Одна із загадок, залишених нам у спадок радянською владою, — яким чином більшовикам вдалося змінити ставлення десятків мільйонів людей до репресій. Після революції багато членів партії, не кажучи вже про колишніх багатіїв, старорежимну інтелігенцію, селянство та несвідомих пролетарів, щиро і гучно обурювалися із беззаконь, що чинилися в чекістських кабінетах, а також вироків трибуналів, які базувалися не на законах, а на революційній правосвідомості. І раптом за кілька років це обурення стало сходити нанівець. Більше того, уже в другій половині 1920-х чимала частина населення країни почала гаряче схвалювати тверду лінію партії, прокуратури і суду на викорінювання ворогів нового ладу.
Розгадка цього феномену, здавалося б, проста: страх примушував ідейних супротивників більшовицької влади тримати язика за зубами, а радянська пропаганда безупинно вимивала з мізків думки, які не збігалися з партійними гаслами.
Проте не завжди мітинги, збори та лекції приносили бажаний ефект. Необхідний інструмент впливу на маси знайшли у студентів-юристів: імпровізовані судові засідання, під час яких кожен студент пробував свої сили як обвинувач, захисник, суддя і, звісно, обвинувачений.
А професори під час постановочних процесів оцінювали знання тих або інших розділів права та ораторські здібності своїх учнів. У Росії подібна практика з’явилася в першій половині XIX ст., а через певний час слідом за юристами у змагання судового типу втягнулися словесники, які стали влаштовувати процеси над літературними героями. В них брали участь і лідери більшовиків.
А з 1925 року процес підготовки і показу агітсудів стали регламентувати зверху, направляючи на місця інструкції та вказівки щодо їх правильної постановки. Вищий пілотаж — варіант суду, під час якого народними засідателями були присутні в залі.
Вироку передувала керована за допомогою досвідченого і перевіреного голови суду та призвідників дискусія. А в підсумку, підштовхувані до ухвалення заздалегідь підготовленого рішення, глядачі свято вірили, що вони визначили результат засідання самі, із власної волі.
«Стратити заочно»
Єлисаветградські газети початку 1920-х років рябіли повідомленнями про подібні інсценізації. У січневих номерах газети «Известия» знаходимо кілька дописів про суди, які влаштовувала влада в місті. У номері за 6 січня під рубрикою «Хроніка» на першій сторінці була надрукована замітка «Суд над «батьком Махно»: «Днями відбудеться «суд над Махном», який влаштовує Агітпроп Упаркому. Де і коли відбудеться суд, повідомимо пізніше».
І вже через два дні газета писала, що 8 січня о п’ятій годині опівдні в приміщенні 1-го Радянського театру відбудеться публічний суд над Махном.
Також були названі артисти, які гратимуть ролі обвинувачів і захисників. На дійство обіцяли вільний вхід за посвідченнями червоноармійців та профспілковими квитками.
А вже у номері за 12 січня газета «Известия» друкує розлогий, аж на пів полоси, звіт про засідання військово-революційного трибуналу, який розглянув справу громадянина Нестора Махна.
Його звинувачували у відкритті фронту Денікіну 1919 року та сприянні тимчасовій перемозі поміщиків і капіталістів, що протягом 1920 року відмовився підкоритися владі робітників та селян, а коли наприкінці року все ж таки уклав союзний договір з Радянською владою, то не виконував його умов.
Спектакль тривав майже три години. Врешті суд визнав факти збройних виступів Махна проти Радянської влади, організацію погромів, зруйнування транспорту, сіл. Трибунал визнав «громадянина Нестора Махна відвертим ворогом робітників, який насмілився провокувати геройську боротьбу пролетаріату за світле царство комунізму, і за увесь його бандитизм та криваві злочини затаврував його пролетарською зневагою, назвав зрадником справи робітників і засудив до вищої міри покарання — розстрілу».
Вочевидь, в емоційному стані від побаченого перебував і журналіст, який писав цей звіт, бо він припустився низки помилок. Тож у наступному номері газета робила редакційні уточнення. Зокрема, повідомляла, що в дописі про суд не було вказано, що він був інсценованим, а у вироку замість «Іменем УРСР» потрібно читати «Іменем трудового народу».
12 січня в Зимовому театрі відбувся повторний суд над «батьком Махно», і знову до зали глядачі проривалися з боєм.
Страта як політичний фарс
У номері від 5 лютого 1922 року єлисаветградська газета «Красный путь» надрукувала замітку свого сількора з Устинівки під назвою «Ложная тревога». «Среди крестьян с. Устиновки и других деревень, — писав кореспондент, — распускаются провокационные слухи о том, что генерал Слащов, находящийся сейчас в России, скоро примет пост наркомвоена от тов. Троцкого. Эти слухи сильно волнуют местное население, так как им знакома «блестящая» деятельность генерала Слащова на Украине. Политработниками N-го полка, расположенного в Устиновке, принимаются все меры по разъяснению этой нелепости».
Хто розпускав ці плітки і хто вживав «усіх заходів», щоби привернути увагу громадськості до особи Якова Олександровича Слащова, одного з організаторів контрреволюції, командира корпусів, спочатку денікінської, а потім врангелівської армій, — здогадуватися не доводиться. Напевно, що цим займалися політпрацівники. Після взяття Криму більшовиками Слащов емігрував до Туреччини, а згодом, наприкінці 1921 року, повернувся в Радянську Росію, де був амністований і пішов на службу в Червону армію.
На Єлисаветградщині генерал перебував восени 1919 року. Певний час у місті Знам’янці розташовувався штаб армій Слащова та Шкуро, які посилали у міста і села Олександрійського та Єлисаветградського повітів каральні загони для розправи з населенням. У Єлисаветграді за наказом Слащова стратили командира партизанського загону А. Стратієнка та його 12 товаришів-комуністів. Тож пам’ять про Якова Олександровича у єлисаветградців була свіжою та недоброю.
«Ложные слухи» зробили свою справу, і через десять днів у приміщенні гарнізонного клубу Єлисаветграда відбувся інсценізований суд над колишнім білим генералом, організований групою журналістів, як ішлося в тексті оголошення, яке надрукував «Красный путь». Підсудному інкримінували «розстріл 61 робітника та селянина в Миколаєві, розгром Баштанської республіки і спалення села Висунського, повішання 12 робітників та селян в Єлисаветграді, звірства над робітниками в Криму та інші злочини».
Протягом чотирьох днів зал гарнізонного клубу був заповнений вщерть. До речі, подивитися суд ішли, купуючи квитки, як на справжній спектакль. А от кому був потрібен цей спектакль, стане зрозуміло зі слів захисника Слащова товариша Гусса: «Нам крові не треба. Якщо ми позбавимо життя генерала Слащова, ми цим нічого не досягнемо, бо ми судимо Слащова не як генерала, представника якоїсь армії, а просто особу, одного з колишніх ворогів, який впав на коліна у каятті і з проханням про помилування за свої гріхи. Залишивши його серед живих, ми матимемо більше користі, ніж коли позбавимо життя. Хай усі, увесь світ побачить, що робітнича червона влада перемагає ворога не тільки в бою, а й уміє прощати, коли переможений ворог приходить просити помилування».
Вердикт цього політичного фарсу, сценарій якого, безумовно, був спущений із самих революційних верхів, був такий: визнати винним і присудити до страти, але... Але враховуючи, що в Радянській Росії не може бути помсти (!), генерала Слащова життя не позбавляти, а надати йому свободу. От чого домагалися московські ідеологи.
Генерал Слащов увійшов в історію не лише як єдиний білий воєначальник, який не зазнав жодної поразки і, на відміну від Врангеля, відстояв Крим. Він став прототипом відомого літературного персонажа — генерала Хлудова, одного із головних героїв п’єси Михайла Булгакова «Біг», за якою зняли однойменний фільм. Це була своєрідна людина...
Йому вдавалося тривалий час утримувати Крим із шеститисячним загоном далеко не першосортних вояків, який було сформовано 1919 року на базі українського корпусу П. Скоропадського і який після повалення гетьманства відмовився підкорятися петлюрівцям і здійснив рейд на півострів. Була у Якова Олександровича й «фірмова зброя» — психічні атаки, відомі нам із фільму «Чапаєв», але застосовували їх не на Сході у Колчака, а в Криму у Слащова. Завдяки Слащову півострів утримували білі протягом чотирьох місяців до евакуації у Крим розбитих денікінських військ, які потім очолив Врангель. Згодом стосунки між воєначальниками зіпсувалися, і влітку 1920 року Яків Олександрович пішов у відставку й виїхав до Константинополя.
Звідти в листопаді 1921 року Слащов повернувся... до Радянської Росії. Більшовики з радістю прийняли свого вчорашнього вішателя: кілька десятків згнилих на шибеницях пролетарів були нічим порівняно з політичними дивідендами від приїзду Слащова. Так канув у Лету знаменитий білий воєначальник, але народився не менш відомий літературний герой Михайла Булгакова — генерал Хлудов.
У Червоній армії Слащов чекав на обіцяний йому корпус, але так і не дочекався. 11 січня 1929 року його застрелив Коленберг, брат пролетаря, страченого за наказом Слащова під час громадянської війни. Хоча, можливо, найбільше важила й не помста, адже це вбивство збіглося з хвилею репресій щодо офіцерів білої армії в 1920-1930-х роках...
***
1921-го й у наступні роки в місті відбулося ще кілька подібних судових спектаклів, які довго служили основною темою розмов єлисаветградців. А от анонсований органом Єлисаветградського повітвоєнкому та повіткому КП(б)У газетою «Известия» за 12 січня 1921 р. інсценований суд над Леніним «за надання американцям концесій» так і не відбувся.
Володимир Поліщук