зробити Київській.
Бо, інакше, чому не зробила цього протягом 3-х століть, що минули з часу загибелі мученика за Святе православ’я й за Церкву Христову?!
То де ж межа облуді й лукавству? Де ж край нахабству й безсоромності, які дозволяють кликати когось на «священную войну» за таке «православіє»?
Але вернімся до Димитрия Донского, з яким «православные люди» збираються воювати проти «врагов Святой Руси» і «предателей страни».
Ще раз наголошую, що Куликовська битва, за яку прославляє Росія Дмитра Донського, ні до «Святой Русі», ні до «православ’я», ні навіть до звільнення від «іга» не мала жодного стосунку. Метою її було усунення від влади в Орді «безрідного Мамая» й розчистка шляху до трону Чингісиду Тохтамишу, бо Московські князі, нащадки Олександра Невського — побратима «на крові» Батиєвого сина Сартака, вважались родичами Чингисидів. «У монголів, — твердить російський історик Лев Гумільов, — побратимство на крові вважалось вище кровної спорідненості».
Народ московський, звісно ж, вважав, що воює проти Орди, за звільнення від непомірної данини, а коли побачив, що, розбивши Мамая, їхній князь радо приймає й обдаровує ординських послів від Тохтамиша і все так же дере данину з «переможців», на користь «переможених», — підняв бунт проти князя.
Князь-герой, за звичаєм усіх московських князів, хутенько вночі дременув у Кострому й сидів там, доки не прийшов Тохтамиш і не розправився зі збунтованою Москвою. А повернувшись, не помчав доганяти Тохтамиша, щоб помститись за вщент спалену Москву чи відбити полон, а кинувся донищувати те, що Тохтамиш недонищив. До речі, Московія після тієї прославленої Куликовської битви ще півтора століття сиділа під ігом, і пальцем не поворушивши, щоб звільнитися від нього. Навпаки, всі наступники Донського героя, як, до речі, й попередники, постійно закликали ординське військо на поміч у завоювання чужих князівств, що в російській історії називається «собіранієм зємєль», щоправда, ніким не розгублених.
Недарма ж у М.М.Карамзіна, названого О. Пушкіним «певцом величия российского», читаємо: «Своим величием Москва в первую очередь об’язана Орде» (М. М. Карамзин «История государства Российского», т.У, гл.ІУ).
Отож, для боротьби «славянского народа» за «Святую Русь» і «веру православную» гімнописці вибрали явно не того героя, хоч, як направду, то в російській історіє й вибирати на цю роль особливо немає з кого.
Є ще один святий герой – Олександр Невський, який кілька разів приводив ординське військо на свої рідні землі: у 1252 р. – на Суздальщину, на свого рідного брата Андрія, який, сидячи на Суздальському великокняжому столі, не хотів миритись з завойовниками-ординцями; а в 1257 р і 1259 р., вже сівши на братовому столі у Суздалі, – на вільний, не завойований Ордою Новгород, щоб обкласти його жителів ординською даниною. У 1257 р. це йому не вдалося, бо новгородці порозбігалися по нетрях. Залишились лише багаті бояри та купці, які свої статки не могли кинути, то розлючений герой «оних сам казни без милосердия, иному коси урезаша, а иному очи виимаша», – розповідає літопис. У 1259 році, після цих «геройських» екзекуцій, справа пішла краще, й вільний (православний, до речі, охрещений, на відміну від Суздальщини чи Московії, ще за Володмира Великого), Новгород на 300 років був відданий у ординське рабство.
На роль символічного провідника в боротьбі за Святу Русь та віру православну якнайкраще б згодився хтось із українських героїв типу Сагайдачного, Байди Вишневецького, Костянтина Острозького, Дорошенка чи й самого Хмельницького… Але ж гімнописці, бідні, історії не знають. Їм «шаламашу» з імперських казочок споживати значно легше: ні розжовувати, ні думати, ні висновки робити не треба.
Ото все, що перемелене і з брехнею перемішане, потрапило в рот, — те й лиґнув! А тоді ще й гімном «людей православних», «народ славянский» ощасливив! І вже — нібито й розумний чоловік… І тішиться: «От – я! І гавкнув – і ніхто по писку не дасть! Бо я ж – «нічого такого!... Я – за «вєру православную» і «против врагов родини». А де моя Родіна, і кого я вважаю її врагами – це «истинно православные» і самі зрозуміють – їм за роки «духовної війни за истинное православие і русский мір» все в голови вбили накрепко.
Оце, мабуть, найгидкіше: оце слизьке боягузтво, поєднане з нахабненькою зарозумілістю підлості.
Це – як шолудивий пес, що гавкнув із підворітні й, підібгавши хвоста, хутенько сховався в буду. А як вийде господар з дрином – буде підлесливо до землі припадати й облізлим хвостом крутити, мовляв, «і гавкав не я, і буда не моя».
Жаль тільки, що господар нашого великого обійстя до таких гавкунів-гімнописців дрина доброго до рук не бере. Сподівається, мабуть, що розум чи совість у них нарешті пробудиться…
Не пробудиться! Бо не може пробудитись те, чого одвіку не було в наявності.
Галина Могильницька,
Заслужений працівник освіти України,
письменниця