11 вересня – в Україні День пам’яті жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках. І в моїй родині є така сторінка...
З розповіді дядька Павла, багатодітна родина мого батька мешкала в Краківському повіті Малопольського воєводства (як же ця назва відлунює Малоросією, тільки на місцевий копил!), на той час близько сорока відсотків населення воєводства складали етнічні українці. За договором Молотова і представника польської держави усі українці 1946 року повинні були негайно виселитися із займаної території і переїхати до великої України. Такою була репарація за сталінську політику розігрування польської карти у Другій світовій війні.
Жила родина недалеко від містечка Грибов, південніше якого розташована курортна Бистриця з лікувальними мінеральними водами. Але жили не в дванадцятитисячному містечку (сучасна гугл-карта показує всього три світлофори в населеному пункті – розглянешся: а раптом випаде нагода побувати на батьковій батьківщині, хоча не звикли ми міняти свій край на інший, хай навіть у воєнний час!), і не поблизу санаторію. Хутір називався Яшкове. Звісно, спроби знайти його на мапі нині – марна справа, бо тих Яшкових – як у нас Лозуваток чи Іванівок… в одному повіті – до десяти. Пам’ятає дядько, що навколо буяв ліс, а на їхньому хуторі було одне з природних див: не криницею користувалися, а джерелом, що било на високому пагорбі. Звісно, шлях ручаєві вимощений камінням – природа постаралася. Зачерпнути води можна було кухлем чи навіть кашкетом. Вода студена, аж зуби ломить. А солодка! Напився, поки крізь кашкет не просочиться, рукавом губи втер – і ситий!
Як на нинішні мірки, родина мала б називатися заможною: за ними було вісімдесят гектарів лісу і близько двадцяти шести – орної землі. Мали коней, водилася худоба, птиця. Але сказати, що розкошували, було б неправдою. Бо землі були пісні, а діти малі. Ближче до правди, мабуть, те, що батько сподівався: міцніше стануть на ноги, коли підростуть помічники. Однак не так сталося, як гадалося.
Дітей до школи треба було возити кілометрів сім, тож без коней хуторянам ніяк. Одного разу коні понесли. Батько, аби їх зупинити і врятувати дітей на підводі, кинувся навперейми. Спинив, але отримав тяжкий удар дишлом у груди. На третій день батька не стало…
Бараболі в Яшковому садили в травні. Того року картоплю встигли один раз просапати. Отже, був червень, коли, мов грім серед ясного неба, наказ терміново збиратися. Худобу, коней звеліли залишити – сказали, що на новому місці держава все компенсує. А качок, курей, мовляв, можете взяти з собою. Їхатимуть у товарному вагоні.
Гадалося: скільки там їхати? Від Бистриці до українського кордону сто вісімдесят кілометрів. Гай-гай! Найстарша зі сестер – Фаїна (по-домашньому – Фаня) стрімко, без традиційного сватання, вийшла заміж, аби залишитися там, де розквітло її перше почуття. А з рештою мати Марія мордувалась у вагонах аж до вересня, поки нарешті їх не завезли до Червоновершки Компаніївського району. Те виснажливе двомісячне мандрування обернулося втратою чотирирічної донечки.
Так, вони отримали дах над головою. Звісно, він і близько не надавався до порівняння з їхнім хутірським будинком 26 на 15 (одна його половина була жилою, а інша відведена під комору, хлів, господарські майстерні тощо). Поселили в хатину з двох кімнат. Видно, що господарі покинули господу щойно. Піч ще була теплою… Чи знав тоді малий Павло, що попередніх власників, як і їх, зняли з місця, як на пожежу, та й запроторили в несходимий Сибір, якщо тільки вони витримають дорогу…
І худобу компенсували, аякже! Замість кількох корів дали… теличку. А про птицю мати наказала нікому не проговоритися. На власні очі бачила, як літав пух й пір’я з її кольорового табуна у дворі представника місцевої влади. Такої птиці тут ні в кого зроду не бачили. Забудьте, що бачили, і мовчіть! Іти позиватися ні до кого, – суворо наказала. Чи не тому мій батько, якому на той час минув чотирнадцятий, зберіг оту мовчазність на всі наступні роки?
Антоніна Царук