Нещодавно в Інтернеті з’явилася інформація про те, що у славному місті Кропивницькому побачила світ книга «В пошуках голосу Марка Кропивницького». На останній сторінці зазначено, що над виданням працювала низка кропивничанок: Юлія Степаненко, Ірина Правдіна, Анна Назарець, Євгенія Шустер, Тамара Самиляк, Світлана Ушакова. Проте у вихідних даних авторка зазначена одна – Оксана Гольник, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.
Здійснила видання фірма «Імекс-ЛТД», керівниця якої Тамара Самиляк запрошує не тільки прочитати книгу, а й написати рецензії. Ну, а кому ж писати рецензію, як не мені, автору докторської дисертації, низки монографій і доброї сотні статей, присвячених вивченню життя і творчості Марка Кропивницького? Зрозуміло, що мене ця книга страшенно зацікавила. Тим більше, що я сподівався, що згадане видавництво опублікує мою книгу «Учитель корифеїв: життя Марка Кропивницького», яку у 2019 році я надрукував власним коштом (кілька десятків примірників). Але основна моя проблема, очевидно, в тому, що я мешкаю в Харкові, а не в Кропивницькому. А відтак видавництво вирішило обійтися своїми силами. Ну що ж… Нехай буде так. Головне ж добру справу зробити, правда? А чию книгу надрукували – десяте питання. Отже, постараюся бути об’єктивним.
І ось нарешті я тримаю в руках цю книгу. Дуже красива обкладинка, якісний папір, чудове технічне й художнє оформлення. Словом, видання заслуговує найвищої похвали. Грошей на все це точно не пошкодували. Водночас, готуючись до такої серйозної місії, обійшлися без рецензентів.
Працюючи над книгою, авторка пішла, здавалось би, безпрограшним шляхом, взявши за основу спогади драматурга «Автобіографія (За 65 років)», а також деякі інші його праці мемуарного характеру й окремі листи. Це і є голос Марка Кропивницького. Ідея непогана. Однак уже анотація мене насторожила. Авторка, зокрема, пише: «Давайте вслухаємося в його голос у рядках «Автобіографії…», який повідає нам про народження, розквіт і занепад Театру Корифеїв». Люди! Та ви що? Де це ви чули про занепад театру корифеїв та ще й з уст його засновника? Так, цей театр то розпадався, то знову відроджувався, але поки він існував, ніколи не було його занепаду. До того ж у «Автобіографії…» Кропивницький жодного разу не вжив словосполучення «театр корифеїв». Ця шаноблива назва з’явилася лише на початку ХХ ст. А спогади свої митець не закінчив, довівши їх лише до кінця 1881 р. (театр корифеїв, який мав офіційну назву "Товариство акторів", був заснований восени 1882 р.). Смерть обірвала його роботу над "Автобіографією...". Хоча в інших працях мемуарного характеру, деяких листах Кропивницький до певної міри висвітлює й подальші періоди свого життя.
Авторка у своїй праці аж занадто широко використовує матеріали зі згаданої «Автобіографії…». Але як використовує? Просто бере уривки (іноді понад 50 сторінок) і вставляє їх у свій текст як окремі розділи. І робиться це зазвичай без жодного аналізу й коментарів. І таких «цитат» десь 106 сторінок. Це навіть більше, ніж, власне авторського тексту разом з передмовою та сторінками технічного характеру. То, може, тоді треба було брати у співавтори самого Кропивницького? А ще чесніше: видати книгу із назвою на кшталт «Зі спогадів і епістолярної спадщини Марка Кропивницького», додавши до неї коментарі й примітки. Хоча ці коментарі й примітки слід було б готувати, мабуть, не пані Гольник (при всій повазі до колеги), а людині, яка набагато краще обізнана із життям і творчістю Марка Кропивницького. А то ж, пробачте, виходять суцільні казуси.
Ось що пані Гольник пише, наприклад, на сторінці 34: «Доля діда і батька Марка Лукича підштовхнула дослідників до думки, що рід не мав шляхетного походження, про дворянство Кропивницьких не йшлося». І тут же, спираючись на напрацювання краєзнавців, доходить висновку, що «Кропивницькі належали до шляхетного польського роду Сас» [с.36]. Я навіть не знаю, як на це реагувати. Якщо пані Гольник не було часу ознайомитися із серйозною літературою (наприклад, працями М. Грушевського), вона могла б дізнатися навіть з Інтернету, що рід Сас – це старовинний український (і не тільки) шляхетний рід і що поляки тут ні до чого. А ще краще було б уважно прочитати згадану вже книгу Анатолія Новикова (це я) «Учитель корифеїв: життя Марка Кропивницького», яка є не тільки в бібліотеках м. Кропивницького, а і в колег пані О.Гольник по кафедрі, шановних Г. Д. Клочека (він один із рецензентів праці), С. П. Михиди, О. М. Ратушняка. Ба більше, і у пані Євгенії Шустер, котра, як я зрозумів, має дотичність до книги, що аналізується. А якщо гарно пошукати, то її електронний варіант, мабуть, можна знайти і у видавництві «Імекс –ЛТД». З цієї (моєї) книги можна було б дізнатися, що шляхетний рід Марка Кропивницького своїм корінням сягає ще в ХІV ст., добу Великого князя Литовського Вітовта, що пращури драматурга мали подвійне прізвище Судимонтовичі-Кропивницькі та багато інших цікавинок. Та навіть якби авторка «В пошуках голосу Марка Кропивницького» уважніше проштудіювала той же 6-й том М. Кропивницького¸ який вона так щедро «цитує», то на с. 578 – 580 віднайшла б копію «Аттестата», з якого випливає, що «Представитель сего канцелярский І разряда Марк Лукич Кропивницкий <…> происходит из дворян…». Хоча епопея з підтвердженням дворянського статусу роду Кропивницьких до певної міри нагадує історію головного героя комедії І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля».
Що значить «після Одеси Марко Лукич задумує організувати власну трупу»? [с. 168]. Одесу Кропивницький покинув ще у грудні 1873 р., а події, котрі авторка описує у своїй шостій сильветі, стосуються осені 1882 р. Не може науковець наполягати й на тому, що 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді народився український професійний театр, оскільки в Західній Україні, у Львові, такий театр з’явився ще у 1864 році. Доречніше говорити про те, що Марко Кропивницький створив національний професійний театр на теренах підросійської України. Усе це теж потребує детальнішої розшифровки, особливо на тлі того, що у вітчизняному театрознавстві існують різні концепції щодо дати створення професійного театру в Східній Україні.
Викликає подив і назва розділу «Тріумф і занепад українського театру…» [с. 168]. Це, як казав Гоголів Манілов, для красоты cлога? Адже величезний театральний колектив, який користувався неабияким успіхом, просто розділився на два театри – Кропивницького і Старицького, і вони успішно продовжували діяти й надалі. Щоправда, на с. 180 авторка веде мову про «розділення трупи» на три колективи, що теж не зовсім так. Свою блискучу трупу у 1888 р. через певні непорозуміння в колективі Кропивницький просто покинув і через деякий час створив нову. А ту, попередню, очолив Садовський. Це вже з неї, але не відразу пішло кілька акторів на чолі із Саксаганським.
Можна говорити про припинення на певний час існування трупи, в якій виступала ціла плеяда корифеїв, але ж не про занепад українського театру в цілому. Адже через деякий час з’явилися потужні трупи не тільки Кропивницького, а й Садовського, і Саксаганського, і Старицького тощо. А 1900 року корифеї знову об’єдналися в один колектив, який мав назву «Малоросійська трупа Марка Лукича Кропивницького під урядом Миколи Карповича Садовського і Опанаса Карповича Саксаганського при участі Марії Костянтинівни Заньковецької», і цей колектив, рівного якому не було на теренах Російської імперії, діяв цілих три роки. Щоправда, авторка про це нічого не говорить (можливо, не знає). Отже, занепаду українського театру наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. не було. Я говорив би навіть про поступове набрання українським театром все більших обертів. Тим більше, що згодом з’явився і постійний український театр Миколи Садовського в Києві.
Варто звернути увагу й на таку фразу: «З 1883 року Старицький фактично став антрепренером і меценатом трупи» [с. 170]. Воно начебто й так, але ж із датою проблема. Це сталося не на початку 1883 р. (саме такого висновку можна дійти зі згаданого висловлювання), а лише в серпні, тобто на початку нового зимового театрального сезону, а до цього Кропивницький одноосібно керував своєю трупою майже цілий рік, на чому важливо акцентувати. Більше того, у цьому колективі Кропивницький залишив за собою посаду режисера (тобто продовжував визначати мистецьке обличчя театру), а Старицький виконував виключно адміністративні функції. Відтак не можна стверджувати, що в цей час начебто з’являється театральна школа Михайла Старицького [с. 171]. Це станеться пізніше.
Не можу не звернути уваги і на таку фразу: «Очевидною і науково вивіреною причиною стала образа Марка Лукича на те, що трупа значилася як “Русско-малорусская труппа М. П. Старицкого”, а його прізвище дрібними літерами згадувалося нижче як режисера трупи. У результаті утворилося два акторські колективи» [с. 171 – 172]. Боже! Як усе просто! І «науково вивірена причина», і відразу два колективи. Цікаво, хто ж це науково вивірив? Відповіді авторка не дає. Мені набридло спростовувати подібні речі, але доведеться зробити це знову, оскільки у занадто непривабливому світлі вже бачиться при такому трактуванні цієї події Кропивницький. Ось що написано про це у моїй монографії «Учитель корифеїв: життя Марка Кропивницького»: «Основною причиною розколу, швидше за все, були фінансові негаразди, які, проте, не були фатальними, хоча й призвели до виходу з колективу кількох провідних акторів. Садовський акцентує, що в трупі була «сила людей», які «майже нічого не робили, а тільки тягарем лежали на бюджеті». На більшість ролей у виставах було по кілька виконавців. Старицький знайшов вихід у тому, що став розділяти товариство на дві частини. Одна грала, наприклад, у Ростові, а друга – в Таганрозі. <…> Однак, за словами Садовського, сталося несподіване: з трупи вийшли «Затиркевичка (Г. Затиркевич-Карпинська – А. Н.) через зменшування платні, Максимович і навіть М. К. Заньковецька, бо не зійшлися в умовах». Покинув трупу й М. Садовський. «Я заїхав до Єлисавета, – продовжує мемуарист, – де треба було потурбуватися про дітей Карого, що був на засланні, і тут зустрівся з М. Л. Кропивницьким. Слово по слову розбалакались, і він здивувався, що я не служу вже в трупі.
– Та з ким же тепер будемо грати? – каже.
– Не знаю, – кажу.
– Коли так, давай заснуємо товариство на колишніх основах, – каже М. Л. Кропивницький».
Певну негативну роль відіграли в цьому конфлікті, очевидно, й особисті стосунки поміж Кропивницьким і Старицьким, які на цей час серйозно загострились. Кропивницький начебто вважав несправедливим, що його ім’я було відсутнім у назві трупи, яку він, власне, й створив. Адже на афіші великими літерами писали: «Русско-малорусская труппа М.П.Старицкого» і нижче малими: «Режиссер М. Л. Кропивницкий».
Всі ці обставини зрештою й призвели до того, що на базі великого драматичного колективу утворилися дві самостійні трупи».
І про яку там ще «воз’єднану трупу Марка Кропивницького» у 1886 р. авторка веде мову на с. 173? Якщо «воз’єднана», то це ж, мабуть, треба якось пояснювати? А насправді ніхто там ні з ким «не воз’єднувався». Просто після деякого непорозуміння Кропивницький повернувся до своєї трупи і повіз її на гастролі до Петербурга.
Особливу увагу хотів би звернути на слобожанський період життя Марка Кропивницького, який я так само дослідив у свій час вельми скрупульозно. Кропивницький, як відомо, назвав свій хутір на Харківщині Затишком, а до цього він мав іншу назву. Достатньо інформації про це можна легко віднайти у листах митця цього періоду. Але ж ці листи слід читати, правда? Називали цей хутір і Терновим, і ще якось. А от авторка вирішила назвати Щенячим [с. 185, 200]. А насправді Щеняче (тепер Волоська Балаклія) одне із сусідніх сіл, а попередня назва Затишка – Сашине. І садженці для свого саду Кропивницький, до речі, здебільшого виписував із знаменитого Каразинського садівництва, що знаходилось у Богодухівському повіті Харківської губернії, а не з Харкова [с. 201], як наголошує пані Гольник. А ще – з Франції.
Подібних неточностей, а також занадто поверхового трактування важливих історичних подій і фактів у книзі, на жаль, чимало. Але це й не дивно. Не можна за кілька місяців серйозно дослідити величезний масив матеріалу, який стосується життя і творчості Марка Кропивницького. Я на це потратив понад 25 років, написав масу наукових праць, у тому числі розділ «Марко Кропивницький» і підрозділ «Театр» для 7-го тому 12 томного видання «Історії української літератури», що видається наразі Інститутом літератури імені Тараса Шевченка, а тут люди вирішили питання наскоком, по-чапаєвському. Звісно, що нюанси, на які я звернув увагу, переважна більшість читачів просто не помітить. На це можуть відреагувати спеціалісти, серйозні дослідники спадщини Кропивницького, яких не так багато. Але ж головне наукова й історична достовірність¸ правда? Чи для «чайників» і так сойдьот?
У цілому книга читається легко і, на мій погляд, буде цікава для невибагливого читача. Адже більша її частина – це, як я уже зауважував, спогади великого майстра слова Марка Кропивницького. На жаль, без жодних коментарів, що обов’язково потрібно було б зробити, оскільки там окремі моменти потребують пояснення чи уточнення. Водночас ця книга не дає достатнього уявлення про масштаби особистості митця. Авторка навіть жодного разу не згадала, що він створив уславлений театр корифеїв (якщо не брати, звичайно, до уваги казус із анотацією), про роль створеного драматургом професійного театру на теренах Наддніпрянщини у пробудженні національної свідомості уярмленої нації, що у свою чергу сприяло згодом побудові незалежної Української держави. А це ж головна заслуга Марка Кропивницького перед Україною.
Отже, маємо те, що маємо. Якщо кропивничан влаштовує така книга – вони її отримали. А на мій, можливо, трохи суб’єктивний погляд, у даному випадку все просто: здоровий глузд був переможений місцевим патріотизмом.
Анатолій Новиков, доктор філологічних наук, професор
Чий бенкет?
Так ось виявляється, яку «унікальну» книгу готували для нас автори міської книговидавничої програми! З нею пов’язана ціла детективна історія. Минулого року, як відомо, по всіх програмах бюджету міста страшенно вдарив Ковід. Кожну копійку слід було направляти на зміцнення медичної системи. Ясна річ, заплановане видання книги професора Новикова опинилося далеко не в пріорітеті і було відкладене на невизначений час. У другій половині року з’явилась можливість видати книжечку моїх перекладів з Арсена Тарковського «Бенкет джмеля». Книжечка (фактично метелик – 120 сторінок невеликого формату) побачила світ тиражем 300 примірників, що чітко зафіксовано у вихідних даних.
І яким же було моє здивування й обурення, коли у публічному звіті про виконання видавничої програми, представленому начальницею міського управління культури й туризму Ганною Назарець, я прочитала, що на програму було виділено 800 (!) тисяч гривень, за які було видано 800 (!) примірників «Бенкету джмеля» і планується видати книгу Оксани Гольник! Цю інформацію, за усталеною звичкою, перепостили кілька місцевих сайтів.
Добра реклама! Колеги, та й люди малообізнані в темі, подумали, що я хапонула таку суму із міського бюджету, і ще й у час, коли там економлять кожну копійку! Та на такі гроші можна було видати кілька десятків назв книжок! На моє обурення помічник міського голови Євгенія Шустер з перших слів почала мене переконувати, що так воно і є. Потім, оговтавшись, передзвонила й уточнила: на мій «Бенкет…» використано щось близько 12 тисяч гривень, п’ять з яких виплачено як гонорар художникові. Ясна річ, я не проти, щоб робота художників оплачувалась, але ж чому тоді письменники, перкладачі та й журналісти (якщо не у штаті) давним-давно забули що таке гонорар? Цікаво, пані Оксана отримала його, чи ні? Чи знову тільки художник?
Прочитавши рецензію Анатолія Новикова, я на сайті міськради знову знайшла звіт Ганни Назарець і з величезним здивування побачила, що там уже й близько немає тієї космічної цифри, натомість вказано, що на 800 (!) примірників «Бенкету джмедя» витрачено 18,6 тисяч гривень. Це вже ближче до реальності. Крім цифри тиражу. Звідки взялося ще 500 примірників? Адже це фактично ще одне видання.
Та ще більше я здивувалась, коли на сайті «З перших уст» https://zpu.kr.ua/kultura/21435-knyhari-kropyvnytskoho-zaruchylysia-pidtrymkoiu-miskoi-vlady зустріла вже іншу цифру. Виявляється, на той «Бенкет…» уже було використано майже 150 тисяч бюджетних гривень! І знову ж – 800 примірників. Правда, як додаток тут теж присутня згадка про заплановану книгу Оксани Гольник.
Чи це все просто помилка? Дуже сумніваюсь. Швидше схоже на бенкет безсовісності й корупції кураторів програми і видавця. Публічно звертаюсь до міського голови Андрія Райковича, чому такі «помилки» трапляються із бюджетними грошима у той час, коли багато талановитих авторів не можуть не те що отримати гонорар, а взагалі дочектися виходу у світ своїх книг?
Світлана Орел