Середина 60-х. Я квартирую в районі Кінної площі, в яку впирається Комуністичний проспект. Бачу якось, йде тінистою алеєю пара – красива молода жінка з мавпочкою на руках і рудий молодик брюловсько-рєпінського вигляду весь у супермодній і недоступній тоді загалу джинсі. Не помітити їх – неможливо.
Раптом середину бульвару, де вони шпацірують, перебігає такий же рудий кіт. Мавпочка виривається і мчить йому навперейми. Той за звичкою, як при втечі від пса, миттю злітає на дерево. А тут, ой, леле! – ця дивна собака, хутко, мов блоха, стрибаючи з гілки на гілку, доганяє кота. Але ж меткий хижак, спритно дряпонувши кирпатого ворога по писку, зіскочив і тільки смуга за ним лягла. Мавпочка верещить, дама заламує руки, кавалер метушиться навколо дерева. Я, вправно вилізши на каштан, забираю звірятко, що горнеться, мов дитя до рідного батька, і вручаю власниці. Так я познайомився з Володимиром Волоховим.
…Заводського художника Віктора Гурова з Дозавтоматів часто відвідували друзі, художники-професіонали Анатолій Янєв і Віктор Перепичай. Заводська інженерна молодь також туди, так, ніби в курилку, часто набігала. І от якось влітку під кінець робочого дня невеличка тепла компанія, відповідно отоварившись, відправилась у худфондівські майстерні, що на Некрасівці. Щоб не збуджувати нездорового ажіотажу, з кількома художниками вийшли «на природу». На відлюдді біля залізничної гілки до ЖБІ, де вряди-годи тишу раз на місяць порушували поодинокі вагони, розмістилися. Час сплинув швидко і плідно. Після того я й одержав запрошення від Волохова відвідувати його персональну майстерню на вулиці Компанійця (Пашутіна), трохи нижче пожежної частини.
Там мало не щодня зустрічалася творча інтелігенція. Перед вели, звісно, художники. У цьому ж будинку проживав Андрій Ліпатов. Кварталом нижче трохи навскоси мав майстерню Ігор Смичек. На розі Карла Маркса і Єгорова – Ігор Скачков. Приходив Володимир Остроухов, котрий жив неподалік в будинку, де містилися магазини «Рубін» та «Оксана». А що вже Анатолій Дворський, Юрій Гончаренко, Янєв і Перепечай, то вони ніби звідси нікуди ніколи й не виходили. Зрідка з’являвся Володимир Кир’янов. Забігав скульптор Віктор Френчко, правда, нечасто, бо мав у своїй майстерні подібний «салон». Інколи обидва заклади обмінювалися делегаціями або сходились у знаменитій «Перлині Степу».
До Волохова журналісти Віктор Ганоцький, що мешкав у сусідньому будинку, Роман Любарський, всюдисущі Анатолій Авдєєв та Олександр Сікорський приносили всі міські новини і чутки. Фотомайстри Василь Ковпак, Олександр Шулешко також не минали привітний і затишний напівпідвал, теплий взимку і прохолодний у літню спеку. І навіть, бувало, клацали затворами своїх «Ніконів» з «Кодаками». Помічені тут літератори Григорій Гусейнов, Василь Бондар, Володимир Могилюк – він же колекціонер-філокартист. Консультували і консультувались інші збирачі старовини: Іван Анастасьєв, особняк якого був за півста метрів, мебляр, майстер-золоті руки Володимир Нагорний, архітектор Іван Мединський, бібліофіл Олександр Чуднов, Риженко, лікар Шагін, котрого всі називали доктор Плейшнер. Взагалі, тут були в ходу подібні псевдо. Ковпака, наприклад, прозивали Семафорович, Авдєєва – Граф, мене – «папа Льоня», самого Волохова – Квадратович. І лише старша когорта (Мединський, Ганоцький, Шагін) мали моральне право називати його Вова. Отже, прошу вибачення за фамільярний заголовок
Володимир Кіндратович часто приїздив до Лелеківки на етюди. Після пленерів заходив і сам, і з іншими художниками – Наталкою Федоровою, Юрієм Гончаренком, Ігорем Смичеком – до мене. Якось, не домовившись, відвідали з Андрієм Ліпатовим, але не застали дома.
Річ у тому, що свого часу Волохов тут жив і навчався в лелеківській школі, що тепер стала міською №15. Мав тут багато ще з тих пір друзів та знайомих і знав наймальовничіші куточки великого села. Тоді він, в голодний післявоєнний час підхарчовувався із шматків крейди, якою писали на дошці, вирізав уламком пера бюстики Шевченка, Пушкіна та міняв на шматок хліба. Переїхавши з матір'ю до Кіровограда, підлітком влаштувався робітником сцени в театрі корифеїв. Там увійшов у коло, яке згодом сформував театральний освітлювач, відомий дисидент Олекса Різників, з усіма наслідками. КГБ не спало.
Чим же жили тоді край, місто, театр? Будується Кременчуцька ГЕС і супутне місто Хрущов (майбутній Світловодськ), став до ладу цукрозавод в Новоукраїнці, Гіталов отримав другу зірку Героя соцпраці, у серпні 1958-го на хуторі «Надія» відкрито пам’ятник І.Карпенку-Карому, «Червона зірка» власними силами із зекономлених металу та деревини на околиці (район теперішнього Колгоспного ринку) будує житло робітникам. Режисер театру ім. Кропивницького Іван Казнадій у «Кіровоградській правді» 10 вересня ділиться яскравими враженнями від гастрольної поїздки колективу на цілинні землі Алтайського краю. Чи їздили з ними обидва фігуранти – невідомо. І запитати, наскільки ті враження були яскравими, ні в кого – один в Одесі, а інший у Французьких Альпах.
Словом, живи собі і радій…аж, ні!
Леонід Багацький
На світлині: автопортрет Володимира Волохова