Про мову і кров героїв, що заливає наші чорні діри

Україна переживає нелегкі часи. Навіть не тому, що у нас триває війна, руйнування, зубожіння, втрачаємо близьких – ми опинилися на якомусь унікальному духовному рубежі. Цивілізаційний вибір – так, але ми його вже в принципі зробили, наша багатовекторність похована, як явище. А от духовні, світоглядні виклики стоять перед нами дуже гостро. Ми – все ще на розламі внутрішнього буття, як країни, так і окремої людини. Подолати його – це, можливо, найважче з того, що нам належить зробити.

Інстинкт не спрацьовує?

Не так давно нас усіх закликали почути Донбас. І ми почули: більша частина його кричить про мир і припинення обстрілів та руйнувань, менша – агресивніша, хоче воювати, бо це для неї – єдиний спосіб самоствердження і реалізації божевільної ідеї «руського мира». Аналітиками й експертами багато сказано про причини того, що сталося: і телевізійна війна, і олігархи, яких чи й не Росія підсадила на їхні фінансові п’єдестали, а вони тепер не можуть самі з них зіскочити, і створена «братами» мережа громадських організацій, що ідеологічно накачували молодь, і жорсткіша, ніж будь-де, корупція, і загальні злидні, і ще безліч причин, вагоміших чи дрібних.

Але десятки прочитаних інтерв’ю з вихідцями з Донбасу, розмови, враження, які можна почути від тих же переселенців, досі не дають відповіді на одне ключове питання: як могло статися, що кілька мільйонів людей, живучи не один рік (а то й десятиліття чи й усе життя!) у цій країні, на цій землі, не взяли до голови думку, що варто її поважати, знати автохтонну мову, приймати її національні цінності. Є безліч причин, чому так не сталося. Про це багато сказано й написано. Але я однак не маю відповіді: чому? Ну, хоча б на рівні інстинкту, адже людина при здоровому глузді, яка стоїть на краю прірви, не робить же крок вперед, а обов’язково відступить. Здається, це так просто й до чортиків банально, але ж ні – усі роки незалежності ми, як могли, відмахувались від цього: нам, мовляв, економіку треба піднімати, розбудовувати, забезпечувати, а вся та «надбудова», як було визначено в радянських підручниках, або саме прийде, або й зовсім нам не треба.

І що ж вийшло? Усе те, що багато хто називав вигадками національно стурбованих романтиків – правдива наша історія, рідна мова, своя церква – і стало основною причиною агресії Путіна, бо не по ахметовську щахту чи завод якийсь сунуть же на нашу землю російські танки та бронетранспортери! Вони хочуть, щоб тут був їхній світ – з їхньою мовою, трактованою по-їхньому історією, їхніми духовними скріпами. А, вам байдуже? Вам треба тільки вищі зарплати і пенсії? То йдіть сюди: було ваше – стало наше. І, мабуть, не одна Росія така у світі.

Це – велика небезпека, але ще більша – в нас самих. Якщо людина не підтримує енергетику свого роду чи землі, на якій вона живе, якщо їй байдуже минуле краю, якщо їй не болить біль її предків, більше того, вона давно (ще у попередніх поколіннях) зрадила їх і співає в унісон їхнім ворогам, така людина просто випадає із загальної енергетики нації, стає на ній зяючою порожнечею. А якщо до байдужості додати ще й ненависть і зневагу, то – чорною діркою, яка притягує і продукує темну енергію. Уявіть собі величезне поле – наша багатомільйонна нація – яке усе, десь більше, десь менше, подовбане цими порожнинами або й чорними дірами. Наскільки врожайним буде таке поле, навіть удобрене любов’ю та жертовністю інших родючих частинок?

Це я до того, що від стану нашої душі (а мова – це душа, сподіваюсь, з цією аксіомою ніхто не сперечатиметься) і національної пам’яті прямо залежить наш матеріальний добробут. Ясна річ, спільний. Бо коли говорити про індивідуальний, то там включається багато інших механізмів. І якщо Донбас кричить сьогодні, що їм погано, то за тих умов, які там склалися, інакше й бути не могло.

Доки литиметься кров?

Але ж придивіться скільки порожнеч, а то й чорних дір навколо нас і тут, у Центральній Україні! Скажете, на кожному полі може зустрітися неродючий грунт. Це так, але ж наш грунт нищився і отруюювався свідомо. Росія не сьогодні стала для нас ворогом, не тоді, коли вона почала стріляти, а коли почала палити книжки українською мовою, забороняти її, фізично знищувати гордих і непокірних, сіяти між нами розбрат і недовіру, нав’язувати нам свої цінності, а наші демонстративно зневажати, переписувати історію на свій копил, знищуючи оригінали літописів і першоджерел та якомога голосніше називаючи наші поразки перемогами і навпаки. Це сьогодні вона почала у нас стріляти відкрито, а впродовж більш як три з половиною сотні років вона винищувала найсвідоміших і найсміливіших, називаючи їх нашими ворогами, бандитами, розкольниками, мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями.

За цей час вона так зуміла вивернути нам мізки, що навіть ті, хто сьогодні вважає Росію агресором, і досі з наївністю немовлят запитують: «Какая разница на каком язике говорить?» Якщо так, то для чого ж було палити українське слово, забороняти мову, знищувати фізично її носіїв і захисників? Розстрілювати, наприклад, кобзарів у 30-их роках, вбивати молодого і на той час відомого автора суперпопулярної «Червоної рути» Володимира Івасюка, чи талановитого композитора, уродженця нашого краю Володимира Яцолу?

Саме для того – щоб підрізати крила українській пісні, мові, щоб цей народ не відчував її енергетику, а значить свою силу. Адже ж задумаймось – яка це грандіозна потуга – енергія землі, дарованої Богом, всієї навколишньої природи, душ тисяч поколінь, які тут жили у гармонії і єдиноспрямованості поєднана з прагненнями і сподіваннями сущого народу!

А нам важко напружитись, нам так удобней, у нас так сложилось, ми не відчуваємо болю мільйонів наших жертв, нам все равно… Отож і заливаємо кров’ю свого здорового грунту чорні діри нації. Ця кров не даремна. Вона священна. З неї будуть рясні сходи нових героїв. Але їхня кров проливатиметься знову і знову, якщо наше поле не позбудеться порожнин і чорних дір.

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail