У бібліотеці „Свободи“ збереглися спогади Бориса Мартоса „Оскілко й Болбочан“, видані 1958 року у Мюнхені. Автор пише, що полковник Петро Болбочан був розстріляний в ніч з 28 на 29 червня 1919 року на станції Балин поблизу Кам’янця Подільського. Карна чота відмовила ся стріляти, й тоді командир чоти Чеботарьов сам двічі вистрелив з револьвера в полковника.
В основі усієї справи був конфлікт П. Болбочана зі Симоном Петлюрою. Автор (Б. Мартос) пише: „Тим часом Уряд вирішив переїхати з Чорного Острова до Кам’янця. По дорозі, на ст. Дунаївці, на пероні мене зустрів С. Петлюра і гостро поставив мені питання, по якому праву я затримую розстріл Болбочана“. Б. Мартос також наводить свідчення Петра Певного, який був прокурором військово-польового суду, що розглядав справу П. Болбочана: „Суд відбувся з наказу Головного отамана. Той наказ було уміщено в наказах по судовій частині і подано склад суду, і коротенько – про суть справи. Кожний з членів суду дістав призначення, підписане Головним отаманом. Таке призначення було також за підписом С. Петлюри для мене як прокурора суду. Як прокурор я мав на увазі інтереси держави на першому плані. В ім’я України я обвинувачував полковника УНР, який неслушно виступив проти С. Петлюри – проти нього особисто і як Головного отамана!“. І далі: „Ніхто не захотів ані свідчити, ані оброняти полк. Болбочана, для всіх він відразу став „чужим“, бо від Володимира Оскілко стало відомим, що полк. Болбочан виступив проти Головного отамана С. Петлюри“.
На суді прокурор запитав Болбочана про його політичну позицію. Той відповів: „На політиці не розуміюся, навіть не знаю, яка є різниця між есерами і есдеками. Відчуваю лише, що вони вносять хаос в життя. Знаю лише одне, що ці партії, то не є нарід. Коли б нарід був за патріями, то ми вже давно звільнили б Україну від большевиків. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати. Однак я довірився людям, які мене завели. Теперь я один. Україна – моя Батьківщина. Їй я служив і хочу служити“.
Про П. Болбочана я більше дізнався з сучасної Вікіпедії. Він очолював Кримську операцію проти більшовиків з метою встановлення на території півострова української влади та взяття під контролю Чорноморської фльоти. З листопада 1918 року по січень 1919 року керував Обороною північносхідньої України. Ще в піхотному училищі організував український гурток для поши– рення рідного слова. Під час Першої світової війни став капітаном Тобольського полку. Після революції розпочав організацію українських військових частин, став командиром полку, брав участь у придушенні повстання більшовиків у столиці. 2 березня 1918 року Запорізький курінь на чолі з П. Болбочаном, випе– реджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва. У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Запорізький корпус під командуванням П. Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах пану– вала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставлені завдання. Однак, ці найбільш дисци пліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювали різні чутки, критичні висловлювання постійно з’являлись у пресі, підконтрольній більшовикам.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова полковника звинуватили у здачі міста Червоній армії без бою. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. 22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом і заарештували. Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Представники лівих соціялістичних течій на чолі з Володимиром Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. В. Винниченко у своїх політичних статтях неґативно висловлювався з приводу тих небагатьох українських державників-самостійників, що стійко стояли на позиціях незалежности України, у першу чергу щодо творця української армії та ідеолога української державности Миколи Міхновського. В. Винниченко доклав усіх зусиль для того, щоб 1919 року, після переможного визвольного походу, П. Болбочана заарештували, а згодом і стратили.
Протестуючи проти розстрілу Болбочана, дипломат В’ячеслав Липинський, який на той час очолював дипломатичне представництво УНР у Відні, подав у відставку. Після страти Болбочана почастішали випадки переходу вояків УНР на бік більшовиків та дезертирства, а багато офіцерів відмовлялися салютувати Петлюрі. Б. Мартос розповідає у споминах також про В. Оскілка – генерал-хорунжого Армії УНР, командувача Північно-Західного протибільшовицького фронту.
В. Оскілко вважав, що до влади проникли більшовицькі аґенти і саме їхня підривна діяльність призводить до невдач українців на фронтах. Оскілко був впевнений, що більшовики ніколи не відмовляться від приєднання незалежної України до радянської Росії. Він підняв повстання. Були арештовані голова уряду Б. Мартос, більшість петлюрівських міністрів, заарештувати Петлюру не вдалося. Переворот Оскілка зазнав повної поразки. В. Оскілку та деяким його соратникам вдалося втекти з Рівного. Він здався представникам польської влади, перебував у польському таборі для інтернованих. У 1921 році В. Оскілко повернувся до Рівного, і 19 червня 1926 року був убитий у селі Городок під Рівним. П. Болбочан прожив 35 років, В. Оскілко – 34 роки, Б. Мартос – 98 років і похований на Українському цвинтарі в Савт Бавнд-Бруку. Борис Мартос (нар. 20 травня 1879, у Граджську на Полтавщині, помер 19 жовтня 1977 року в Юніон, Ню-Джерсі) – український кооператор, політичний діяч і економіст, Голова Ради Міністрів Директорії УНР з 9 квітня по 27 серпня 1919 року
Лев Хмельковський, «Свобода»