– Нас вбивали з пістолета з глушником. Тихий бах – і потекла кров. Я стояв на колінах, зі зв’язаними руками, ногами і пов’язкою на очах. Мене штурхнули ногою, впав на дно ями, – тремтячим голосом описує свій розстріл 33-річний Микола Куліченко з села Довжик Чернігівського району. Чоловік на кілька хвилин замовкає, його душать сльози. Переводить погляд на стіл, де стоять оповиті чорними стрічками фотографії рідних братів: 30-річного Жені та 36-річного Діми, з якими був у одній могилі.
– Вони (окупанти) зайшли до двору раптово. І до нас, – пригадує Микола. – Жені і Дімі наділи наручники, мені зв’язали руки мотузкою ззаду. Нас лишили у дворі і стали перевертати все в хаті. За ліжком стояла зібрана в дорогу сумка Жені. Там була його військова форма, непрацюючий пістолет Флобера – подарунок друзів, закордонний паспорт (посвідчення учасника бойових дій він заховав). Там у сумці були ще саморобна бита (з ніжки табурета). Вони її вийняли, вийшли надвір, хтось спитав: «Чия сумка?» Женя відповів: «Моя». Брата поставили на коліна і стали бити тією биткою.
Потім знайшли військовий квиток Діми і медалі діда, він був ветеран, отримував нагороди вже за незалежної України. І на них були документи. Та хтось же сказав їм, що Женя – АТОвець. І вони кричали, що він отримував ці нагороди за те, що вбивав в АТО їхніх «братьев». А далі почали сваритися і ділити військову амуніцію Жені, що кому дістанеться, і наші всі телефони.
Ми мовчали. Перевернули все в хаті, заштовхнули в «тигр». Тоді взяли у сусідки мішок, у сусіда ще два, наділи їх нам на голови і повезли. Я так зрозумів, у центр. Там пересадили в іншу машину. Везли довго.
Привезли на якусь пилораму. Таких бранців, як ми, було десь дванадцять. Четверо наших поранених військових, вони лежали на піддонах. Один офіцер був важкий, він навіть вставати не міг. Нас розсадили по різних кутках і стали по черзі виводити на допит. Росіянина, котрий допитував, а потім і розстрілював нас, я ніколи не забуду. Голос його впізнаю з тисяч інших.На допитах били по ребрах, по грудаку, по голові, били так, що здавалося, ось-ось – і кінець.
Зі зав’язаними очима, зв'язаними руками й ногами нас з братами вкинули в багажник джипа і повезли. Везли хвилин п’ять. Виволокли з багажника. І один з росіян став копати яму. Це була якась посадка. Нас поставили на коліна. Женю застрелили першого. Стріляв з пістолета з глушником той, який допитував. Мені це було видно з-під пов’язки. Він ще й сказав, звертаючись до мене: «Смотри, младший твой брат готов». Потім ще клацання – застрелив Діму. Женю вкинули в яму, і в цей час стріляють у мене, я повертаю голову на звук. Бах – і потекла кров. Як уже потім з’ясувалося, куля пройшла мені через праву щоку і вийшла біля вуха.
Якби стріляли впритул, у голову, не вижив би. Мене пхнули в спину ногою, так і впав у яму. Болю не відчував, не розумів, живий я чи мертвий. Женя під одним краєм могили, вона була круглою. На мене скидають Діму і двічі стріляють йому в спину – контрольний.
Закопують. Землю сиплють, сиплють, і з кожним кидком грунту мені стає все важче і важче дихати. Яма широка, глибиною десь метр. Закидали, і стало тихо. Я почав плечима туди-сюди, щоб піднятися. Якби лежав, не вибрався. Був я під Дімою на колінах і ліктях. Став підніматися. Скинув його з себе. Ноги зв'язані, не розвернешся. Добре, що руки були зв’язані спереду. Помаленьку вибрався.
Ірина, сестра Миколи, Євгена та Дмитра:
– Коля пройшов загалом 40 кілометрів, доки дістався Довжика. А люди різні, щоб свою шкуру врятувати і вислужитися, видадуть. Хтось же вказав на моїх братів, хоча ворогів у нас у селі немає. Брати працювали. Не п’яниці.
У селі більше двох сотень людей. Тих, що не брали гуманітарку від росіян, на пальцях можна перерахувати. Решта брали і таблетки, і продукти, ще й цигарки просили…
Дмитро Чекалкин