«Очі будівель». Таку назву має чергова книга краєзнавця і журналіста Володимира Поліщука з серії «Архітектурне обличчя міста» і присвячена вона тому, на що ми зазвичай очі закриваємо – на вікна. Ні, ми їх бачимо, але сприймаємо як одне ціле з будівлею, і якщо якось оцінюємо, то досить побіжно.
На підтвердження цього скажу, що під час презентації в ОУН бібліотеці ім. Чижевського, яка зібрала багато любителів історії і навіть знавців архітектурних стилів, мало хто зміг точно відповісти на запитання автора: «Звідки це вікно»? Всі визнавали, що десь його бачили, але на цьому конкретика і закінчувалася. Слід зазначити, що дослідження Поліщука стосується лише періоду до Жовтневого перевороту 1917 року.
Зі зміною укладу життя архітектори і будівельники зосередилися лише на функціоналі вікон, практично повністю вивівши з обороту декоративну і естетичну складову. У цьому можна побачити і зміну життєвої філософії, яка повністю відповідала дещо жлобській російській приказці: не до жиру. Тобто, пропускає вікно світло, виконує інші, покладені на нього завдання, і добре, а більшого від нього і не очікували. Можливо, до зміни естетики вікон призвели і зміни технологій будівництва – вікно перестало бути конструктивним елементом, який працює на міцність споруди, бо колись стійкість будівель визначалася лише товщиною стін, отже вікно теж мало відповідати цим критеріям. Їх теж робили з урахуванням вимог, які не могли послаблювати будівлю. Звідси і багатоманітність форм віконних отворів і арок та наявність інших елементів. Однак особисто мені більше подобається версія, що старорежимні будівничі більше дбали про красу людського житла і його очі, тобто, вікна.
Не варто переповідати розповідь автора, краще почитати саму книгу або зазирнути в ГУГЛ. Скажемо лише, що Поліщук дійсно відкрив читачам очі на вікна, бо після презентації я впіймав себе на тому, що почав звертати увагу на форму вікон, намагаючись встановити до якого типу вони належать. Це значно уповільнило швидкість пересування, але наповнило його новим змістом, адже тепер я знаю, що вікна старого міста, слава Богу, їх ще багато, діляться на 32 види – флорентійські (здвоєні, з круглими арками), віялові, арки з наплічниками, підково– і ромбоподібні, стрільчасті і кілевидні французські, брамантові, циркульні, дугові, дефорні та біфорні та інші, а ще вони оздоблені цілим набором архітектурних прикрас – пілонами, колонами і півколонами, фронтонами і навіть …ширінками (це спеціальні ніші).
Як бачимо, дослідження Володимира Поліщука має досить прикладний характер, причому він пропонує розширити горизонти і почати тематичне дослідження, залучивши студентів будівельного технікуму, адже багато вікон ніби ховаються у глибинах старих двориків, куди важко потрапити. Це важливо не в останню чергу і для того, щоб зберегти архітектурне обличчя міста і його надбання, бо сучасні власники не дуже переймаються цим і замінюють старовинні рами і навіть віконні арки на сучасні, без жодних ознак краси і стилю – аби видно.
До речі, на цей момент має звернути увагу і ДАБІ, бо пластикові вікна виготовляють без урахування архітектурних особливостей будівлі, тому нові вікна часто нагадують не вікно, а більмо на оці.
Сергій Полулях