…Ми сиділи на лавочці біля міського готелю. Був теплий літній вечір, легкий вітерець долітав з боку Синюхи. Все менше й менше людей з’являлося на вулиці. Новоархангельськ готувався до сну. Нам не спалося, ми насолоджувалися вечірньою прохолодою і розмовляли. Розмова була не для чужих вух, оскільки торкалася болючих питань. Ми були ще відносно молодими, щоб не бути байдужими, достатньо дорослими, щоб сприймати дійсність реально, і не настільки зрілими, щоб остаточно позбавитися ілюзій.
Михайло Володимирович приїхав у це місто у справах майстерень Художнього фонду, я – у своє чергове журналістське відродження. Один одного знали давно, ще з 1967 року у Кіровограді, коли у картинній галереї відкрилася виставка викладачів дитячої художньої школи – Іващенка, Бондаря, Надєждіна та ін., де були представлені роботи, що не вкладалися в офіційну доктрину соціалістичного реалізму. Експозиція налякала не тільки кіровоградських ідеологів, а й обивателя: ще не забувся інцидент в московському Манежі, радянські люди ще практично нічого не знали про європейське мистецтво двадцятого століття, а слово абстракціоніст сприймалося як синонім терміну ворог народу. Виставку швиденько закрили, мені, тодішньому завідуючому галереєю, пояснили, що таке справжнє мистецтво, експонентам порадили навчати дітей, а не займатися дурницями. На цьому й закінчилося.
З Михайлом Володимировичем ми час від часу зустрічалися в художньому салоні і так, по місту, але близькими товаришами не були. Той вечір у Новоархангельську відкрив для мене не тільки Надєждіна-художника, а й деякі істини, зокрема – про роль інтуїції в художній творчості. Потім були десятки років співробітництва: він – голова обласної організації Національної спілки художників, я – журналіст-мистецтвознавець, оглядач виставок, автор нарисів про місцевих художників і в разі виникнення проблем, публіцист на захист інтересів їхньої організації. А їх вистачало. І Михайлу Володимировичу доводилося багато часу витрачати на те, щоб подолати чиюсь байдужість чи упередженість, а то й особисту зацікавленість, щоб ті проблеми вирішити. Варто сказати, що йому вистачало послідовності, впертості і дипломатичності, аби домогатися свого. На жаль, не завжди. Але як організатору творчого процесу і популяризації місцевих авторів вдалося багато. Достатньо сказати, що від часу створення організації НСХУ участь кіровоградських (кропивницьких) художників у всеукраїнських виставках стала постійною, тоді як раніше траплялися лише рідкісні успіхи. А зв’язок з керівними органами Спілки –міцно налагодженим. І все це, здавалося, не заважало його особистій творчості. Щоразу він виступав з новими роботами, часто дивуючи художнім рішенням і глибиною думки, закладеної в картину. І ось – сумна звістка: Михайло Володимирович пішов за обрій…
«Коли помирає художник, світ стає біднішим на одного митця». Ці слова я вперше сказав багато років тому, коли прощалися з відомим кіровоградським живописцем. Сьогодні повторюю їх знову. Світ став біднішим. Не стало Михайла Надєждіна. Зрозуміло, це логіка життя, всі ми народжуємося і відходимо. Україні й надалі не бракуватиме талановитих художників. Але вже не буде Михайла Надєждіна, як не буде і його сина Андрія, котрий зовсім недавно став жертвою хвороби.
Михайло Надєждін назавжди залишиться у святцях українського живопису і знаковою постаттю в художній історії Кропивницького. Він був принциповим і послідовним прихильником авангарду, захисником права митця на свободу творчості і автора на власне вираження свого творчого «Я». Це йому коштувало заборони членства у Спілці художників за часів СРСР, помітно обмежувало участь у виставках вищого рівня. Тим більше за межами України – тоді ще союзної республіки. І можемо відверто говорити, що творчий розквіт художника розпочався після проголошення Україною незалежності.
Він позначений не тільки плідними пошуками і справді мистецькими відкриттями, а й глибоко філософським осмисленням дійсності. Громадянська позиція Михайла Володимировича чітко проявилася у його творах, в яких він висловлює протест проти бездуховності, споживацького ставлення до життя, нищення природи, знелюднення душі. А концептуальні полотна вводять у проблематику космологічних маштабів. Все це – спадщина художника-новатора, художника-громадянина, вірного сина України. Як я вже сказав, Кропивниччина завдячує йому створенням обласної організації Спілки художників, на яке він поклав чимало років і багато зусиль, пройшов шлях через заперечення, домігся розуміння, наполіг на сприянні і зрештою вивів колектив у повноцінний творчий осередок у кілька десятків творчих особистостей, серед яких чільне місце займають митці, відзначені званням заслуженого художника України і чиї твори знаходяться в музеях та приватних колекціях багатьох зарубіжних країн. У співдружності з обласним музеєм мистецтв і художньо-меморіальним музеєм Олександра Осмьоркіна очолювана Михайлом Надєждіним обласна організація тепер уже Національної спілки художників перетворили образотворче мистецтво краю з епізодичної на повноцінну складову духовного життя міста й області.
Прощавай, друже. Ми з тобою йшли поруч протягом багатьох років, і я маю право сказати: народний художник України Надєждін заслужив на те, щоб пам’ять про нього як талановитого митця і неординарну особистість зберігалася не тільки в музейних залах, а й у свідомості широкого кола кропивничан. У який спосіб маємо увічнити Михайла Володимировича, повинні думати вже сьогодні, поки наміри не захололи за плином літ і під тиском нагальних проблем, котрих завжди вистачає.
Земля тобі пухом, Михайле…
Броніслав Куманський