Російська жінка ридала в транспорті і проклинала Україну. Там загинув син. Хтось зняв це відео і виклав у інтернет. Відео викликало безмежний подив. От, як це? Це ж як треба накопичити тупості в мізках, щоб проклинати не свою країну, яка забрала в тебе сина і послала на окупацію чужої країни. Не тих, в Кремлі, хто вирішив почати цю війну. А Україну.
Потім пішло відео з опитуванням росіян, що вони думають про війну Росії в Україні. Там те ж саме. Звичайно, Україна у всьому винна, знищити, задавити, повернути в лоно, вбити всіх.
Ця всенародна тупість дивує глядачів безмежно. Цей масовий порив до тупості. От, як це?
Я розкажу, як це...
... Це було у моїй молодості. Я працювала у заводському КБ. Наш відділ був чи не найпрогресивнішим у КБ, та й на всьому заводі. У відділ прийшла група випускників інститутів, буйство юності вирувало над двоповерховим будиночком, де базувався наш відділ. Курилка вибухала жартами, на нічні зміни стояла черга, на вихідних збирались і спільно відпочивали, потім колись це назовуть тімбілдінгом, а тоді всім просто було хороше разом.
Тривала перебудова. Масово виходили книги, ті, що донедавна лежали в столах, у найзабороненіших шухлядах. На суспільство звалились Плахи і Білі шати, Діти Арбату та всі можливі редакції Майстра і Маргарити. Випуски книг ходили по руках, за ними стояла черга.
– Так он він який був, Радянський Союз... – гидливо кривились вчорашні комсомольці.
У відділі навіть працював свій бандерівець і відтепер майже відкрито він розповідав, що знав. Уважно слухали. Переходили до танків у Празі, охали, потім робили вигляд, що давно про все знали. Знали, тримали в таємниці, обурювались на кухнях.
Ще не було проголошено Незалежності України, але підгрунтя під схвальну зустріч самої ідеї готувалось і розквітало пишним цвітом в допитливих мізках тодішньої найпрогресивнішої молоді, ідеї незалежності від імперії виносились на прапор, та і саму імперію з її злочинними планами проклинав народ...
... аж тут хтось заговорив про Афганістан.
Здавалося б, все зрозуміло. СРСР був там окупантом, я це й сказала. Нащо я це зробила? Вибухнуло одразу після моїй слів.
– Вони вбивали наших мальчіків!
– Вони там звірі, навіть кожна дитина й жінка!
– А ти знаєш, як катували там наших полонених?
– Та будь вони прокляті, там скільки наших мальчіків загинуло!
– Їх треба було вбивати, всіх!
Стояв крик на весь найпрогресивніший відділ нашого прогресивного КБ. Злетіли Білі шати і десь забулись Діти Арбату, танки в Празі відійшли на задній план і починали здаватись не такими вже злочинними. Милі знайомі обличчя прогресивної молоді скаженіли, перекривлені гримасами люті, мої чудові колеги оточували мій стіл, той самий, де ще недавно вони записувались в чергу на "Один день Івана Денисовича". Це було дуже схоже на масовий психоз. І навіть наш кишеньковий бандерівець кричав і волав про вбити всіх афганців.
– Але ж це ми прийшли на їхню землю.– казала я.
– Але ж вони просто захищались від окупантів. – доводила.
– Але ж це наші мальчіки розстрілювали їхні селища і катували полонених.
Марно. Слиною бризкали сучасні ліберальні люди, здіймали кулаки:
– Вбити їх всіх! – лунало над таким досі мирним і дружним колективом.
Найпрогресивнішим колективом одного окремо взятого конструкторського бюро часів епохи перебудови...
От і все.
Після того я і зрозуміла, що мало читати хороші книги. Мало переглядати епоху людожерства і давати їй нові оцінки, так красиво винесені на обкладинки журналів. Мало виносити на прапор гасла відходу від імперських традицій.
Нічого з цього не працює, аж доки не вичавиш людожера з самого себе. Людожера, вбитого тобі в душу цвяхами піонерства, закріпленого шурупами комсомолії, залитого клеєм байдужості до того, що відбувається в твоїй країні – начхати, все фігня, аби ти вижив сам і ще трохи назбирати, щоб купити отой ковьор і оту чеську стінку.
Ніщо не розчинить той клейстер, доки ти не врішиш сам вичавити з себе людожера. Я давно не бачилась з тими своїми колегами, я вірю, що розвиток суспільства не пройшов для них марно і людожерство з душ нарешті було вичавлене.
Але я добре пам'ятаю ту давню спірку, коли попадали Білі шати з Дітей арбату, і виявилось, що це лише зовнішній лоск.
А душі...
Душі виховуються тільки часом і новими поколіннями.
... ридала вчора в російському тролейбусі тітка-людожерка, оплакувала смерть свого сина-людожера. Їхали пасажири-людожери, хтось змахував зі щік людожерські сльози. Хтось знімав істерику людожерів.
Всі проклинали Україну.
Людожери завжди проклинають того, хто не дає себе зжерти.
Нехай собі ридає тітка-людожерка. Що нам до тих сліз? Ми захищаємо свою країну. І ми її захистимо. Я вірю, що ми викинемо людожерів за кордони нашої країни.
Але що буде потім? А потім лишиться країна людожерів, утоплених у морі власних сліз. І свої сльози вони будуть довго пам'ятати. І будуть проклинати нашу країну.
І.
Готувати.
Новий.
Наступ.
Бо людожерство в душах нікуди не зникає. Бо виховування душ – питання не одного покоління. І доки хтось не візьметься за виховання тупої, дикої людожерської країни – загроза нового вибуху людожерства буде висіти над світом.
Діана Макарова