Спроба поділитися роздумами з нагоди особистого ювілею нагадує мені колись прочитаний епізод про те, як лікар, уражений отрутою кураре десь в амазонських джунглях і зрозумівши, що близький кінець неминучий, став похвилинно описувати свій стан, знаючи, що це знадобиться у можливому подальшому лікуванні інших людей у подібних випадках. Хоча, звичайно, існує істотна різниця між фізичною реакцією організму, яка приблизно однакова для більшості уражених людей, і процесом “соціального” старіння, який залежить від набутого досвіду.
Найголовніше, чого слід встигнути набути до межі “стара старість” (тобто, коли тобі за 75, бо, кажуть, є ще й “молода” та “середня” старість) — це розуміння, що ти багата людина — багата враженнями і пам’яттю про минуле, де особисте переплітається із життям інших. Центральне слово тут — пам’ять, і чудесно, якщо ти записував у “серці молодому” варті для збереження яскраві миті, чудесно, якщо ти повертався до них знову і знову, тренуючи свої емоційні м’язи. Про важливість збереження пам’яті у просунутому віці гарно пожартував якось літературний довгожитель (улюблений письменник нашої студентської юності) Сомерсет Моем. Виступаючи перед авдиторією прихильників з нагоди свого чергового ювілею він сказав: “Старість має три переваги”. А потім, після паузи додав: “Тільки я забув, які...”
Ось кілька моментів минулого, які сформували мій погляд на сьогодні.
... Мені чотири роки. Сиджу в кімнаті біля радіо. Лунає довга повільна музика. Коли вона на кілька хвилин припиняється і починає говорити диктор, гукаю: “Мамо, мамо!” Мама підбігає до радіо і слухає чергове сповіщення. Сталін помирав кілька днів.
... Сусідський Едик ходить уже в школу. Я приходжу до нього в гості. Едик розгортає підручник, показує портрет і запитує мене: “Хто це?” Кажу: “Сталін”. “Ні, – каже Едик, – це батько наш”. Пошанування “батька” тривало ще деякий час після смерті вождя всіх народів.
... У нашій хаті гості — сусідки прийшли погомоніти з бабою Галею. Я — маленький глечик з довгими вушками — прислухаюсь до розмови. Кажуть, що нами керує тепер Хрущов. Баба Галя, зітхає: “Цей, мабуть, вже й останню сорочку зніме”. Я потім кілька днів ходжу по селу, заходжу до хат незнайомих мені людей (хоча вони мене, як я відчуваю, всі знають) і кажу, що Хрущов зніме останню сорочку. Після цих моїх слів люди качаються зо сміху. Я любив, коли люди сміються.
Баба Галя захворіла, але треба було порати свиней, курей, порпатись у городі... Кажу їй: «Бабо, ви ж заболіли...» Баба Галя дибає до дверей і каже (як зараз чую її чернігівську говірку): “Е, нум оце усіе посядем да седіетимем... Дак шо ж воно буде?”
Необхідність праці пронизувала кожен день сільського життя. Перед тим, як я мав іти до школи, тато посадив мене біля себе і розказував, як я повинен слухати вчительку, виконувати всі завдання... “Оце, синку, починається твоє трудове життя, – казав він. – І так буде до пенсії”. (Тут тато помилився — після пенсії життя так і залишалося “трудовим”).
Тато й мама приходять такі щасливі з колгоспних зборів, присвячених “великому жовтню”. Голова колгоспу у своєму виступові зачитував прізвища відмінників школи. Почав з першого “А” — мого класу. Я за алфавітом був першим у списку, і мої батьки — звісна річ — дуже пораділи. І за мене, і за себе.
Я в четвертому класі. Серед моїх книжок опиняється підручник німецької мови за п’ятий клас (німецьку тоді починали вивчати з п’ятого класу). Тато розкриває його і читає мені якийсь текст. Я закохуюсь у потік незнайомих звуків. І відтоді сторінка за сторінкою починаю читати німецькі підручники. По порядку: п’ятий, шостий, сьомий і т.д. класи, випрошуючи ці книжки у своїх двоюрідних братів і сестер, старших за мене. Кожен підручник я освоював за місяць-два, тож за якісь півтора роки читав німецькою на рівні середньої школи. А після школи обрав своїм фахом англійську мову. Це я ще й до того, що іноземна допомогла мені розвинути ту пам’ять, про важливість якої говорив Моем.
Іще одна річ, яка допомагає мені й тепер стояти на ногах — це любов до спорту. Наша сільська школа — як я зараз це оцінюю — мала чудову спортивну базу: диски та списи для метання, футбольні бутси, взуття з шипами для спринтерів, обладнані волейбольні та баскетбольні майданчики, ями для стрибків у висоту та довжину, бруси, спортивні кільця, незліченну кількість м’ячів, лижі для зимових кросів і т.д. “Наші” часто виїздили до сусідніх сіл для змагань з іншими школами, приїжджали й вони до нас. У школі панував культ спорту. Чи варт дивуватись, що ще десять років тому, я щотижня бігав двадцятикілометрові дистанції, наповнюючи кров “гормонами щастя”, що — за висновками лікарів — є звичайною річчю для любителів бігу підтюпцем (“джоґінґу”). Зараз, правда, лише ходжу, але теж довго.
Протиріччя між тим, ЩО нам ідеологічно насаджували в голови в школі, і тим, ЩО говорилось в сім’ї (і взагалі, серед людей) я відчував весь час. І тут сім’я перемагала. Стосувалось це і релігійних свят — Великодня, Різдва та інших, і пошанування рідних, які вже відійшли від нас, але були тут, неначе живі, поруч — на кладовищі за селом. Стосувалось це і різноманітних прикмет (часто забобон), і розповідей про сни, які, звичайно, справджувались або – на переконання оповідачів – мали справджуватись. Про політику я згадав раніше. А то якось уже старшеньким, у розмові з татом про події 1917-1920 років в Україні я критично — услід за підручником історії — висловився про Петлюру, на що тато несподівано для мене сказав: “Українці повинні пишатися такою людиною, якою був Петлюра”. Татові слова стали поворотним пунктом мого оцінювання новітньої історії України. Взагалі, тато, продовжуючи традиції здорового народного споглядання зовнішнього світу і суспільного життя, ніколи не вагався критично чи насмішкувато висловлюватись про те, що бачив. Пам’ятаю, дивились ми з ним якийсь документальний репортаж в кінотеатрі “Хроніка”, що колись був на вулиці Леніна в нашому обласному центрі. Один і той же фільм там крутили безперервно зранку до вечора. Купуй квиток за якихось двадцять копійок і дивись кіно хоч цілий день. Так от, на екрані чудесний американський хайвей із сотнями автомобілів, що мчать на шалених швидкостях. Тато — не дуже голосно, але чітко, на весь притихлий зал: “Дорога на Малу Виску”. Народ гримнув сміхом. Світло, правда, після татових слів, в залі не вмикали. Сталіна вже давно як не було.
Чи слід дивуватись, що наші серця — серця тих, які виросли з народу — наповнювались щастям, коли в дев’яностих ми бачили синьо-жовті прапори у місті, слухали “Козацький марш” і співали наш гімн на мітингах, приклавши руку до серця!
Хочу ще сказати, що на моє глибоке переконання готуватись до завершальної фази свого життя людина починає все-таки з дитинства. Коли ця фаза настає, слід усвідомити слабкості і переваги нового етапу. Не варт змагатись із молоддю, яка стискуючи “вологі кулачки” стає на прю з тими, з ким треба і не треба. У нас, “бейбі-бумерів”, що народилися одразу після великої війни чи в п’ятдесяті роки минулого століття є свій власний світ, який, звичайно, продовжує бути вмонтованим у сучасність. І ми — згідно з нашими можливостями — беремо і братимемо участь у ньому. Для прикладу, ми з дружиною щомісячно підтримуємо з наших пенсій ЗСУ, підбадьорюємо родичів на Чернігівщині та Кіровоградщині, висловлюємо своє ставлення до одвічного протистояння добра і зла у цьому світі. Сотні наших друзів-однодумців в соціальних мережах солідарні з нами, а це створює громадську думку, надихає нас і вселяє віру в нашу перемогу. Кожен із нас має якісь інтереси, схильність до певного заняття (нехай це називатиметься хобі). То ж чому не зануритися у цей інтерес саме зараз, коли є час, бо це можливість нашого емоційного і когнітивного розвитку. Адже ще не прочитано найцікавішого оповідання, не побачено найкрасивішого витвору мистецтва, не прослухано найчудовішої пісні, не написано найкращого блогу. Це все ще попереду.
Наостанок хочу сказати ще й не зовсім “політично коректне” — особливо в наш атеїстичний час. Ми з вами могли й не народитися. Так, як не народилися трильйони інших. Але оскільки чи то Вищій Силі, чи то Великому Випадкові потрібно було, щоб ми, усвідомлюючи себе, прожили на нашій Землі, ми не маємо права зневажити цю нашу мить, яка дана нам між двома вічностями, а прожити її гідно і красиво, вдосконалюючи світ на основі “наших недосконалостей”.
Віталій Бабич