75 років тому в польському видавництві у Франції вийшла друком україномовна книжка, значення якої для європейської культури та історії важко переоцінити. Книжка, як писав один із радянських критиків, намагаючись її дискредитувати, «була укладена в Нью-Йорку, підготовлена до друку в Парижі, а опублікована в Мюнхені» — що вже мусило бути великим логістичним та організаційним викликом.
Її читала українська діаспора на Заході, а також інтелігенція Української СРР, куди вона потрапляла нелегально — в кишеньковій версії — і передавалася з рук у руки. Важко пригадати більш незвичний приклад польсько-української співпраці понад кордонами держав і режимів, як теж понад глибоко вкоріненими упередженнями та національними стереотипами. У чому суть феномену «Розстріляного відродження» Лавріненка / Ґедройця? І ким були письменники, чию творчість зберегла антологія і кого Сталін намагався стерти зі сторінок історії?
Українське питання в Мезон-Ляфіт
Ідея цього незвичного видання зродилася восени 1957 року в голові редактора паризької «Культури» Єжи Ґедройця. У той момент «Культура», яку Ґедройц створив разом із групою співробітників (серед яких були, зокрема, Юзеф Чапський та Зофія Герц) у паризькому передмісті Мезон-Ляфіт, виходила вже понад десять років. Серед численних завдань, які поставив редактор перед журналом, від самого початку була підтримка українців (як і білорусів та литовців) у їхніх прагненнях винести українське питання на міжнародну арену, а також побудова польсько-українського порозуміння і примирення. (…)
Ідея антології виникла на хвилі атмосфери відлиги, що тривала вже рік і була пов’язана з подіями 1956 року, які в багатьох країнах Східного блоку зумовили значну лібералізацію курсу. Послаблення комуністичного режиму особливо відчувалося в Польщі, де після так званих польських червневих і жовтневих подій змінилася влада, звільнили політв’язнів, а також відмовилися від соцреалізму як обов’язкового методу творчості (в Польщі він був запроваджений з 1949 року). Ґедройц переконаний, що шлях до змін польського жовтня 1956 р. також вимощений книжками й текстами (які були надруковані в «Культурі» й передані в ПНР). Він сподівається, що з часом схожий ефект стане можливим і в Україні.
У таких обставинах — на хвилі пов’язаної з відлигою надії — Ґедройц вирішує втілити в життя ідею видання антології української літератури періоду національного відродження після Першої світової війни. Хоче згадати багату й різноманітну творчість письменників, які писали в Радянській Україні 1920-х років і життя яких обірвали сталінські чистки 1930-х, а їхня заборонена творчість на кілька десятиліть була викреслена з офіційної радянської історії української літератури.
Проте Ґедройц у своїй ідеї самотній, і навіть його найближчі соратники не розуміють сенсу видання такої антології (за словами Костянтина Єленського, видання антології є «скандалом і дискредитацією» і лише «дратує совєтів»). Ґедройць також усвідомлює, що треба поспішати, він пише: «Політична ситуація постійно змінюється, і сьогодні важко передбачити, скільки триватиме цей період відносної лібералізації».
Юрій Лавріненко, або відчуття археолога
Зі своєю ідеєю Ґедройц звертається до Юрія Лавріненка (1905–1987), українського письменника й дисидента, який вже кілька років живе в США. З багатьох причин це був постріл у десятку. Адже Лавріненко належав до того самого покоління і середовища, яке мало стати темою антології. Народився 1905 року на Київщині, а в 1920-х роках навчався в Харківському університеті, з якого 1929 року був виключений за прозахідні погляди. Його позбавили права на працю, а згодом на хвилі репресій засудили до 3,5 років таборів на арктичному півострові Таймир. Зрештою, у 1942 році він втік до Австрії, а звідти до США. Лавріненко мав усі дані, щоб стати ідеальним упорядником антології. Але проблеми були в іншому.
Ґедройць встановив такі основні критерії антології: мала містити лише твори українських радянських авторів (друковані в СРСР), а це означало, що автори-емігранти до неї не увійдуть. По-друге, йшлося про твори, заборонені в СРСР на той час. За хронологічні межі вибору текстів взято 1917–1933 роки, що відповідало періоду, коли спочатку, в рамках політики «коренізації», радянська влада дозволила бурхливий розквіт національної культури та літератури, щоб згодом змінити курс, закрутити гайки репресій і остаточно приступити до винищення всього літературного середовища.
Лавріненко починає працювати в бібліотеках США, але швидко усвідомлює, яке карколомне завдання стоїть перед ним: «Все, що стосується цієї антології, — належить затонулому і вже забутому королівству», — пише Ґедройцю. Він каже про друковані твори, які «були знищені, втрачені, приховані чи недоступні», і побоюється, що через брак матеріалу може «вибрати другорядний текст і пропустити основний». «Тут треба мати відчуття археолога. Дивно, адже ми говоримо про зовсім недавні часи. Настільки нас знищили!».
В іншому листі до редактора «Культури» Лавріненко пише, що «документація новітньої історії України (1917–1957) у жахливому стані, деякі справи, навіть найважливіші, залишаються просто невідомими. Найстрашніше не те, що нема де це знайти, а те, що немає де шукати. Бракує навіть тих видань, які колись були доступні».
Його дослідницька праця та її результат, опублікована антологія, значною мірою спричинилися до того, що про цю одну з «найважливіших справ» сьогодні знають, а українські читачі мають де шукати — і знаходити.
Як укладати заборонену антологію
Лавріненко поділив антологію на чотири розділи: поезія, проза, драматургія та есей. Серед авторів були найвидатніші письменники Радянської України міжвоєнного періоду з творами, які комуністична влада вже кілька десятиліть як стерла зі сторінок історії. Серед них Михайло Бойчук, Микола Хвильовий, Василь Чечвянський, Михайло Драй-Хмара, Мирослав Ірчан, Майк Йогансен, Микола Куліш, Лесь Курбас, Тодось Осьмачка, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Максим Рильський, Олекса Слісаренко, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Зеров.
Усі ці письменники у якийсь момент долучилися до активної роботи задля розбудови соціалістичної літератури й культури в Радянській Україні. У листі до редактора «Культури» Лавріненко, який особисто знав багатьох із цих авторів і входив до того ж середовища, згадував:
«Сьогодні важко бути у шкірі письменника 1920-х років у СРСР. Справді, тоді було більше ілюзій і щодо інтернаціоналізму «Жовтня», і щодо «старшого брата». Вони й померли саме через ці ілюзії. Якби залишилися живими і були на свободі, ймовірно, мали б вигляд більш-менш такий, як я сьогодні.
Дослідниця Аґнєшка Корнєєнко зауважує: «Спочатку Лавріненко мав намір включити до книжки також збірку документальних матеріалів (промови, заяви, статті), які допомогли б читачеві скласти думку про історично-політичне тло післяреволюційної України. Вони мали нагадати, що від самого початку українські політики та діячі культури орієнтувалися на незалежність «від російського диригента, одним словом — за український шлях до соціалізму. Однак через величезний обсяг йому довелося відмовитися від цієї ідеї. Антологія, запланована на триста сторінок, тим часом розрослася до майже тисячі.
Розстріляна українська література
Назву антології «Розстріляне відродження» запропонував Ґедройц, хоча сам термін Лавріненко вживав і раніше. Назва «відродження» стосувалася відродження національної культури, що відбулося на сході України на початку 1920-х років. Так звана українізація, розпочата 1923 року, для совєтів була передусім способом здобути підтримку для своєї влади. До речі, це призвело до бурхливого, хоча й короткотривалого розквіту української культури та зростання національної свідомості (цей період тоді називали «червоним відродженням»). Протягом цього короткого періоду в літературі діяли різноманітні авангардні групи (наприклад, футуристи, ВАПЛІТЕ, Гарт, МАРС) та мистецькі течії (кларнетизм Тичини, вітаїзм, неокласицизм), а Київ і Харків були важливими центрами української культури. В українських творчих середовищах провадилося дискусії і відкрито обговорювалися роль письменника та напрям, у якому має рухатися українська культура й мистецтво.
Проте досить швидко, близько 1929 року, Москва змінила курс: почалися репресії, а потім депортації та розстріли. Парадоксом є те, що українізацію так офіційно і не скасували, вона була перервана Голодомором і сталінськими чистками. Остаточним кінцем українського відродження можна вважати проголошення на з’їзді радянських письменників у Москві 1934 року соцреалізму як єдиного обов’язкового стилю в мистецтві.
До кінця не відомо, скільки українських письменників загинуло внаслідок сталінських чисток. У передмові до антології Лавріненко навів дані, які свідчать, що із 259 авторів, які друкували тексти в 1930 році, у 1938 році залишилося лише 36. Це означає, що 223 автори зникли з літературного горизонту.
Проте фактичне число українських письменників (також дослідників, літературознавців, мовознавців, працівників культури), убитих, закатованих, доведених до самогубства чи в інший спосіб репресованих совєтами, було значно більше — воно могло охоплювати аж 481 прізвище.
Серед авторів, які фігурували в антології Лавріненка, лише одиниці — наприклад, Павло Тичина, Олександр Довженко, Володимир Сосюра чи Максим Рильський — пережили 1930-ті роки. Мистецькою та моральною ціною, яку вони заплатили за це, була їхня пізніша літературна діяльність, яка часто мала небагато спільного зі справжньою творчістю та їхнім талантом.
«Поневолений розум» українською
Разом з антологією був надрукований нарис Лавріненка під назвою «Література межової ситуації» (для часопису польською його переклав Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський). Есе полемічно звертається до тез, що містяться в «Поневоленому розумі» Чеслава Мілоша, опублікованому у Бібліотеці «Культури» 1953 року, який і зараз є популярним у світі. У своїй книжці, написаній після рішення емігрувати, Мілош глибоко аналізував стратегії, які інтелектуали приймають під пресом спущених згори директив, цензури й тиску з боку комуністичного режиму ПНР. (…)
У своєму есе, як і Мілош, Лавріненко також представив чотири біографії письменників, «поневолених» режимом. Як і польський письменник, він визначив ситуацію інтелектуала, який ніби веде війну на два фронти — «бореться проти зовнішніх переслідувань, але мусить долати внутрішній конфлікт, водночас не бачить кінця тієї деструкції, ні надії на хоч якесь вирішення ситуації» (Корнєєнко). При цьому Лавріненко наголошує на суттєвій відмінності між становищем польських письменників, які зазнали сталінського тиску в Польській Народній Республіці у другій половині 1940-х років, і становищем українських письменників у СРСР 1930-х років. Як зауважує Корнєєнко, Лавріненко «протестував проти зрівнювання терпіння катованих і вбитих з терпінням «тільки» репресованих. Він вважав, що конфіскація паперу, цензура, приреченість на мовчання і суспільне небуття — це болісне покарання з боку системи, але жодним чином не порівнюване з драмою розстрілу цілого покоління творців, багаторічним засланням, тортурами чи ув’язненням». (…)
Письменники в межовій ситуації
Для ілюстрації свого есе Лавріненко обрав чотири дуже різні біографії — їх пов’язувала, як він писав, «межова ситуація», а відрізняв спосіб реакції на загрозу. Отже, постать видатного поета Павла Тичини (1891–1967) була ілюстрацією концепції «повного самозречення». Тичина, представник новаторської течії кларнетизму, яка на початку 1920-х років оновила українську поезію, з 1924 року фактично замовк як справжній поет, став сталінським письменником, а з 1929-го писав лише пропагандистські вірші, які повністю узгоджувалися з настановами соцреалізму. Лавріненко писав:
«Йому не заборонено, а сказано писати. Щоб душа поета не стала сховком для таємного духовного світу, окупант наповнив її шлаком». До кінця життя Тичина обіймав високі посади в радянських літературних установах, помер у віці 73 років (1967).
Абсолютно іншою була ситуація Миколи Хвильового (1893–1933), видатного прозаїка та літературного критика, автора концепції «азійського ренесансу» та ініціатора багатьох дискусій серед радянських письменників 1920-х років (наприклад, про напрямок розвитку української культури «Європа чи Просвіта?»). У своїй еволюції він сформулював концепції, які не могли сподобатися Москві: вибирав орієнтацію української культури на Захід, на противагу Москві, і моделі, яку описав як «червона графоманія»; є автором гасла «Геть від Москви». Хоча він міг залишитися в еміграції 1927 року (лікувався у Відні), все ж вирішив повернутися. Самокритика йому не допомогла. У 1933 році, протестуючи проти Голодомору, покінчив життя самогубством у харківському будинку письменників «Слово» — вистрілив собі в голову напередодні Всеукраїнського з’їзду радянських письменників, на якому мав продемонструвати свою братню дружбу з Москвою.
Микола Куліш (1892–1937) — драматург і герой третьої біографії, яку подає Лавріненко, виголосив самокритику, що дозволило йому надалі писати п’єси (також з ув’язнення). Щоб уникнути цензури, письменник застосовував різні стратегії: подія однієї з п’єс «Маклена Ґраса» розгортається в охопленій кризою Польщі під диктатурою Пілсудського (що, однак, не обдурило цензорів і через кілька постановок п’єсу вилучили з афіш). Сам Куліш був розстріляний восени 1937 року в Карелії з 1115 в’язнями таборів на Соловецьких островах — разом із багатьма іншими письменниками «розстріляного відродження», такими як Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, родина Крушельницьких.
Про останнього письменника Лавріненко писав, що «він єдиний письменник із чотирьох, яких я вибрав, який витримав випробування і фізично, і як поет». Ця моральна перемога Тодося Осьмачки (герой розділу «Слабкість як остання втеча») стала можливою завдяки стратегії симуляції психічної хвороби та залізному мовчанню на допитах. У період найбільших репресій Осьмачка намагається втекти через зелений кордон до Польщі – проте його заарештовують, після чергової втечі й арешту, цього разу звинувачений у шпигунстві, він вирішує симулювати шизофренію. Осьмачку на багато років ув'язнюють у київській лікарні. У 1941-му йому вдається потрапити до окупованого німцями Львова, звідки він потім тікає від совєтів на Захід і в США. Потерпаючи від манії переслідування, він помер у психіатричній лікарні Нью-Йорка 1962 року.
Вже ці чотири різні біографії чітко показують принципову різницю між становищем українських письменників у СРСР на початку 1930-х і польських письменників у Польській Народній Республіці — через 20 років. І ця різниця згодом поглибилася. Якщо в Польщі внаслідок відлиги 1956 року свобода письменника, попри цензуру, була значною, то в СРСР і після 1956 року панував політичний гніт, внаслідок якого українські письменники, наприклад, видатний поет Василь Стус, до кінця існування СРСР потрапляли до таборів. У Польщі такого не було.
Відгуки на заході... і на сході
Резонанс антології в українському середовищі перевершив усі очікування. Книжку насамперед читала українська еміграція, загалом були позитивні відгуки (єдиним винятком стала рецензія Дмитра Донцова). Неодноразово висловлювали велику вдячність Ґедройцю (Барка: «Ви зробили величезну послугу для української культури»), загальним було відчуття важливості цього досягнення (Кубійович: «Ви зробили велику справу»), також на політичному рівні («фундаментальний внесок у боротьбу з ворогом людства — московським комунізмом»). Водночас підкреслювали значення для польсько-українського примирення (Осадчук). Загалом переважала вдячність, а іноді й подив та якась розгубленість, що така гігантська праця вийшла з польського (а не з українського) боку.
Наприкінці 1960 року на книжку відреагувала українська радянська преса. За словами дослідника Миколи Ґеника, критикували «українофільську групу магнатів», що згуртувалися навколо «Культури» (їй приписували відповідальність за кількасотлітню польську політику в українському питанні). Діяльність, спрямовану на те, щоб зробити Україну незалежною від Росії, потрактували як поділ шкури невбитого ведмедя.
Головного контрудару завдав Олександр Мазуркевич у брошурі, а потім у книжці «Зарубіжні фальсифікатори української літератури». Характерно, як зазначає Боґуміла Бердиховська: критикуючи антологію та її автора, Мазуркевич не наважився подати її назву. Радянський критик також звинуватив антологію в нерепрезентативності вибору, що не відображав основного напряму творчості письменників, і у «відсутності в антології віршів про комуністичну партію, Леніна тощо».
У відповідь на ці звинувачення український поет і журналіст Святослав Гординський написав: «Звичайно, вони писали такі вірші — нехай би спробували не писати! — але їх не розстріляли за вірші про партію чи Леніна, а за твори, які Лавріненко публікує у своїй антології. Очевидно, що Максим Рильський отримував урок мордобою («буття визначає свідомість») у будівлі НКВС у 1931 році не за вірші про партію і Сталіна (які він ще не писав), а для того, щоб йому захотілося їх писати.
Довга тривалість антології
Антологія мала також особливу і дуже розтягнуту в часі історію сприйняття в Україні, вона охоплювала нелегальні видання (які, до речі, підтримав Ґедройць), записи на магнітофонних касетах та величезну контрабанду в Радянську Україну через Польщу. Як зазначає Боґуміла Бердиховська, антологія Лавріненка була монументальною не лише за розміром: вона відіграла величезну роль у поверненні українському читачеві частини його власної культурної спадщини. Хоча це було непросто, екземпляри «Розстріляного відродження» контрабандою (найчастіше в кишеньковому виданні «Прологу») переправлялися в Радянську Україну і переходили з рук в руки. Як свідчать спогади з 1960-х років, антологію поширювали в середовищі нонконформістської інтелігенції — шістдесятників. Присутність «Культури» у свідомості української підрадянської інтелігенції підтверджує той факт, що Ґедройцю було надіслано плівки із записом творів молодих поетів-шістдесятників. Можливо, не всі читачі усвідомлювали, що антологію опублікувало польське видавництво. Навіть сьогодні антологію перевидають в Україні.
І справді, «Розстріляне відродження» й донині залишається одним із найважливіших джерел знання про період українського національного відродження 1920-х років. Антологію також регулярно перевидають у вільній Україні (після 1991 року виходила вісім разів). Як пише Павло Крупа, про її популярність у незалежній Україні «свідчать не лише наступні перевидання, а й започаткована видавництвом «Смолоскип» та видавництвом БАО «Донецьк» видавнича серія під назвою [...] «Розстріляне відродження», яка повертає донедавна заборонену творчість 1920-х років. Своєю чергою, у престижній десятитомній антології під назвою «Україна: антологія державотворчих пам’яток Х–ХХ ст.» восьмий том, який стосується 1920–1930 років, мав назву «Розстріляне відродження».
Трохи гордий...
Усе це — особливо факт зближення польської та української культур у десятиліття після розпаду СРСР, а також зростання культурної і політичної незалежності України останніми роками — неодмінно втішило б автора ідеї антології Єжи Ґедройця. «Розстріляне відродження» було, зрештою, не єдиною українською антологією, яку підготував Редактор. У 1969 році «Культура» опублікувала антологію документів 1956–1968 років за редакцією Івана Кошелівця (у ній вміщено документи з процесів над українськими дисидентами, описано наступний етап русифікації та репресій). Ґедройц запланував схожі на «Розстріляне відродження» антології литовської та білоруської літератури — там теж совєти винищили ціле покоління письменників та інтелектуалів (у випадку з Білоруссю це відбулося за одну ніч). На жаль, ці проєкти не були реалізовані. «Культура», якою Ґєдройц безперервно керував з 1947 року — і в якій він послідовно пропагував справу української самостійності — виходила до смерті редактора у вересні 2000 року (оцифрований архів «Культури» сьогодні доступний онлайн).
У листі до Василя Барки після публікації «Розстріляного відродження» Ґедройць писав: «Видання антології Лавріненка я вважав своїм обов’язком і буду щасливий і гордий, якщо воно виявиться потрібним і корисним для української культури». У листі до Єжи Стемповського він зазначив: «Я надсилаю проспект української антології, якою я трохи пишаюся, тим більше, що зробив її всупереч усім».
Міколай Ґлінський