Померла українська етнологиня й організаторка науки, директорка Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, академікиня-секретарка Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України академік НАН України Ганна Скрипник.
Коли відходить у вічність людина, тим паче та, з якою тебе поєднують щонайменше 33 роки співпраці, то мимоволі перед внутрішнім зором проходить і все твоє життя. І, як правило, перед лицем смерті згадуються і дуже гостро переживаються саме хороші, яскраві події, пов'язані з цією особистістю. І ти неминуче відчуваєш і вдячність, і жаль, і смуток, що все так швидко минає...
Я не буду оцінювати науковий доробок і науково-організаційну діяльність Ганни Аркадіївни Скрипник – це зроблять фахівці в галузі етнології та культурології. Я висловлю те, що зараз почуваю і переживаю.
Ганну Аркадіївну я пригадую молодою, красивою, дуже харизматичною, до якої тягнулися люди, і яка справді могла щось зробити. Коли я була в аспірантурі, вона працювала у відділі етнографії, який очолював Анатолій Пономарьов. Але, очевидно, вже тоді відчула, що цей простір для неї замалий, бо 1992 чи 93 р. організувала "Етнографічний центр", який виділився з відділу й почав існувати самостійно. Це було зовсім нове й на той час неординарне явище в нашому інституті, не суворо-академічне, як інші відділи, а більш демократичне, просвітницьке, що відповідало запитам часу та ідеї національно-культурного відродження 90-х, і відразу здобуло широкий резонанс у суспільстві. До інституту потягнулися люди, молодь.
Ганна Аркадіївна намагалася навколо центру об'єднати всіх непересічних людей, які цікавились або й уже працювали на терені народознавства. І це їй справді вдалося! В жилах інституту швидко завирувала свіжа, жива кров. Які дивовижні люди опинилися поруч із нами! Ті, які ніколи б не прийшли сюди через захист дисертації, бо не були теоретиками, а практиками етнографічної науки. Це й славнозвісний Олекса Доля, який все життя провів у експедиціях, зокрема, в Чорнобильську зону, й Лідія Орел, яка також жила в експедиціях на Полтавщині, Волині та й по всій Україні, це й письменник Дмитро Чередниченко, який піднімав із забуття ім'я Павла Чубинського ще в радянські часи, виявив його могилу та написав монографію про нього, це й поетеса Наталка Поклад, яка записувала обрядовість та фольклор свого рідного села на Вінниччині, а згодом ще багато-багато інших людей, які мали великий потенціал знань і ентузіазму працювати на користь науки. Атмосфера у центрі була надзвичайна. Кожен там знайшов своє місце: хтось їздив у експедиції, хтось розшифровував та архівував експедиційні матеріали, хтось писав статті, хтось, як Дмитро Чередниченко, видавав народознавчу газету "Жива вода", призначену для освітян, де публікувались науково-популярні статті наших співробітників, аспірантів та кореспондентів з різних регіонів.
З того центру виділився згодом видавничий відділ, у якому з самого початку і досі працювали не просто редактори, а власне науковці, які й самі були авторами наукових статей в інститутських виданнях, чимало кандидатів наук пройшли школу у цьому відділі. З появою цих свіжих сил змінилась і атмосфера в усьому інституті. У 80-х він був дуже суворою науковою установою, не дай Бог ти порушиш тут якісь норми поведінки... А тут можна було прийти і поспівати, щиро поспілкуватися, з усіма було надзвичайно цікаво поговорити. У когось раптом виникла ідея: а давайте підемо колядувати! Пригадую, як довгими вечорами ми з ентузіазмом вчили ті коляди з Галиною Бондаренко, Наталкою Поклад, Катериною Ковтун та іншими дівчатами з фондів. А потім, перед Різдвом, пішли колядувати по відділах. Як це було здорово, скільки радості було, сміху, доброзичливих побажань! Ми з усіх сил звільнялися від тоталітаризму і в душах, і в поведінці, і у стосугках.
А потім почались наукові конференції, які також мали непересічний характер. Це теж був своєрідний експеримент Ганни Аркадіївни, і він вдався! Наприклад, на першій конференції, присвяченій Хведиру Вовку, не було роботи по секціях, а з самого ранку і аж до 19-ї години всі слухали всіх: поперемінно виступали антропологи, діалектологи, етнологи, фольклористи, мистецтвознавці, археологи, бо в усіх цих галузях працював Федір Вовк – і це було дивовижно! Адже ми мали можливість почути колег із суміжних спеціальностей, зробити для себе багато відкриттів. У залі вирували емоції, люди не хотіли розходитись, на кожну доповідь розгорялись шалені дискусії, жар яких ще довго відлунював у коридорах і в наших серцях. Цю атмосферу ніколи я не забуду, бо власне тоді переламались оті радянські стереотипи наукового спілкування, можливо, саме тоді зародилась нова традиція цього спілкування, яка на сьогодні вже стала звичною і послідовники Ганни Аркадіївни (приміром Світлана Маховська та інші колеги) практикують саме такі міждисциплінарні форуми, де беруть участь і фольклористи, й історики, і етнографи, і психологи, і соціологи, й навіть студенти та школярі. Тож той етнографічний центр, дітище Ганни Аркадіївни, поступово експедиціями охопив усю Україну, зібрав (та частково опублікував) тисячі годин аудіо– та відеозаписів, унікальних фотоматеріалів, загалом створив величезну першоджерельну базу для майбутніх теоретичних досліджень на багато десятиліть. Саме він виховав десятки високопрофесійних фахівців, які вже працюють по всьому світу, очолюють окремі інституції. І я безмежно вдячна Ганні Аркадіївні за ті найщасливіші хвилини становлення мого наукового життя, які я пережила в інституті на початку 90-х. Це незабутнє і неповторне, яке завжди надихає і гріє душу.
Світла Вам пам'ять, дорога наша наставнице. Вірю, що Ваші ідеї й Ваші незавершені справи повністю реалізують Ваші учні та послідовники.
Людмила Іваннікова
P.S. Пані Ганна не раз бувала у нашому краї, проводилда тут етнографічні експедиції. Матеріали зібрані на теренах наших сіл і містечок стали підгрунтям багатьох її наукових праць.