Російських скарбів нам точно не знайти…

Прецедента реконструкції російської фортеці в Україні досі ще не було. Наше місто Кропивницький вирішило відзначитися цим, та ще й на сьомому році війни з Росією. Розповсюджуються байки про приналежність фортеці до лінії оборони не то української, не то Дніпровської, але є але.

Немає таких точних даних – Дніпровська оборонна лінія фортець зводилася 1731-1770 роках на території Дніропетровської, Полтавської, Харківської областей та сучасної Ростовської області РФ. Кількість – 16 фортець, а мета – відділення території Гетьманщини від Запоріжжя. Була і інша, зміщена на південь лінія з восьми фортець, збудована у 1770-1783 роках. У жодному переліку фортець цих оборонних ліній наша не значиться. Отож, коли Росія просунулася на південь, потреба у цих, без перебільшення тимчасових спорудах, у росіян відпала.

Ім’я Єлисавети на півдні носила лише наша фортеця. Серед згаданих фортець за проєктами були точні копії-близнюки. Жодні залишки тих російських фортець на території України і Росії не оберігаються, не реконструюються. Цікава доля фортеці-близнючки нашої – cв. Анни на території Росії. Її збудували у 1731 році в околицях сучасного Новочеркаська у межах української лінії оборони. Проіснувала вона до 1760 року. Потім її обезброїли на користь іншої, що була розташована на території сучасного Ростова-на-Дону та носила ім’я cв. Дмітрія. А що з валами фортеці cв. Анни? А їх з часом просто зрили та розрівняли, і влаштували там городи новочеркасців… Отакий підхід самих росіян до «слави російської зброї»…

Чомусь так сталося, що усі фортеці з іменем Єлисавети будувалися загарбниками на чужих землях. Британці збудували Порт-Елізабет в Південній Африці та Елизабет форт біля міста Корк в Ірландії. А Росія в Україні, Фінляндії та на Гавайях. Англійці назвали форт в Ірландії на честь королеви Єлизавети І, а в Африці на честь дружини засновника міста. За деякими даними фортеця з подібною назвою у росіян була ще в Каліфорнії. У самій Росії та Британії фортець та міст з таким іменем не було.

Про наші земляні залишки пишуть різне, від романтичного захоплення до певної стриманості. Місцевий дослідник Максим Сінченко: «Не треба перебільшувати значення програми, поки що це просто наукова дискусія. Завдання програми – зберегти фортецю і, можливо, реконструювати якусь її частину. Звідси питання: що вивчати? У державному архіві РФ, у Санкт-Петербурзі є проєкти і плани фортеці з будівлями і т.ін. Може, треба їх вивчати? Але ми знаємо з дослідження Полонської-Василенко, що проєкт фортеці повністю не був втілений в життя. І я теж знаходив листи інженера фортеці, який у 1760-х роках писав, що фортеця не може називатися фортецею, бо ворота згнили, паркану нема, а вали розсипаються».

Є ще інший момент: «Фортеця – це наш історичний спадок. Ми повинні її зберегти – це безумовно. Але при цьому не треба перебільшувати значення фортеці. Вона виконувала роль військової бази. Оборонної ролі вона так і не виконала. Містоутворюючої ролі вона теж не мала».

До 1740 року (до підписання Білградської угоди) між Росією та Туреччиною все, що розташовувалось на правому березі Інгулу за течією було турецьким. Та й пізніше місто на лівому березі і фортеця на правому певний час не були одним цілим. Про це теж пише той же Максим Сінченко посилаючись на низку документів: «Місто на лівому березі Інгулу й фортеця на правому розвивалися автономно. Звичайно, вони були пов'язані. Я знайшов документ про побудову мосту через Інгул у 1764 році. Там описано, що солдати, які будували міст, водночас виконували підряд магістрату на вивезення гною. Тобто магістрат звернувся до комендатури фортеці, щоб за гроші солдати вивозили з міста гній. Нормальні добросусідські стосунки.

Хоча при фортеці теж існувало своє містечко. Ястребов знайшов документ 1760 років про заборону продажу будинків в Биковому і Пермському. Ці хати призначалися для військових. Це було військове містечко, форштадт. Є цікавий документ 1784 року, коли фортеця була ліквідована. Там йде мова про те, що магістрат має приєднати до міста фортецю з її форштадтами. Тобто, до цього Бикове і Пермське до складу міста не входили…».

Усе це підтверджує існування двох різних поселень лівобережного Подолу та правобережного Новокозачина, факт існування якого певний час вперто заперечували представники руського міра.

Не зрозуміло хто, що і коли почав охороняти на правобережних пагорбах у нашому місті? Чи є якась постанова уряду незалежної України стосовно цього? Багато хто її почав шукати. Кивають нібито у бік міністерства культури. Пагорби в бур’янах називати пам’яткою культури якось дивно. Багатьом у місті здається, що вся метушня з пам’яткою та дослідженнями розпочата, щоб завадити будівництву кафедрального собору ПЦУ.

Що досліджують в середині земляних пагорбів на місці колоніальної фортеці? Невже у когось жевріє надія, знайти закопані росіянами скарби? Це гетьмани ще щось закопували, росіяни – пропивали відразу…

Анатолій Авдєєв


Надрукувати   E-mail