(Закінчення. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/reportazh-iz-chervonoji-zoni.html)
На третій день вранці відбулася ротація особового складу відділення. З урахуванням епідситуації, що ускладнилася по SАRS-2 COV-19, з березня 2020 року дитяче інфекційне відділення адміністрація лікарні перепрофілювала в ковідний шпиталь, і медперсонал був переведений на вахтовий метод надання медичної допомоги: п'ятнадцять діб бригада медиків живе і працює у відділенні, п'ятнадцять – відновлюється вдома. Не всі співробітники змогли (захотіли) жити в такому режимі і дехто звільнився. Залишилися лише най-, най-...
Мені, до речі, навіть приблизно не вдалося підрахувати, який кілометраж за добу накручує медсестра в незгасаючому світлі кварцових ламп, запакована від ніг (гумові чоботи) до голови (окуляри, маска, захисний екран) плюс рукавички і герметичний костюм хімзахисту, обслуговуючи тридцять– сорок пацієнтів, і скільки сотень кілограмів (чи й тон) вантажу вона переносить за вахту, якщо таким, як я, середньотяжким пацієнтам, щодня вливали приблизно по півтора-два літра розчинів?! До цього треба додати вагу скляної тари… Але ж там були і тяжкі, і дуже тяжкі пацієнти, які отримували посилене лікування.
До речі, про тяжких. Захворювання протікає нетипово, нехтуючи всі відомі до цього канони медицини. Тяжкість залежить від ступеня вірусного навантаження і наявності супутньої патології. Вирішальну роль в прогнозі має реологія крові, простіше кажучи, схильність організму до тромбоутворення. На старті прогнозувати результат неможливо. У сусідньому боксі лікувався шістдесятирічний чоловік, гіпертонік. Лікування йшло за планом, контрольні обстеження, включаючи показники згортання крові – в нормі. Він благополучно закінчив лікування і вже збирався додому. Розповідали, із задоволенням поснідав і чекав обходу. Через дві години – обширний інсульт, через чотири – помер в реанімації. І це не поодинокий випадок. Інсульти, інфаркти – досить поширене ускладнення коронавірусної інфекції.
Якось, коли робота у відділенні кипіла з особливою напруженістю, а повз наші вікна майже добу із вражаючою періодичністю пропливали машини швидкої допомоги, доставляючи пацієнтів, санітарочка, вправно орудуючи шваброю, зітхала: «У відділенні вже дев'яносто п'ять хворих. Усю ніч підвозили. Два лікаря. Сестер – також обмаль. Важко. Люди не витримують, звільняються. А ми тримаємося з останніх сил. Якщо так і далі піде, то скоро взагалі нікому буде працювати. А дівчата з першого боксу зранку накатали скаргу, що їм невчасно поставили крапельниці і гуляти не дозволяють. Як не розуміють, що бокс – це повна ізоляція. Довести нічого не можна. Ех, люди, люди! Ось через них скликають збори співробітників. Завідувач уже другу добу на ногах. Без відпочинку. І Катерина Геннадіївна теж. Вони вдвох цілісіньку ніч приймали хворих. Уявіть собі, добу в повному обмундируванні?! Та вони на ранок – як зварені! А треба й далі працювати, до кожного пацієнта підхід знайти. Воно й зрозуміло – кожен за своє життя переймається. Та часто трапляється – тільки щось не так, як забажалося хворому, відразу скарга! А завідуючому нема чого робити, то ще й з цим треба розбиратися».
Завідувач відділення Віталій Геннадійович Пилипьонок після тієї ночі під час обходу буквально хитався від перевтоми. Він був моїм лікарем. А до початку епідемії працював дитячим інфекціоністом. З перших хвилин нашого спілкування я пройнялася до лікаря довірою і симпатією. Мені імпонували його скрупульозність під час збору анамнезу і детальне обговорення схеми лікування, коректність при огляді й індивідуальний підхід. Як лікар, я розуміла, що госпіталізація в ковідне відділення стрес, психотравма для кожної людини, і мені подобалося, як легко і невимушено Віталій Геннадійович вирішував проблему в моєму випадку. «Я розпорядився, щоб вам поставили таку флексюлю, яка б пасувала вам під колір очей». Зрозуміло, пожартував. Але помітив, що очі у мене блакитні. Навіть у цих умовах! Навіть ледве тримаючись на ногах від утоми! Через кілька днів: «Полюбіть цифру 98». «Навіщо?» «Такою має бути ваша сатурація». І я полюбила, а показники сатурації зросли саме до цієї цифри. За кілька днів до виписки: «Якому кольору троянд ви віддаєте перевагу?» «Білому». «Чудово!». Коли лікар вийшов з палати, дівчата жартували: невже подарує?! Я сміялася разом з ними, так і не зрозумівши, що він хотів з’ясувати цим запитанням, але якось відразу піднявся настрій, і хотілося заглянути в люстерко, і просто… хотілося жити.
Хтось з відвідувачів-колег розповів, що Віталій Геннадійович у 2014-2015 був учасником АТО і навіть має бойові нагороди. Я загорілася ідеєю розговорити лікаря на цю тему. Але через його завантаженість це виявилося майже неможливим, адже він кожної миті був комусь потрібний. Усе-таки в день виписки, неохоче піддавшись моїм наполегливим умовлянням, Віталій Геннадійович розповів, що працював лікарем загальної практики в червоній зоні між Пісками і Маріуполем. Не раз дивився в очі смерті і не з чуток знає, що таке «Град». Свій перший медпункт він влаштував… у стовбурі зрубаного дерева, а потім вже, за допомогою волонтерів, організував лазарет, куди за меддопомогою, почувши про тямущого дока, потягнулися бійці з ближніх батальйонів. Лікар мало говорив про себе, більше про мужність і силу духу пацанів і навідріз відмовився розповідати про свої нагороди.
Після тієї авральної ночі, що збіглася з вакханалією смерчу, який накрив Балашівку і залишив без даху десятки сімей, на допомогу інфекціоністам з другого стаціонару прибув гастроентеролог Степан Яловиця. Він мав досвід роботи з цією категорією хворих, бо за період епідемії не один раз заходив на вахту. Із швидкістю комети пролітаючи то перед одним, то перед іншим вікном, він не забував привітати нас помахом руки, а ввечері забігав, щоб виміряти сатурацію і розпитати про стан здоров'я, підтримати вдалим жартом.
Моя інститутська подруга Ольга Турбай – завідувачка невралогії, за розпорядженням адміністрації зайнялася перепрофілюванням свого відділення в ковідний шпиталь і у перший же день його роботи разом із терапевтом Дариною Думен прийняли тридцять пацієнтів.
Звичайно, за всіма цими справами, спрямованими на покращення надання медичної допомоги хворим, інфікованим коронавірусом, стоїть непомітна для пацієнтів і водночас майже цілодобова, без вихідних, ось уже майже рік, робота адміністрації. Наприклад, робочий день начмеда Оксани Кабанчук щодня починається о шостій ранку, коли вона отримує зведення про рух ковідних хворих за добу, і закінчується пізно увечері, а буває, що триває всю ніч.
У ще напруженішому режимі працює головний лікар Олександр Артюх. Стара лікарня завдяки його зусиллям набуває нового, сучасного вигляду, а оснащення якісним діагностичним обладнанням значно розширює об'єм лікувально-діагностичних завдань, які доводиться вирішувати колективу.
Приблизно на п'ятий-шостий день перебування у стаціонарі наше самопочуття помітно покращилося. Дарина вже майже не плакала і до блиску натерла шибки у вікнах. У палаті стало більше сонця. Виявилось, вона даремно сумнівалася у здатності свого чоловіка доглядати дітей. Він бездоганно з усим впорався, не зважаючи на те, що й сам був хворий. До виконання своїх батьківських обов'язків підійшов, так би мовити, творчо, з вогником, підтримавши ініціативу знизу щодо святкування дня народження домашньої улюблениці – кішки Сіми. Іменинниці зав'язали красивий бант, кімнату прикрасили різнокольоровими кульками, приготували смачний торт з ковбаси. Іншого вечора влаштували піжамну вечірку, а потім… у доньки піднялася температура до 37,2. Тато і з цим упорався. «Ось, виявляється, він який», – розчулено, пошепки промовляла Дарина, намагаючись непомітно змахнути щасливу сльозу.
Її виписали першою. Це й зрозуміло. Вона була наймолодшою і найбільш мотивованою. У Валентини пневмонія розсмокталася не в повному обсязі, але ПЛР-тест показав відсутність вірусу. Її перевели в терапію, на це вона була націлена з самого початку лікування. Я виписувалася останньою, провівши у боксі ще дві доби на самоті. Зараз почуваюся майже здоровою. Задишка зрідка нагадує про себе. Трішки більше втомлююсь. Лякає апетит. Якщо так піде і далі, то доведеться оновлювати гардероб. А може, це на краще? Ніби як почати життя спочатку. Вже вийшла на роботу і дуже цьому радію. Люблю бути лікарем, а не пацієнткою.
Переживши далеко не найкращий період у своєму житті, я погоджуюся з англійцями, які стверджують, що ніхто не може спробувати яблуко для вас. Кожен з нас за тих самих обставин здобуває свій досвід і бачить будь-яку ситуацію у своєму, особливому світлі. Безперечно, серед тих, хто лікувався у першій міській є не задоволені: когось не долікували, комусь, можливо, непривітно щось відповіли, комусь не вистачило безкоштовних медикаментів, а хтось не впорався з хворобою, помер. Для кожної родини така втрата – трагедія. З кожним летальним випадком вмирає і якась часточка душі лікаря, медсестри. До смерті не можна звикнути, не можна залишатися байдужим.
Але чомусь, довго пам’ятаючи щось погане, люди швидко забувають добро. Про сотні, тисячі врятованих життів згадують в основному при святкуванні дня медичного працівника. Чисто символічно. І, взагалі, у нас є така особливість – твердо вірити у те, що лікар, медпрацівник чимось зобов’язаний пацієнтові, бо ж давав клятву. Те, що я побачила у ковідному шпиталі, виходить за рамки будь-яких зобов'язань. Це справді самовіддана, сумлінна праця всього колективу – від завідувача до санітарочки. І, виходячи з фінансових нарахувань, зарплат тобто, праця та – по суті волонтерська. Дуже прикро, що окремі пацієнти не змогли це розгледіти і оцінити.
Згадався анекдот. Спустився Ісус Христос на землю, щоб якось допомогти лікарям. Сидить на прийомі в поліклініці. Вислухавши скарги хворого, доторкнувся до нього рукою і каже: «Ідіть з Богом. Ви здорові». Той виходить в коридор, а його запитують з черги: «Ну, як він?»
– Та ніяк. Такий, як і усі, – відповів розчаровано зцілений. – Навіть тиск не виміряв.
Олена Баранова, лікар, письменниця
