Медсестра лікарні при Сабліно-Знам’янському цукровому заводі Олена Дяченко поверталася додому потягом. На станції Хировка до вагону зайшли і сіли навпроти 58-річної жінки два чоловіки, зовнішній вигляд яких та манера поведінки вказували на те, що вони є представниками кримінального світу, тож слід остерігатися, щоб ці пасажири щось не вкрали.
Спершу молодший чоловік голосно розповідав товаришу політичні анекдоти, а потім дістав з кишені коробку сірників і покрутив її пальцями:
– Ех, жаль, що тютюну немає, та й бачу, що у вагоні ні в когопопросити закурити, – сказав він товаришу.
А потім запитав, побачивши на коробці сірників абревіатуру «СССР»:
– А ти знаєш, як розшифровують цю назву по літерах? СССР – смерть Сталіну, спасай росію»!
– Та не кричи на увесь вагон! – відповів товариш. – А то я можу поплатитися за те, що чув від тебе такі слова, дурню!
Саблинський цукровий завод. Поштова листівка, 1913 рік.
Олена Олександрівна запам’ятала сказане попутником і якось у лікарні розповіла колегам, як пасажир розшифрував назву країну, в якій вони мають нещастя жити. А колеги відразу доповіли про почуте керівництву.
Ось що розповів у залі суду над Оленою Дяченко один із шести викликаних стороною обвинувачення свідків – завгосп лікарні Степан Ковтуненко:
– Я зайшов до перев’язочної, коли там були Д’яченко та ще дві медсестри. Побачивши мене, медсестри мовчки вийшли з перев’язочної, залишилася лише Дяченко. Вона сиділа засмучена біля столу, на якому лежала коробка сірників. Дяченко підняла на мене очі і запитала, що, на мій погляд, написано на коробці. Я сказав: «СССР». А вона мені каже: «Це розшифровується як смерть Сталіну, спасай Росію». Я їй відповів, що так кажуть лише контрреволюціонери. А вона у відповідь засміялася. Тоді я пішов і розповів про почуте голові місцевкому.
Це було у 1938 році, а тоді за подібні, не те що сказані, а й почуті слова могло бути непереливки. Що згодом і сталося. 25 червня 1939 року медсестру Олену Дяченко звільнили з лікарні «за створення різних сварок, за халатне відношення до своїх обов’язків медсестри, за те, що дискредитувала кращих лікарів лікарні».
А ще через чотири місяці до квартири Олени Олександрівни прийшли з трусом працівники НКВС і арештували її. Сталося це 16 листопада 1939 року. Жінку звинуватили у тому, що «вихваляла царизм та життя за нього, оббріхувала життя в Радянському Союзі, дискредитувала вождя народів у контрреволюційній формі, викривляла літери абревіатури СРСР, вихваляла фашизм, розповсюджувала поразницькі настрої». Серед звинувачень було й те, що у вересні 1939 року вона «брехала на радянську печатку, оббріхувала радянську армію, проводила контрреволюційну агітацію серед колективу лікарні, розповідала контрреволюційні анекдоти».
З матеріалів кримінальної справи дізнаємося, що Олена Олександрівна Дяченко народилася 24 червня 1880 року у місті Оренбурзі, українка, з дворян. Чоловік Олексій служив до 1918 року у Департаменті землеробства начальником відділення, помер у 1920 році. Жінка повернулася в Україну, на батьківщину матері, і працювала медсестрю у лікарні Саблино-Знам’янського цукрового заводу.
У відповідь на звинувачення слідчого жінка відповіла:
– Я говорила, що раніше, у старі часи, жила краще, тому, що я була молода і у мене був чоловік, а зараз я стара, працювати мені важко, не можу нічого дістати, – саме це я говорила. Але щоб я вихваляла взагалі життя у старі часи, то цього не було. Я також не оббріхувала життя в СРСР. А якщо й говорила, що діти в СРСР ходять голі та босі – так я це бачила на власні очі.
27 грудня 1939 року справу Олени Дяченко мав розглядати Кіровоградський обласний суд. Але свідки на суд до Кіровограда не прибули через халатність працівників НКВС. «Свідки на суд не з’явилися, оскільки помилково, з вини слідчих НКВС, їх викликали із Знам’янського району, а треба було із Новопразького. А тому у відсутності свідків справу слухати не можливо», – читаємо у протоколі судового засідання за той день.
Наступного дня суд уже відбувся. Працівники НКВС цього разу забезпечили явку свідків. Щоправда, лише Степан Ковтуненко сказав про щось крамольне, почуте ним від обвинуваченої, інші ж говорили лише те, що вона скаржилася на своє життя.
Того ж дня, 28 грудня, Кіровоградський обласний суд призначив Олені Олександрівні Дяченко шість років позбавлення волі з поразкою у правах на п’ять років.
Засуджена подала касаційну скаргу. Верховний Суд УРСР зважив на поважний 60-річний вік засудженої і 24 січня 1940 року зменшив їй покарання до трьох років позбавлення волі з поразкою у правах на два роки.
Реабілітувала Олену Дяченко Кіровоградська обласна прокуратура 16 липня 1993 року.
Дані про її звільнення з виправної колонії та подальшу долю у кримінальній справі відсутні.
Володимир Поліщук