Коли сьогодні будь-кого запитати: «А що то є – Різдво?» – у відповіді можна не сумніватися: «Різдво Сина Божого Ісуса». Однак так було не завжди.
Відомо, що праукраїнці свої свята приурочували до руху небесних світил. (Тут усім скептикам, які здивовано стенуть плечима при слові «праукраїнці», скажу: праукраїнці – то всі етноси, які дали нам колись початок: трипільці (хоч це не назва етносу, а часова прив’язка), кіммерійці, скіфи, сармати, анти, роси, венеди і ще багато інших. Вони жили тут. Вони ж точно не були давніми фінами чи давніми мексиканцями, а таки протоукраїнцями).
Найдавніше Різдво було святом народження нового сонця. Той самий Іван Огієнко пише: «Це було свято народження сонця (Dies natalis solis)». Чи можемо ми не вірити в цьому разі християнському митрополиту? А далі він каже, що Різдво Ісуса «заступило Різдво Сонця».
Свято приходилось (та й приходиться) на 24-25 грудня, бо московська церква не пристала на нове літочислення і у неї 24-25 грудня припадає на нинішнє 6-7 січня. Себто по-своєму вона теж відзначає Різдво 24-25 грудня.
Давні астрономи, (а що вони були, хоч так і не називались, теж сумніву нема), визначили найдовшу і найкоротшу ніч та весняне і осіннє рівнодення. Саме до цих дат і приурочувались найдавніші календарні обрядові дії: Різдво Сонця, Великдень, Купала та осіннє рівнодення, можливо, Овсеня-Світовида.
Взимку, в грудні, вони бачили, що після певної дати наступає ледь помітне приростання дня. Отож вони його і назвали днем народження сонця. І урочисто відзначали. Щоб задобрити теплу стихію. Бо й тепер ми ой як залежні від світотворчих стихій: сонця (вогню), води, землі й повітря! А що казати про наших прапредків?!
Мало хто сьогодні нічого не знає про Різдво. Але більшість із тих, хто про нього знають, мають спотворені уявлення.
От ми їмо обрядову їжу – кутю – і свято віримо, що то – християнська традиція. Аж ніяк! Це не що інше, як релікт дохристиянського рослинного жертвоприношення. Ото і все.
Ми кажемо про дванадцять полін, на яких готувалися святвечірні страви. І про дванадцять самих страв (є й згадки про тринадцять страв), посилаючись на Христа і його дванадцятьох учнів. А насправді – це дохристиянська традиція вшанування місяців, яких, в різні часи, було дванадцять за сонячним і тринадцять – за місячним календарем.
А ще ми колядуємо. І колядки усі – про Христа. Це найдавніша і найбільш хибна традиція. І, як на мене, з точки зору християнської – ще й богохульство. Чого?
Коляда – дохристиянське божество, світотворчий бог – і бог-немовля, і бог-дідусь водночас. А ще й під таким іменем, за легендами, була жінка Коляда, котра утікала від Чорнобога і народила Божича-Коляду. Вони ні в якому ряду не стоять з Ісусом. Тому сьогоднішні пісні про Ісуса у християн мали би бути аж ніяк не колядками, а, скажімо, ісусівками чи христосівками. Співати колядки про Ісуса – це те саме, що співати більшовицький гімн… про царя.
Та й колядки прадавні мають зовсім інші тексти: «Коли не було з нащада світа, ой, Дажбоже…» (Згадується прадавнє сонячне божество Дажбог, яке скрізь або викинули, або переробили на «Дай, Боже»). Чи розповідають про Древо, котре стояло у первинному океані, а на ньому сиділи світотворчі птахи. Чи про волхвів, котрі «каміння били, терем зводили». А волхви – це дохристиянські священнослужителі.
Проаналізуйте геть усі християнські різдвяні традиції: вони закорінені у дохристиянські часи. І худоба говорить, і Мороза кличемо, і кутю, щоб бджоли плодились, до стелі підкидаємо, і на лави дмухаємо, щоб не присісти душі померлих, котрі на Різдво збираються біля печі, і плуга до хати вносимо, і ріжкасті вареники і пироги – символи Місяця, печемо і варимо, і круглі короваї – символ Сонця, випікаємо…
А ще колядки дзвіночками супроводжуємо, а вони – це символ стихії повітря. Бо вода ще – в твердому стані, бо сонечко – ще немовля, бо земля ще спить. І тільки повітря живе, тож через нього, через поворот його до весни звуками дзвіночків ми сповіщаємо про новий цикл життя.
Новий рік
Новий рік ми тепер святкуємо 1 січня. Колись давно в Україні він припадав на 1 вересня (звідки «сійся, родися»), а згодом перейшов на 1 березня. Звідси «…прилетіла ластівочка».
Щедрівки, таким чином, один із найдавніших варіантів обрядових пісень і є вони не чим іншим, як протовеснянками. Тепер перенесені в зиму. На Новий рік ми водимо Василя і Маланку і багато етнографів сходяться на тому, що то не просто Василь і Маланка, а якісь давні сакральні постаті, котрі символізували поворот життя до нового пробудження. Зі святим Василем це не зв’язано ніяк, бо заглиблено у ті часи, коли християнства у нас не було. (є дані, що «уаціль» –це древня назва місяця, себто свято прийшло ще з часів місяцепоклонництва).
Шановні віруючі християни! Не кличу вас щось міняти у своєму світогляді. Тим паче не хочу вас образити. Кличу вас знати нашу культуру і ті традиції, які з неї прийшли у багато релігій, в тім числі і в християнство. Не будемо цього знати і шанувати – не пошанують і нас.
Ану скажіть, де ще нема грецьких і римських язичницьких богів? І в космосі Юпітери, і на картинах Венери, і в скульптурах Аполони, і в мультфільмах Посейдони, і.., і… І тільки нам (чомусь – чому?!) зась до Дажбога, Велеса, Перуна, Рода… Ніколи не замислювались, чому? А тому, що у нас вперто вбивають наше природнє, наше сутнісне, аби ми були іванами-безрідними.
Скажу іще. Якщо схематично прямими лініями сполучити дати Різдва і Купала (22-24 червня, що у християн приходиться на 6-7 липня), та Великодня (після весняного рівнодення) і Овсеня-Світовида (після осіннього рівнодення), отримаємо прямий рівнобічний хрест – символ вогню, Сонця, чоловіка. От звідки прийшов хрест.
Як і термін «Православ’я». Наші прапредки славили явний світ – Яву, шанували потойбічний – Наву (звідси нявки, мавки), але найбільше – небесний світ – Праву. Ото і було православ’я. І де тут Ісус? Тож ми багато чого зі свого забули…
А чи не християнська традиція вимагає шанувати батька-матір? А ті, котрі тисячу літ тому бігли понад Дніпром за Перуном і кричали: «Видубай, наш Боже, видубай!» (себто – випірнай) вони не були нашими прабатьками-праматерями?
Отож бо. І чужому научаймось, і свого не цураймось… Будьмо дітьми своїх батьків. А вони – це не тільки наші безпосередні народителі. Вони – з трипільських і мізинських часів. Вони з часів дотрипільских і домізинських. Не вимітаймо драним віником їх знання і культуру.
Водосвяття
Після вшанування небесного вогню (Різдво Сонця) годилося вшанувати і другу світотворчу стихію – воду. Вода – символ жінки-народительки, вона – оте первинне море, із якого, за колядками, постав світ.
Вода завжди була шанованою в нашому народі. Нині її подають як святу воду. Однак народна традиція зберегла і поняття про так звану непочату воду, яка є найбільш помічною і чудодійною. Напочатою водою в селах називали воду, набрану з криниці тоді, коли з неї ще ніхто цього дня не брав води, себто до схід сонця. Чому така вона здавалася особливою? Бо вона за ніч прибувала із земних надр, була ніким не діткнута, не осквернена чиїмсь брудним відром, чиїмись недобрими думками і намірами. Вона – не збентежена, не схвильована, не зіпсована.
Фізики й хіміки кажуть сьогодні про особливу структуру води, коли три молекули її зв’язані в один комплекс. А ті комплекси в чистій воді ще й утворюють особливі просторові структури. Така вода найбільше придатна для організму. Досить у цій воді порушити природну незбурену структуру, як вона втрачає свої властивості і вже, залежно від ступеня збуреності, може бути не такою доброю, а то й зовсім недоброю (приміром, вода з похорону…).
Можна скільки завгодно сперечатись про істинність вищенаведеного, однак знайдеться дуже мало людей, які бодай би раз не зверталися до свяченої чи непочатої води. Непочатою водою, в принципі, є вода, що витікає з джерела: вона щойно народилася під землею; є дощова та тала вода, бо вона змінила агрегатний стан; є щойно сконденсована вода – роса. Хто з нас не праг пити саме джерельну воду? Хто не знає м’якості дощової чи талої води? Хто, коли й не качався, то не ходив із радістю босоніж по росі? Звідки це? Від інтуїтивних знань…
Наша церква каже про особливий стан води в ніч із 18 на 19 січня. А в католиків і тепер – ПЦУ – це вода в ніч із 5 на 6 січня (той же різнобій в літочисленні). То коли ж вона – особлива? Вибирати вам. Як на мене – особливою є справді непочата вода. Не перевіряв, але кажуть, що добрі слова, вимовлені до води (а це і є молитви), можуть поліпшити стан води.
Колись давно наші прапредки вшановували 5-6 січня богиню води, дружину верховного бога Сварога – Ладу. Вона ж – Коляда. Вона ж – Дана. Такий різнобій в іменах можу пояснити тим, що колись в єдину землю об’єдналися різні етноси, котрі мали кожен свою назву богині води. Найпоширенішим, все ж, було ім’я Дана, що й відобразилося в назвах рік: Дунай (Данай), Дон, Данапріс. В наших піснях часто зустрічається Дунай, але це – не власна назва конкретної ріки, це – назва річечки, струмка взагалі, і мала би писатися з малої літери: дунай.
І нині на водосвяття на річках, ставках та озерах в льоду вирубується ополонка, як правило – хрестоподібна. Спішу заперечити тим, хто скаже: отож, традиція таки християнська! Подекуди й досі ополонки вирубуються у вигляді рівнобічного хреста. А це – знак сонця. Річка 5-6 (18-19) січня, ніби то, символізувала річку Іордань, чому це свято зветься ще й Йорданню.
Вирубаний з ополонки хрест ставився поряд і обливався буряковим квасом, про що прекрасно написала в своєму романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко. Чи в цьому обливанні є сакральний зміст, чи робилося це для кращої помітності ополонки – сказати не можу. Нині вода освячується священниками. Її набирають в різні посудини і користуються нею. У селах хрести на дверях малювалися священниками практично в кожній хаті.
В такій ополонці купалися і купаються нині для збереження здоров’я.
Народна традиція не зберегла пісень про водосвяття. Чому? Бо такі пісні жорстко переслідувалися церквою. Шкода! Впевнений: ми втратили чималий шмат прекрасного фольклору. А з ним і велику кількість сакральних обрядових дій. Щоправда, обрядові дії обливання, скроплення, занурення у воду збереглися в інших календарних і родинно-побутових обрядах. Всі вони передбачають використання свяченої чи непочатої води. Тож традиція остаточно не зникла.
Здається мені, освячення води в січні не було випадковим, бо ця стихія в кінці лютого мала міняти агрегатний стан, пробуджуватися, слідом за сонцем, до життя, до нового циклу, починати діяти нове коло.
Володимир Яремчук