Село Демидівка, що на трасі «Одеса-Київ» примітне чудовими подільськими гористими краєвидами. Але дорога до нього з траси так само «гориста» – у ямах та вибоїнах. Дуже давно її не ремонтували. Схоже, й у селі немає належної інфраструктури. Та на центральній вулиці багато добротних будинків, хоча трапляються й покинуті.
Ми шукали школу, сподіваючись побачити на ній меморіальну дошку, адже саме у Демидівській школі відкривав для себе освітні простори доктор філології, відомий літературознавець Володимир Панченко. Людина. яка залишила помітний слід у літературному і політичному житті й нашого краю.
…Липневий жаркий полудень. Людей на сільській вулиці майже немає. Ворота стоять розкриті, але ніде нікого не видно. Нарешті одна жіночка підказала, що школу ми вже проїхали – вона на цій же вулиці, але прихована деревами. Про Панченка жіночка не чула.
Вхід до школи – звичайна хвіртка, ніби на якесь сільське подвір’я. За хвірткою повіяло пусткою: зарослі бур’янами баскетбольний майданчик і футбольне поле. Високі сходи, на яких розбив лоба, мабуть, не один першокласник, ведуть до колись ошатного, пофарбованого у небесно-голубий колір, а тепер оббитого вітрами чи недобрими людьми, приміщення. Жодної меморіальної дошки ніде не видно. Та й чи доречна вона у такій пустці?
На диво, двері у школу виявились не замкненими. Усередині школа не здавалась такою занедбаною, як зовні. Відчувалось – не так давно тут зроблено ремонт. Двері, підлога гарно пофарбовані, стіни не оббиті, на вікнах ще не дуже запилюжена тюль. Більшість парт, схоже, звідси винесли, але столи, шкільні дошки, шафи – на місці. На полицях – підручники, більшість геть нові, багато різних зошитів, і учнівських, і вчительські записи. Ось рядочком стоять уже добре запилюжені журнали. От би знайти той, де серед учнів – майбутній професор Володимир Панченко. Але – ні. Найдавніші – початку 90-их. Тоді Володимир Євгенович уже працював у нашому місті.
А ось у коридорі – портрет Шевченка у вишитому рушнику. Не зняли, забули. Поряд – вхід у бібліотеку. Вона, мабуть, вражає найбільше. Тісненька кімната із полицями до стелі. Повні зібрання творів Лесі Українки, Коцюбинського, Франка, російських класиків, словники.
Тут би навести порядок, завезти сучасні гаджети, і хоч завтра починай навчання. Та у тому то й річ, що вчитися нікому. У майже безлюдному селі нам таки вдалося зустріти двох засмаглих юнаків, що їхали на підводі, запряженій конячкою. Один з них – Артем Лупашко. Він був серед останніх шести випускників Демидівської школи, яка закрилася позаторік. Про Панченка він теж нічого не чув.
…Меморіальну дошку ми знайшли аж у недалекому райцентрі Любашівці. На приміщенні школи, де Володимир Панченко здобував уже середню освіту. Він там усміхається так знайомо…
Світлана Орел
