Вчора я мала цікаву дискусію із чудовою талановитою дівчиною з Одеси з приводу української мови. Одразу скажу, що наша розмова була приємною, не конфліктною й стосувалася того, що за кордоном не дуже добре ставляться до людей, які розмовляють мовою московії.
На думку моєї співрозмовниці, мова не має значення. Особливо, якщо ти захищаєш країну або ж є волонтером, або ж маєш тимчасовий прихисток.
На жаль, я була єдиною, хто дискутував з приводу необхідності розмовляти українською мовою та надзвичайної необхідності підтримувати людей, які намагаються розмовляти рідною мовою, а не казати: «Та не турбуйтеся, розмовляйте як вам зручно»…
Ця тема справді болісна для багатьох, я можу зрозуміти це, але маю й свою, визрілу не за один рік, позицію. Якщо мій особистий досвід вплине на рішення хоча б однієї людини почати розмовляти рідною мовою, я буду вважати свою місію виконаною.
Коли у 2014 році почалася війна, я – киянка із польським корінням, родина якої все життя розмовляла мовою московії, – почала розмовляти українською. Так, було складно, але я намагалася, адже головне – це намір та бажання.
На мій превеликий жаль, у той час моя родина не підтримала мене. Я вперто трималася впродовж кількох місяців, а потім – виявила слабкість й повернулася до мови рф. Але дала собі обіцянку: читати книжки тільки українською, робити дописи тільки рідною мовою.
Мені настільки сподобалася українська, що я назавжди закохалася в цю мелодійну, визнану другою в світі за гармонійністю та красою звучання, мову. Я почала колекціонувати різні цікавинки – незвичні слова, а їх ох, як багато… Я вивчаю особливості звучання, вимови в різних куточках нашої країни.
А ви знаєте, що українською лаятися одне задоволення? Бо немає низьковібраційних слів, якими нашпигована мова рф… І у той же час можна «завернути» таке, що замало не здасться. Більше того, із задоволенням почала писати оповідання українською.
Події, які сталися після 24 лютого остаточно змінили моє ставлення до «яка різниця якою мовою ти розмовляєш». Різниця є, й вона – величезна. Тринадцять діб в повній окупації в будинку між Макаровом та Бучею. Друзі та родини з Бучі, яких я більше ніколи не побачу. Зґвалтовані жінки, діти, чоловіки, спалені після тортур тіла…
Відкриваєш двері будинку – повз тебе летить гвинтокрил із націленим на тебе автоматом…
Я не хочу й поки що не можу писати про всі ті подробиці. Я фізично, ментально, енергетично не хочу й не можу розмовляти мовою цих болотних створінь. І це, я думаю, вам вже зрозуміло.
Ви можете собі уявити – вас вбивають, а ви продовжуєте розмовляти мовою країни-вбивці?! Садомазохізм якийсь…
По-перше як енергопрактик із тривалим досвідом скажу, що розмовляючи мовою ворога, ви підтримуєте егрегор війни, який вони навпрочуд вперто створюють, використовуючи навіть дитячу енергію (згадайте дітей, одягнутих у військову форму, знову воскреслих «піонєров» і т.п. ). Про символіку “z”, храм війни можна говорити окремо і це теж вплив на наші тонкі енергії. Отож, мова московії, яку багато років нам насаджували – це один з елементів цього егрегору.
Давайте згадаємо, що трапилося із білоруською мовою? Вона майже зникла. Але сподіваюся, прийде час і вона відродиться знову…
… Розмовляючи українською, ви отримуєте силу країни та її захист, бо проявляєте повагу до неї. Найпотужніші мої замовляння й примовки саме українською. Інакше й бути не може.
Скажіть-но мені, що від нас вимагають у першу чергу, коли ми вимушено переїздимо наразі до іншої країни?! Так – знання мови. Обов’язковою умовою перебування та/або отриманння ВНП є відвідини курсів з вивчення мови тієї країни, де ви знаходитесь.
Чому ж тоді подекуди така неповага та недбале ставлення до української? Адже ж це – наша самоідентифікація. І саме її наші вороги намагаються знищити…
Особливу хочу зауважити, що не слід боятися робити помилки, використовувати одразу мікс різних слів. Ніхто над вами знущатися й насміхатися не буде. Я навпаки, допомагаю своїм друзям знайти влучне слово й радію від їхнього поступового, але впевненого просування вперед.
Усі перепони лише у наших думках. Почніть, і я впевнена, все у вас вийде.
І так, зараз уся моя родина розмовляє українською мовою, чим я неймовірно пишаюсь.
На фото можна побачити, в яких регіонах розмовляють більше українською й переконатися, з якого боку нас «прийшли визволяти»…
Юлія Шкурупій
«А я так звикла…»
Загумінковий поет, який усіма силами намагається виправдати російськомовність здеціоналізованих українців, опублікував на моїй сторінці у ФБ відео, на якому симпатична дівчина з Харкова обурюється, що у Хмельницькому, де вона зараз перебуває, їй зробили зауваження з приводу російської у агресивній формі.
Ясна річ, агресія, крик, тиск – не підходящий метод утвердження української. Ображена дівчина підкреслює – хіба я любитиму після цього цю мову, та мені тепер хочетьося взагалі виїхати в іншу країну. Та куди б вона не поїхала, ніде не будуть толерувати її росмійську, і скрізь вона змулшена буде вчити мову країни перебування.
Врешті, дівчина з Харкова, як свідчить відео, майже ідеально володіє українською. То у чому ж річ? «Просто мені зручніше говорити тією мовою, до якої звикла, – кілька разів наголошує вона. І ще й додає, що вона знає ще й англійську і не проти вивчити ще кілька інших мов. І тут хочеться взятися за голову: «Боже, Боже, і маючи такий інтелектуаальний потенціал, ти, дорогенька, не спромоглася замислитися, яке значення має українська мова для цієї країни, поцікавитися, як довго і страшно вона була пересдлідувана і принижена у своєму ж домі? Та ти, якщо ти справжня донька свого наролу, а не якийсь покруч чи виродок, мала б першою доносити усе це іншим у своєму російськомовному Харкові! І навіть руйнування твого рідного міста і вбивства співвітчизників не дали тобі імпульс відгородитися від мови одвічних ворогів твого народу, а лише образитися на агресивне зауваження?..».
«Я так звикла…». Нормальні люди позбуваються від шкідливих звичок. Не від знань. А від того, що шкодить людині чи народові.
Світлана Орел